До 110-річчя від дня народження Івана Ілліча Криклія, першого кавалера Ордена Вітчизняної війни І ступеня, уродженця Славгорода

Русявий, підтягнутий капітан пружно вискочив з бліндажа і озирнувся по сторонах. Стояв теплий весняний вечір. Напередодні густо прошумів травневий дощик, і земля, позолочена сонцем, волого парувала. Насторожувала неприродна для прифронтової смуги тиша. Ординарець підвів Криклію коня, і капітан хвацько скочив у сідло. Його викликав до себе командир полку майор Клягін.

…У травні сорок другого року після довгої сльоти та дощів в районі Харкова раптом наступили сухі дні. Війська Південно-Західного фронту готували вогневі рубежі, розраховуючи дати противнику серйозну битву. На далеких підступах до Харкова довгою звивистою лінією, якщо дивитися на військову карту, розтягнулися армії, дивізії і полки. Ставка Верховного Головнокомандування поставила перед фронтом завдання: ударами двох великих військових і армійських з’єднань з півночі і півдня прорвати оборону противника, розсікти ворожі війська і очистити від них місто.

Нарада командного складу, на якій ставилися завдання арміям, відбувалася у Куп’янську 9 травня. Попереду було рівно три роки війни.

…Повертаючись зі штабу полку на своєму Соколі, Іван Ілліч Криклій ретельно обдумував план дій. На підготовку давалося два дні. 12 травня, після годинної артпідготовки, дивізіону належало змінити позиції. У разі контратаки ворога він повинен був з відкритих позицій знищувати ворожі танки, не допускаючи їх прориву.

До ночі всі три батареї дивізіону отримали від капітана завдання і на світанку приступили до справи.

Наступного дня Криклій вирішив з ранку поїхати до другої батареї. В першу, до Бикова, він надіслав начальника штабу, в третю, до Рябченка, попрямував комісар дивізіону.

В дорозі командиру дивізіону згадалася вчорашня розмова з комісаром артилерійського полку Іллею Семеновичем Куніциним. Подзвонив він рано вранці, коли сонце ще ховалося за березами.

– Як іде підготовка до бою? Допомога яка потрібна?

– Дякую, – сказав капітан. – Поки обходимося своїми силами.

– Який зараз боєзапас в дивізіоні?

– Снаряди підвозять. Години через дві буде боєкомплект.

– Сто снарядів на гармату?

– Точно, товаришу комісар!

– Замало. Битва буде серйозною. Треба подвоїти, – порадив Куніцин. – Я переговорю з Клягіним…

Опівдні капітан Криклій з’явився на НП другої батареї. Лейтенант Родь перевіряв через телефоніста зв’язок зі старшим на батареї, який у бою повинен буде виконувати його команди. При вигляді начальства він перервав своє заняття, витягнувся і доповів:

– Товаришу гвардії капітан! Друга батарея готується до бою! Розрахунки укомплектовані повністю…

На переформуванні в Саратові дивізіони і батареї майже наполовину поповнилися новими людьми, і останні місяці капітан намагався ближче пізнати кожного. Ось і на цей раз він зупинився біля гарматної обслуги першого взводу.

– Я не раз спостерігав, як бійці, побачивши близько танки, починають покидати вогневі позиції, прирікаючи себе на вірну загибель, – говорив Криклій артилеристам. – Краще лишитися в укритті, лягти на дно окопа, ніж бігти попереду танка. Він все одно наздожене, і ворожий танкіст дасть чергу з кулемета. А на дні окопа танк вас не дістане. Добре, якщо в руці опиниться в’язка гранат або пляшка із запалювальною сумішшю, тоді треба з ходу, ззаду, з окопу, як тільки лясне над головою останній гусеничний трак, бити по моторній частині танка…

Біля другого вогневого взводу Криклій затримався ще довше. Перед гарматами стукали сокири. Ліворуч і праворуч миготіли лопати. Дехто вже дістався до глини. Криклій про себе подумав, що години через дві основні роботи на батареї будуть завершені. Заглянувши в одну з ніш, він раптом виявив там кілька снарядів в заводському мастилі – їх погано очистили. А це неприпустимо: через таку недбалість швидше вийде з ладу ствол гармати. Суворо глянувши на командира взводу лейтенанта Бакшанського, капітан звелів перевірити весь боєкомплект.

Наближався вечір. Старшина батареї привіз на возі вечерю. Бійці дружно запрацювали ложками. Криклій теж скуштував солдатських галушок на свинячому салі з цибулею. Пережовуючи туго збите чоловічими руками варене тісто, він першим вловив гул ворожого літака, проклятої «рами», яка не давала жити артилеристам. Миттєво скомандував:

– Повітря! В укриття!

Через дві хвилини батареї як не було. Віз з величезними термосами перекотився в гайок. Цього разу літак довго над позицією не затримався.

– Відбій! – лунко сповістив старший на батареї.

О першій годині ночі в штабному бліндажі, збудованому на узліссі, було тісно. Посеред саморобного столу стояли два каганця – мідні гільзи з-під снарядів з гнітом – і диміли щосили. Проте Іван Ілліч дозволив закурити:

– Куріть, куріть, товариші. Завтра ніколи буде…

Командири всіх трьох батарей, а також начальник штабу дивізіону старший лейтенант Піскін і сам капітан Криклій говорили про готовність батарей, про наявність боєприпасів, про розгортання санітарного взводу, про додаткове підвезення снарядів, про харчування. О першій годині ночі командири роз’їхалися по батареях. На сон залишалося три з половиною години. Підйом о четвертій тридцять, сніданок і – на позиції.

Ранок 12 травня було тихим і ясним. Зоря на сході розгорялася по-весняному яскраво. На п’яту годину тридцять хвилин був призначений по всьому фронту авіаційний, а о шостій – артилерійський удари.

Літаки відбомбилися, і гул їх став віддалятися. Десять, п’ять хвилин до початку артпідготовки. Командири батарей ще раз доповіли Криклію про готовність. І почалося… По всьому фронту в бік німців полетіли червоні ракети, і радисти кілька разів передали цифру 777 – умовний сигнал початку артнальоту.

Рівно годину обробляла ворога артилерія. Потім рушила піхота в атаку. Фашисти, незважаючи на відчайдушний опір, не витримали натиску і відкотилися по всьому фронту на вісім-десять кілометрів.

13 травня Іван Ілліч Криклій почув на третій батареї, де його застали термінові справи, зведення Совінформбюро: «…На Харківському напрямку… гвардійці під командуванням товариша Родімцева знищили близько 500 гітлерівців, захопили у супротивника 35 гармат, з них 15 важких…»

Криклій, дивлячись на артилеристів, що стояли перед ним, схвально кивнув. Почувши останні слова диктора: «…і знищили 15 танків…», сказав:

– Чотири з них підбиті нашим дивізіоном…

На ранок, не встигла ще зійти з землі вчорашня кіптява, не встиг розвіятися дим від вибухів снарядів, бомб, мін, – знову бій. І знову гвардійці в наступі. Артилеристи ледве встигають за піхотою і танками.

Під час чергового двогодинного переходу, коли настала зміна позицій дивізіону, Криклій їхав на возі з сіном і радів успіху наступу і тому, як показав себе дивізіон, його артилеристи. Навколо виднілися розбиті гармати, згорілі танки, трупи фашистів… Криклій мимоволі розслабився під теплими променями травневого сонця, злегка притулившись до солдатських речмішків і шинельних скаток. І в пам’яті спливли перші дні війни, важкий відступ, втрати. Подумав задоволено: «Настав для тебе, фашист проклятий, час розплати». Непомітно молода, міцна пам’ять перенесла його на кордон…

Там він командував батареєю. Тієї самою, першою, в якій зараз його місце зайняв Іван Биков. Але від неї лишилася буквально третина складу – і жодної з тих гармат. Становище на кордоні була складним. Всі остерігалися провокацій з боку німців, які окупували Польщу і зосередили на нашому кордоні безліч військ. Коли німецька «рама», порушивши кордон, літала над позиціями укріпрайону, артилерійськими парками, над розташуванням піхотної дивізії, ніхто не думав про те, щоб прибрати розвідувальний літак вогнем зеніток. Стріляти найсуворіше заборонялося.

На 17 червня становище на кордоні, де служив Іван Криклій, загострилося. В батарею надійшла команда: «Цілком таємно. Зайняти бойові позиції з повним боєкомплектом».

Іван від’їжджав з дому на світанку.

Дружина розгублено дивилася то на нього, то на дітей, що міцно спали.

– Я ненадовго, – сказав Іван, – скоро повернуся. Навчання…

Він як у воду дивився: двадцятого ввечері повернувся в місто, до сім’ї. Була п’ятниця. Надійшла нова команда: «Відбій!» Лише встигли провести рекогносцировку, обжити позиції – і назад, по домівках. Гармати затягли в парк, змастили і зачохлили. Солдатів відправили знову в казарми. Командному складу полку, який зібрався в Будинку Червоної Армії, було передано: «Стан бойової готовності наказом старшого артилерійського командира скасовується». На батареї за Криклія залишився лейтенант. Він холостяк, недавній випускник того ж Київського училища, яке закінчував і Криклій. У місто на коні не поїдеш, тримати ніде, тому Іван відправився на попутних.

Кілометрів вісім їхав на возі. Балакучий поляк розповідав:

– Був на днях на тому боці Бугу. Родичі там у мене, брат рідний. Він живе по один бік річки, я – по інший. Проїхав там я кілометрів п’ятдесят…

Іван слухав не надто уважно. Але коли дід, крикнувши пару раз на коня, заговорив про німців, командир насторожився.

– Німців там сила-силенна. У кожному селі стоять. Скільки не їхав – одні війська. А в районі Грубешува – танків не злічити!

– А кажуть на тому боці про що? – не витримав Криклій.

– Про різне. Більше про війну. Ось-ось почнеться, кажуть. Німці нібито брешуть: «Все, що лежить між Бугом і Володимиром-Волинським, буде знищено».

Старому треба було повертати, і Іван, щоб не залишитися перед ним в боргу, мовляв, їхав всю дорогу мовчки, сказав йому, прощаючись:

– Не хвилюйтеся, дідусю, війни не буде. У нас з Німеччиною договір про ненапад.

Решту кілометрів з п’ять до міста Криклій ішов пішки, передчуваючи радість зустрічі з дружиною і дітьми, радіючи і тому, що несподівано випало два дні відпочинку, що бувало рідко.

Як пролетіла субота, не помітив. Прокинувся від гуркоту, що стрясав повітря, від дзвону розбитих шибок. Ніяк не міг второпати, що відбувається. Дружина, нахилившись над дитячим ліжком, щось примовляла, заспокоюючи молодшого сина. Вікна освітлювалися спалахами від вибухів снарядів і бомб, що рвалися десь недалеко, ніби блискавки від грози. «Війна!» – промайнуло в голові Івана. Він злетів з ліжка. Схопив галіфе, швидко одягнувся і застебнув ремені портупеї. Тримаючи в руках пілотку, міцно обняв заціпенілу Олександру.

– Якщо до вечора від мене не буде ніяких звісток, їдьте до матері. Бачиш, війна…

Криклій схопив синів, поцілував спочатку одного, потім іншого, махнув з порога рукою: «Бережи хлопців…»

Місто заволокло пеленою диму і пилу. Тільки вибігши на вулицю, Іван подивився на годинник. Стрілки показували 3 години 12 хвилин.

Куди бігти – на батарею, в парк? – міркував він, тримаючи шлях за місто. Шлях неблизький, дванадцять кілометрів. Але вже оголошена бойова тривога… А по бойовій тривозі батарея повинна виїхати в район очікування – на околицю села Стефанувка – і чекати наказу.

Прискорюючи крок, переходячи на біг, він все ще вагався. Якщо добиратися до вичікувального району через батарею, через парк, то це займе мінімум дві години, а якщо бігти, взявши вбік, прямо на Стефанувку, то за годину десять – годину двадцять можна бути у мети.

Іван біг всю дорогу. Місцевість знав добре. Стежки, шляхи лежали перед ним як на знайомій і завченій карті. В дорозі зустрічалися солдати, офіцери. Майже кожен другий зустрічний тяжко вимовляв: «В-і-й-н-а?!»

В батарею на околицю села Стефанувка він прибіг вимокшим до нитки. Його ніби з відра облили. Перше, що попросив:

– Пи-ити…

Командир першої гармати підніс казанок з водою. Криклій, випивши його до дна, гучним, розпаленим від бігу голосом скомандував:

– Батарея… Приготуватися до бою!

О четвертій годині сорок дві хвилини батарея була готова до ведення вогню по ворогу. Але наказу на це не надходило. Через годину противник відновив свої дії. Над позиціями артилеристів і інших військ закружляв коректувальник. У напрямку на південний схід полетіли сотні літаків. О п’ятій годині тридцять вісім хвилин зійшло сонце… До обіду батарея відбила перший натиск…

Два дні утримували оборону війська 87-ї стрілецької дивізії. Ворог ціною чималих втрат 24 червня захопив Володимир-Волинський. Полки і підрозділи дивізії виявилися відрізаними від основних частин і з’єднань 5-ї армії. Потрапили в оточення і артилеристи. Через день війська все ж вирвалися з боями з оточення, але зазнали великих втрат. Почалися важкі оборонні бої з відступом… Бій… І знову відхід…

За спогадами Криклій і не помітив, як опинився на нових позиціях. Побачивши величезний гай, він витіг карту і почав звірятися з місцевістю. Ліс і розвилка доріг. Село Веселе. Лівіше – Петровське. До Харкова… 30-40 кілометрів…

– Тут. Стій! – зупинив підводу Криклій. – Ординарця до мене!

Ординарець, що їхав слідом за капітаном, через хвилину був поруч з ним.

– Командирів батарей і взводів – в голову колони! – наказав Криклій.

І залунало з вуст у вуста, від гармати до гармати, від підводи до підводи:

– Ко-ман-дирів!.. Ба-та-рей! Взводів!.. У го-ло-ву-у!.. У го-ло-ву-у!..

– Товариші командири! – Криклій затих, зібрався з думками. – Вранці розвідка полку доповіла, що ворог почав підтягувати підкріплення з міста. Є відомості про те, що в бій вводиться нова німецька танкова дивізія. Наше завдання – утримувати ділянку гай – розвилка доріг. Жоден танк не повинен тут пройти… Готовність – 00 годин 15 травня. По місцях!

Командири кинулися до своїх підрозділів. Колона, що складалася з 76-мм гармат, підвод з боєприпасами, сіном, продовольством, трьох похідних кухонь та іншого артилерійського господарства, і витяглася в одну лінію метрів на п’ятсот, миттєво зламалася. Заіржали коні, яких підстьобували коноводи, і друга батарея повернула на галявину, третя потяглася далі вперед, а перша почала розгортатися, щоб від’їхати трохи вправо, на призначену позицію.

Криклій визначив місце штабу у діброві, ОП батарей. Ще глибше, подалі від штабу, повинні піти з кіньми коноводи, кухарі, підтягнуться туди і кухні.

Піхотні полки, отримавши завдання до кінця дня 13 травня перейти до оборони, прибули на позиції раніше артилеристів і вже завершували оборонні роботи. Дивізіон Криклія за наказом командира полку майора Клягіна підтримував 39-й полк і праве крило 42-го.

Артилеристи окопувалися. Телефоністи спішно тягнули зв’язок від вогневих позицій до НП, від кожної батареї і кожного НП до спостережного пункту командира дивізіону, в штаб полку.

Після півночі, коли стомлені солдати, прикрившись шинелями, заснули мертвим сном, хто напівлежачи, хто сидячи, підперши ящики з-під снарядів, хто в наметах, а то і просто біля гармат, Криклій зібрав командирів.

– Підйом о 5.00, сніданок. О 6.00 – бойова готовність, – оголосив він. – З танками ми вже мали справу, але тут їх буде більше. Поговоріть з людьми перед боєм…

Танки на вогневі позиції дивізіону пішли з трьох сторін. Розвідник-спостерігач доповів командирові, що в напрямку дивізіону рухається до вісімдесяти машин. Криклій припав до стереотруби:

– Багато ж їх! – говорив він, щось розмірковуючи. – Здається, вони заходять у тил 42-му полку… Телефоніст!

– Є телефоніст!

– Зв’язок з командиром 42-го… – І знову почав розглядати танки в стереотрубу. Від білих хрестів, що безладно колихалися разом з танками, рябіло в очах.

– Біля телефону полковник Єлін, – повідомив телефоніст.

– Товариш Перший! Доповідає П’ятий. Вам розвідка про танки доповіла?

– Так. Вони пруть на наші позиції і загрожують тилу полку. Частина машин йде в обхід третьої батареї.

– Так, так, я це бачу.

– На вас, артилеристи, велика надія…

Командний пункт 42-го гвардійського полку розташовувався в густому чагарнику. Там в той момент, коли Єлін перемовлявся з Криклієм, з’явився комісар полку Кокушкін. Заклопотаний майбутнім боєм і його наслідками, він сказав Єліну:

– Особливу увагу треба звернути на розвилку доріг і діброву.

– Вірно. Але там вони не пройдуть. Криклій не пропустить.

Залишивши стереотрубу – танки можна було розрізнити вже неозброєним оком, – Криклій широко покрокував на вогневі позиції другої батареї. Там його зустріли застиглі в укритті артилеристи. Він потиснув руку старшому на батареї, уважно оглянув бійців, підкликав ближче до себе телефоніста і скомандував:

– Батареям! До бою!

Телефоніст передав. І з усіх позицій до командира повернулась відповідь:

– До бою готові! Готові! Готові!

Танки наближалися, хрести збільшувалися, вже чути гудіння моторів. Командири зволікають, вичікують. Застигли напружено бійці, націлені замасковані гармати, на які рухається армада танків. 800 метрів… 750… Лейтенант Родь першим починає бій. Він, підвищивши голос, командує:

– По танках, прицільно… Вогонь!

Зачекавши, поки гармати отримували нову порцію снарядів, знову кричить:

– Вогонь!

Дим окутав передні танки. Вони теж почали стріляти зі своїх гармат, строчити з кулеметів. Деякі танки стали повертати, а три завмерли, охоплені полум’ям.

Розриви стрясали повітря і землю.

– Вогонь!.. Вогонь!.. – напружуючись, кричить лейтенант.

Відстань скорочується. Танки, стріляючи на ходу, повільно повзуть на артилеристів. Вони настільки наблизилися, що до бійців стали досягати осколки снарядів своїх гаубичних батарей, що били по танках з закритих позицій.

Родь, розпашілий, спітнілий, почорнілий від кіптяви і пилюки, кричить:

– Вогонь! Прицільний вогонь повзводно!.. По танках!

На НП другої батареї, де знаходився Криклій, розірвалося кілька ворожих снарядів. Капітан встиг втиснутися в щілину. Троє поранено, двоє вбито. Замовкла одна гармата. Чути стогони. Побачивши санітарів, Криклій натягнув тугіше пілотку і став розглядати в бінокль ворога. Від другої батареї танки почали відвертати вліво, до Бикова, по дорозі, і вправо, до Рябченка, по рівному полю. Командир дивізіону заспішив до свого НП. Попередивши третю батарею, він зв’язався з першою:

– Биков, пильнуй уважно. Ще частина танків до тебе повернула.

За пагорбом артилеристи готувалися до бою, поглиблювали щілини, рівчаки, оглядали гармати. Биков помилувався, як спритно гарматні обслуги маскують свою зброю. Він не встиг похвалити їх, як до нього долинув голос телефоніста:

– Товаришу старший лейтенант, вас П’ятий просить.

– Всіх в укриття! – почув він наказ Криклія. – Клягін переносить вогонь гаубиць в район вашої батареї…

Перші снаряди гаубиць розірвалися попереду танків, що насувалися. Наступні, як здалося, досягли мети. Трохи розладнавши свої лави, танки продовжували рухатися на батарею. «Нічого, – подумав Биков, – і цих зустрінемо…» Він підніс до очей бінокль.

– Ох, бестії! Багато вас. Але нічого. Побачимо… Так, йдуть бойовим порядком у дві лінії. Люки прикриті. Остерігаються. Значить, друга батарея їм уже всипала. Так, так…

Биков не зводив перехрестя бінокля з білих хрестів. Почав рахувати. 900, 800, 700 метрів до сталевих громадин. Нерви напружені. Навідники завмерли у панорам. Пора!

Гармати вистрілили. Потім ще раз, ще… Головні танки загорілися. З того боку пролунали постріли. Осколком снаряду поранило навідника Білоусова. Його місце миттєво зайняв командир гармати Личак…

Криклій, спостерігаючи за обстановкою, зауважив, що до позицій наближаються ворожі літаки. Танки відходили, не домігшись успіху, а літаки з маленьких комашок на далекому горизонті стали перетворюватися в грізні бомбардувальники. Значить, ще не все, не кінець.

– Гармати замаскувати! Особовий склад в укриття! – скомандував капітан.

Телефоніст моментально передав наказ на батареї.

Хвилин десять проносилися над позиціями пікіруючі бомбардувальники. Бомби рвалися всюди. Як тільки вони полетіли, артилеристи почали відновлювати порядок. Але раптом з’явився коректувальник над полем бою. Жди вогню далекобійної артилерії. Так і вийшло. Завили снаряди, засвистіли осколки.

Задум ворога командиру дивізіону був ясний: зараз знову підуть танки. Він зв’язався з батареями. Підсумки: фашисти залишили вісім танків; з нашого боку втрачено чотири гармати, вбито 15 осіб, поранено – 18.

«Танки треба зустріти як слід», – думав командир.

– Телефоніст! Викличте командира другої.

– На дроті, товаришу капітан!

– Іване Леонтійовичу, терміново міняйте бойові позиції. Ідіть на запасні. Відійдіть углиб по узліссю на один кілометр і окопуйтеся.

Розмовляючи з Криклієм, командир батареї одночасно віддавав команду: «Коноводів на вогневу і терміново міняти позицію!», а сам продовжував:

– Товаришу капітане, снаряди закінчуються. Є поранені.

– Підвезуть снаряди, а поранених заберуть. Зараз зв’яжуся з полком.

– У мене дві гармати лишилося…

– Знаю, але запасних немає, брат. Тримайтеся. Танки підпустите метрів на шістсот і бийте в упор, в лоб. Вільних артилеристів поставте в окопи з гранатами. Я попрошу, щоб на вашій ділянці посилили піхотне прикриття з протитанковими рушницями.

Закінчивши розмову з лейтенантом Родь, Криклій зв’язався з двома іншими батареями. У Бикова всі чотири гармати були справні. У Рябченка лишилося дві. Тому й іншому він наказав:

– Замаскуйтесь так, щоб німецькі танкісти вас не виявили. Нехай думають, що авіація і артилерія зробили свою справу. Вважаю, вони переважно підуть по дорозі, на стик з лісом. Там у глибині їх чекатиме друга батарея…

Задум командира дивізіону на батареях зрозуміли.

Щойно припинився артилерійський наліт, на горизонті знову з’явилися танки. Припавши до стереотруби, Криклій нарахував п’ятдесят чотири машини. На тридцять хвилин позиції дивізіону завмерли.

Криклій, спостерігаючи за рухом танків, радів. Вони йшли саме тим маршрутом, який він припускав, – в основному по дорозі і паралельно їй. За танками рухалася мотопіхота.

Громада, яку чітко бачив перед собою Криклій, котилася в напрямку другої батареї. Капітан попросив до телефону командира:

– Танки вам ще не видно? А ми вже і бачимо й чуємо. Тримайся, лейтенанте! Тримайся, Родь!

Колона німців втягувалася в «мішок». Криклій попередив Рябченка і Бикова:

– Вогонь відкрити після перших пострілів другої батареї.

Хвилин через двадцять до НП командира дивізіону долинули постріли другої батареї. Криклію здалося, що стріляли не дві гармати, а всі чотири, і ритм ударів так почастішав, що капітан навіть засумнівався: чи це наша батарея стріляє?

Передні танки сповільнилися. Два з них вже горіли, а задні напирали. Рівно через три хвилини по цьому скупченню ворожої сили вдарили всі чотири гармати першої батареї і дві – третьої.

Сталеві машини заметушилися, підставляючи свої борти і гусениці для ударів прямою наводкою. Ось ще один зупинився, димить, ще, ще… Піхота залягла. Танкісти почали розвертати машини. Пролунало безліч безладних залпів. Танки огорнулися димом. Серце Криклія часто билося від збудження.

Він зв’язався з другої батареєю:

– Танки насідають, втримаєтесь?.. Вгатіть пару раз осколковим і по піхоті.

Найвиразніше чув командир, як стріляли гармати третьої батареї, вони були найближче до його НП. І тому він зразу помітив, як одна гармата припинила стрілянину.

– Що трапилося, Рябченко?

– Зім’ято гармату…

– Гранати! Гранати пускайте в хід!..

Нелегко було і батареї Бикова. Вийшли з ладу два навідника. Один поранений, інший убитий наповал. Біля першої гармати за навідника став командир вогневого взводу гвардії молодший лейтенант Горлов. Біля другої – парторг батареї гвардії лейтенант Шашин. Гармати раз по раз посилали по танках бронебійні снаряди. Ось Шашин побачив, як завмер один фашистський танк, потім ще один… По-снайперськи розстрілював ворожі танки командир гармати Личак. На його рахунку три танка. А бій гримить, триває.

Командир батареї Биков, побачивши лавину танків, що повернули на його позиції, почав рахувати їх. Виходило майже по десять на кожну гармату. Артилеристи по його команді повели прицільний вогонь. Незабаром навколо Бикова зметнулися грудки землі. Зі свистом полетіли осколки. Обсипаний землею, він не звертав уваги на розриви снарядів і подавав команди. Інстинкт самозбереження вимагав лягти, сховатися, втиснутися в землю, а він стояв, відкритий всім кулям. Якби ліг, то не побачив би танків, не зміг би визначити відстань до них і точно подати команди. Серед розривів, порохової кіптяви і їдкого диму він помітив, що з лівою гарматою першого бойового взводу трапилася якась біда. Вона вмить замовкла. Биков не бачив, не знав, що поранило відразу трьох з гарматного розрахунку… А тут гітлерівський танк недалеко і рухається прямо на його позиції. Якщо він добереться туди, то не тільки ліва гармата, а й вся батарея може загинути. Биков кинувся на позиції першого взводу, хоча свідомість підказувала: не встигне. Але він все ж біг і махав руками, кричав на всі легені, щоб його почули підлеглі, щоб побачили, яка біда загрожує їх батареї.

Фашистський танкіст бачив людину, що бігла, і міг чергою з кулемета убити його. Але чомусь не зробив цього. Можливо, зрозумів, що біжить офіцер, і смакував: гармату зараз накриють гусениці, а офіцер буде взятий в полон.

Артилеристи побачили свого командира, що біг до них. Поранені, закривавлені, зібравши останні залишки сил, піднялися, підтримуючи один одного, Кутаєв, Огонян і Баширов. Танкіст випустив на позицію один снаряд, другий… І раптом пролунав постріл гармати. Танк зупинився, покрутився на одній гусениці і завмер. Добігши до позиції, Биков став біля гармати за навідника…

Незадовго до закінчення битви осколком снаряда важко поранило в голову командира дивізіону. Санітари швидко перев’язали Криклія і приготували носилки, але він навідріз відмовився.

– Я зможу йти. Візьміть тих, хто непритомний.

Кривлячись від болю, він наказав передислокувати штаб і третю батарею, у якої лишилася одна гармата, ближче до позицій Бикова, – там йде бій, там скупчилися німецькі танки. З другою батареєю зв’язку не було, обірвався. Командир послав туди зв’язкового і наказав з’явитися з даними в розташування першої батареї. Він буде там. Треба допомогти Бикову.

Під прикриттям діброви перебирався Криклій, долаючи гострий біль, на батарею Бикова. Бій то затихав, то спалахував з новою силою. Незадовго до приходу Івана Ілліча під гусеницями танків загинули дві гармати і обидва гарматних розрахунки. Але і сталеві машини ворога знайшли тут свою загибель – їх остови диміли трохи в стороні.

Капітан дістався до місця на заході сонця. Сильно турбувала рана. Але він тримався стійко. На батареї Криклій дізнався, що поранені Биков і політрук батареї Лемешко; вціліли дві гармати, їх розрахунки. Дізнався він і найстрашніше: частина його дивізіону і 39-й стрілецький полк, який вони підтримували, потрапили в оточення.

Зібравши останні сили, Криклій продовжував керувати боєм. За його наказом встановили уцілілу гармату третьої батареї, яку артилеристи перетягли сюди на руках, і тепер уже три ствола били по ворогу.

Довгих три години тривав цей жорстокий бій. Фашисти на цій ділянці не пройшли. Дивізіон капітана Криклія стояв на смерть. Одна лише батарея Бикова знищила одинадцять танків. Поєдинок з фашистськими машинами артилеристи виграли. Противник зазнав величезних втрат. На полі бою залишилося 32 ворожих танка. Німцям довелося змінити напрям і піти на Тернівку.

До заходу сонця билися артилеристи. А коли настали сутінки, 34-й полк Трофімова і залишки дивізіону Криклія, ведучи бої з піхотою ворога, вийшли з оточення і зайняли оборону по річці Бабці.

Капітана Криклія відразу ж відправили в госпіталь, де він від важкого поранення в голову на другий день помер.

Григорій Резніченко

Джерело:
http://www.vokrugsveta.ru/vs/article/2791/
Журнал «Вокруг света», 01 мая 1984 года
За три весны до победы

/переклад – krasnopillia.info/

***

Старший лейтенант Биков за цей бій удостоївся звання Героя Радянського Союзу. Капітан Криклій був нагороджений щойно заснованим орденом Вітчизняної війни I ступеня.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 червня 1942 року капітан І. І. Криклій першим був удостоєний ордена Вітчизняної війни І ступеня. Тоді ж цією нагородою були відзначені старший сержант А. В. Смірнов і молодший політрук І. К. Стеценко. Орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня були нагороджені воїни-артилеристи рядові Н. І. Григор’єв, А. І. Кулинець, І. П. Петрош і сержанти С. Т. Жарко, М. Г. Немфіра, П. В. Нестеренко.