Окупація України 1918 року: Історичний контекст – стан дослідження – економічні та соціальні наслідки
(Матеріали міжнародної наукової конференції) / Упор. Вольфрам Дорнік, Стефан Карнер; Переклад з нім. мови Миколи Кушніра. Чернівці: Зелена Буковина, 2009. 205 с.

Серед вад сучасної української історіографії, численних хоча б з огляду на те, скільки про них говориться і пишеться, є і брак колористики, повноспектровости. Складається враження, що її творцям і споживачам — дуже б не хотілося, щоб ці множини взаємно перекривалися, — бракує чогось істотного, чогось такого, що дало б можливість зрештою заявити на весь світ про своє «Я»; заявити так, щоб до цього «Я» прислухалися і про його існування не забували.

Як не дивно, але ці рефлексії навіяно невеличкою книжкою, тема якої, здавалося б, не дає для того жодних приводів. Хоч автори книги здебільшого «західні», конструктивно вона подібна швидше до традиційних українських «академічних» текстів. Можливо, це пов’язано зі специфікою публікації. Йдеться про матеріяли наукової конференції (український переклад), до того ж присвяченої конкретному, локальному з точки зору Европи, історичному епізодові. Конференція (в тексті її статус визначено як семінар, що видається більш відповідним) відбулася 25 квітня 2008 року в австрійському Ґраці. Її учасниками були представники кількох поколінь дослідників з Австрії (6 із 9 авторів), Німеччини, України та Білорусі, серед яких, як це не дивно, не виявилося жодного, хто б спеціялізувався на історії України.

Німецькі війська у Києві. 1918 р.

Упорядники збірки наголошують у вступному слові, що вона покликана «допомогти, перш за все українським науковцям, отримати доступ до австрійських та німецьких наукових робіт і архівних джерел» з даної теми (с. 9). В такому доступі (не тільки до цих робіт і архівів і не тільки з цієї теми) справді є нагальна потреба, особливо нині, коли вітчизняній історіографії Української Держави 1918 року вочевидь стало затісно в прокрустовому ложі «скоропадськознавства», в яке вона з певних причин себе затисла. Та, забігаючи наперед, зазначимо, що це справді актуальне завдання вдалося здійснити лише в його першій, історіографічній частині, і то частково, як можливість ознайомитися з опублікованими текстами та посиланнями на інші видання. Самі ж статті не обтяжені аналізом історіографічної ситуації, а сформувати цілісне уявлення про стан дослідження проблеми в Німеччині, Австрії чи загалом у Европі на основі присутніх подекуди фрагментарних сюжетів щодо висвітлення того чи іншого питання в літературі українському читачеві не вдасться.

Німці на Хрещатику. 1918 р.

До речі, важко позбутися враження, що рівень підготовлености, компетентности нашого читача (ясна річ, фахівця, бо хто ще спроможеться читати подібне видання) автори уявляють дуже приблизно і швидше схильні його занижувати, ніж завищувати. І спеціяльно адресоване йому переднє слово (Ігор Буркут), схоже, не розраховане на високу обізнаність, тож делікатно вводить в історичний та історіографічний контекст, розкриваючи в загальних рисах, як і чому розгортались описані в книжці події.

Особливістю книжки, що, мабуть, має свідчити про серйозність намірів авторів та упорядників, є своєрідна вступна частина, котра займає половину загального обсягу (с. 7-108). Це чотири передмови і стільки ж достатньо віддалених від безпосередньої теми збірника статтей, об’єднаних непретензійною назвою «Історична канва»: Манфред Раухенштайнер, «Росія та Австро-Угорщина в Першій світовій війні: війна, розпад та новий початок (1914-1918)»; Вольфдитер Біль, «Політика Австро-Угорщини щодо України під час Першої світової війни»; Ганес Ляйдінґер, «”Червоні” проти “білих”. Україна та “громадянська війна” у Росії»; Верена Моритц, «Австро-Угорщина та Україна крізь призму проблеми військовополонених та їх повернення додому у 1918 році» (недоречний за інших обставин перелік тем у цьому випадку має сенс, адже дає уявлення про зміст доволі мозаїчної книжки).

Очевидно, ці статті були покликані відтворити дві історичні ситуації: 1) яка призвела до окупації України і 2) в якій ця окупація здійснювалась. Втім, автори не надто переймалися суворим дотриманням як цього завдання, так і заявлених ними тем. Так, більшу частину статті Раухенштайнера складають підрозділи «Очікування війни» та «Воєнні дії у 1914-1917 роках», а заголовок одного з сюжетів фактично відповідає назві збірника. Характеризуючи плани сторін і співвідношення сил, автор наголошує на неготовності Австро-Угорщини до війни навіть психологічно, значно гіршому плануванні і забезпеченні воєнних дій. Автор стверджує, що вона не прагнула територіяльних придбань — на відміну від Росії, загарбницькі плани якої добре проілюстровано. Вражають замальовки про цілу німецьку армію, яка «загрузла у снігах завглибшки по груди» в січні 1915 року, та баюри завглибшки 75 см під час відлиги (с. 32-33). Корисною (частково своєю новизною, але більше підтвердженням уже наявних в українській історіографії висновків) є інформація про непрості стосунки між Німеччиною та Австро-Угорщиною, підсилена емоційними висловлюваннями («опір гегемонії» німців, які «тримали за горло» австрійців; намагання Карла І «звільнитися від німецьких обіймів» (с. 35,41) тощо), про розходження між ними щодо цілей і способів здійснення військової акції, розподілу сфер впливу та сировини в Україні. Натомість доволі розлогий сюжет про власне українські події цікавий головним чином з точки зору того, як їх оцінює австрійський учений. Щоправда, і тут трапляються цікаві речі: про те, що австро-угорські війська «брали землю в оренду, створюючи на ній сільськогосподарські підприємства», тож «десятки тисяч вояків працювали як селяни»; про «цілі військові підрозділи лісорубів», які «мусили заготовляти величезні обсяги деревини» (с. 47) та ін.

При прочитанні цієї статті виникає враження, що автор схильний розглядати українські події не просто в широкому загальноєвропейському контексті, а й як складник громадянської війни в Росії, її наслідок і вияв, не випадково уникаючи самого терміна «українська революція». Таке враження підсилюється і статтею Ляйдінґера, яка вирізняється серед інших застосуванням історико-політологічного аналізу, зверненням до проблем концептуально-методологічного характеру, залученням новітньої (межі XX—XXI століть) фахової літератури. Піддаючи сумніву виправданість застосування концепту «громадянська війна» до реалій колишньої Російської імперії (яке, до речі, трапляється в інших статтях збірника), автор доводить, що головними конфліктними лініями були «хитросплетіння міжнародних відносин та етнічні суперечності», а «більш детальний аналіз показує, що тут ми маємо справу із сецесійними та інтервенційними війнами, “колоніально-імперіалістичними” прагненнями до експансії великих держав і стратегічними комбінаціями на тлі Першої світової війни, а також із глобальними, зрежисованими головними гравцями в Парижі, Вашингтоні й Лондоні… “захисними діями” проти більшовизму» (с. 85). Підтвердження цієї тези у Ляйдінґера таке ж проблематичне, як і вона сама: він переконує, що антибільшовицький рух «на Волзі, Уралі та в Сибіру виник практично тільки завдяки “повстанню чехословаків”», та посилається на приклад наступальної операції Вранґеля, розгортання і крах якої, на його думку, були детерміновані виключно подіями радянсько-польської війни. Підкреслюючи роль етнічного чинника, автор водночас збіднює його зміст, який зводиться до «сецесійних війн». Від усього цього зовсім недалеко до приправленого міжнародною інтриґою сепаратизму, в якому так часто звинувачували українців та інших «націоналів».

Можливо, це один із наслідків модного нині імперіоцентричного дискурсу. Та, схоже, справа в іншому, а саме — у специфічному авторському розумінні «громадянської війни», яка, судячи з контексту, зводиться винятково до опозиції «червоні» — «білі» (на це вказує і назва статті). Тому й далеке від імперської проблематики селянське питання, якому в тексті приділено немало уваги, дивним чином теж опиняється поза межами громадянської війни. А «напружені стосунки між більшовиками та селянством», на думку Ляйдінґера, пояснюються не антагонізмом політики червоного режиму й селянських інтересів, а глибшим конфліктом «між містом і селом, силовий потенціал якого виплеснувся швидше у формі “селянської”, ніж “громадянської” війни» (с. 87).

Стаття Біля, як і Раухенштайнера, має переважно оглядовий і при цьому дискретний (чи еклектичний) характер. Її сюжети поєднуються між собою лише спільною логікою, як складові єдиної теми. Біль єдиний з усіх авторів, представлених у збірнику, зробив спробу (щоправда, далеку від довершености) стисло охарактеризувати становище українців Австро-Угорської і — зовсім побіжно — Російської імперій до 1917 року. Зосередившись на таких питаннях, як ідентичність, самоназви й офіційні назви українського населення та його політичне представництво, він швидше заінтригував і заплутав читача, ніж роз’яснив суть справи. Тут же вміщено невеличкий фрагмент про австрійські репресії «страшних масштабів» проти русофілів (с. 54-55). Відразу за цим — сюжет про Брестський мир, підготовка й реалізація якого подається крізь призму політичних зацікавлень, дипломатичної гри, зіткнення інтересів держав, політиків і військових тощо. Серед іншого певний інтерес становить підрозділ «Окупована Україна» з окресленням окупаційних зон, які, на думку автора, фактично перетворили Україну на «німецько-австро-угорський кондомініум», і ретельним переліком австро-угорських дипломатичних і військових представництв та їх очільників. Сюди ж включено несподівано розлогий фрагмент про ерцгерцога Вільгельма («Василя Вишиваного») і — так само несподівано — по кілька речень про спробу реформування українського військового судоустрою, Сірожупанну дивізію та цісарський «Маніфест до народів». Про те, наскільки ця стаття «працює» на генеральне завдання «допомогти…» (див. початок рецензії), свідчать не лише її зміст, а й оформлення: в ній лише вісім покликів на три праці, дві з яких належать Білю (подібне співвідношення й у доданому списку літератури — 7 позицій із 9).

Останню статтю в цій, «вступній» частині присвячено порівняно вузькій проблемі військовополонених. Глибоке знання предмета дослідження, яке демонструє Моритц, властиві цій праці щедрі посилання на архівні документи, виваженість і обґрунтованість положень, багата оригінальна фактографія роблять її однією з найкращих і найцікавіших у збірнику, корисною тим більше, що опубліковані впродовж поточного десятиріччя дві монографії авторки (у творчому тандемі з Ляйдінґером)[1] на цю тему навряд чи стануть широко доступними в Україні.

Центральне місце у збірнику посідають дві статті, безпосередньо присвячені проблемі окупації України: Петер Ліб, «Приборкання повстанського руху — стратегічна дилема. Німецька окупація України 1918 року»; Вольфрам Дорнік, «Окупація України австро-угорськими військами у 1918 році».

Першу з них значною мірою присвячено дослідженню тактики німецьких військ у боротьбі з українським повстанством. Її еволюцію автор пояснює двома чинниками: зміною політичної ситуації в Україні з приходом до влади Павла Скоропадського і важким становищем німецької армії на фронтах, що зумовлювало неможливість і недоцільність «покладатися виключно на масове застосування військ і лише на військові засоби» (с. 130). Ліб розглядає поведінку окупаційних військ з різних точок зору: характеру і розмаху репресій, сучасности методів боротьби, її результатів. Загалом картина виходить відвертою, динамічною і вмотивованою, з наведенням численних документів і фактів, що свідчать про жорстокість і намагання уникати її, про огульний і диференційований підхід до населення, про варіятивність і складне співвідношення загальних настанов і локальних дій та рішень тощо. Виходячи з цього аналізу, стверджується, що в літературі трапляються як перебільшення масштабів, гостроти та неконтрольованости соціяльно-політичного конфлікту в Україні, так і необгрунтовані звинувачення на адресу окупаційних військ у особливій жорстокості й тотальному застосуванні терору щодо мирного населення, своєрідному German way of war. Доводиться, що саме німецьким військам вдалося на певний час досягти відносного заспокоєння українського суспільства, завдяки чому «країна отримала ще один перепочинок перед наступними кривавими громадянською та польсько-радянською війнами». Реалізувати ж це завдання повною мірою не було шансів — через вкрай несприятливі умови, помилки у визначенні стратегії і тактики та взаємодії з українською владою, слабкість і неадекватність політики останньої. Звідси — нетрадиційний висновок: «Центральні держави не повинні були взагалі приходити в Україну» (с. 138).

Стаття Дорніка може вважатися «парною» до тексту Ліба не лише тому, що доповнює його дослідженням австро-угорського сектора окупації, а й через подібну увагу до проблеми «приборкання» повстанського руху. Зокрема, австрійський історик указує на помітні відмінності і водночас схожу еволюцію поведінки німецьких і австро-угорських військ у цьому питанні, багато й арґументовано пише про «особливу суворість» і «брутальність» останніх, описує механізм їхньої взаємодії з українською владою, що запрацював з літа 1918 року за німецьким зразком, робить спробу охарактеризувати ставлення населення до окупантів. У цілому ж праця Дорніка тематично ширша, багато місця в ній відведено загальнополітичним та правовим питанням — таким, як ситуація в Україні, підписання і зміст Брестського мирного договору, підготовка військового походу і розходження між австрійськими політиками й військовими у зв’язку з цим, формування окупаційної адміністрації, складні стосунки між німецькими й австро-угорськими інституціями, використання продовольчих ресурсів України, завершення окупації і виведення військ та ін.

Відповідним є й загальне спрямування статті: це передусім оцінка присутности Австро-Угорщини в Україні з точки зору політичної, правової та її ефективности. Виходячи з того, що головною метою окупації було «викачування продовольства», автор диференційовано підходить до оцінки її результатів: означеної мети не досягли, та все ж Україна тривалий час забезпечувала продовольством велику армію, а поставки з її території «допомогли багатьом в Австрії вижити»; натомість зворотні поставки промислової продукції Центральними державами він оцінює вельми скептично. Суспільно-політичні підсумки окупації видаються Дорніку винятково негативними, оскільки «хаос та явища громадянської війни» були «тільки трохи локалізовані», а «справжньої стабілізації так і не було досягнуто» (с. 180). В цілому окупація, на його думку, закінчилася провалом, що було зумовлено комплексом чинників — як об’єктивних, детермінованих внутрішнім становищем України й Австро-Угорщини, так і суб’єктивних, пов’язаних з невизначеністю й непродуманістю політики Центральних держав, поведінкою української та окупаційної адміністрацій тощо.

Хоча кожен з названих дослідників працював над своєю складовою загальної проблеми, трактуючи її під специфічним кутом зору, у статтях присутні спільні, наскрізні теми. В тому, що стосується історії України, найцікавішою, на наш погляд, є оцінка німецькими та австрійськими вченими окупаційного режиму та його взаємовідносин з українською владою. Це зумовлено як можливим зіткненням «нашого» та «їхнього» «патріотизмів» (як би історики не прагнули до того, але досягти безсторонности вдасться ще не скоро), так і очікувано «іншим» поглядом на цю проблему, базованим на джерелах другої сторони. І справді, на відміну від українських істориків, які оперують суперечливими термінами (окупація, прихід союзників, альянс, допомога, втручання та ін.) і диференціюють характер цих взаємин за Центральної Ради і Скоропадського, автори збірника солідарні в тому, що це була окупація, за якої українським урядам було відведено роль маріонеток. Це положення для них є аксіоматичним, тож шукати йому підтвердження (наприклад, дослідженням справді непростих і динамічних стосунків між українськими органами і «союзниками-окупантами», порівнянням їхніх практик, формально-правових і реальних повноважень) вони, як правило, не вважають за потрібне, обмежуючись ілюстративним цитуванням скептичних (іронічних, зневажливих) висловлювань високопоставлених представників Німеччини та Австро-Угорщини на адресу українських режимів. Разом з тим, у тексті можна натрапити й на контроверсійні формулювання: «німці не вважалися власне окупантами, а союзною силою» (с. 114), за Скоропадського «німецько-українські відносини розвивались на новій основі» (с. 128), «співпраця» між гетьманськими і німецькими органами (с. 131,137,160); наводяться цитати з документів про те, що німці «не мали права втручатися у внутрішні справи чужої держави» (с. 121), що метою австро-угорської політики було «зміцнення української незалежності», а отже, «жодної військової влади, армія лише як опора для “дружнього” українського уряду» (с. 176) тощо. Проте спроб систематизувати, концептуалізувати їх і відповідно скориґувати власну позицію у статтях не помітно.

Ставлення до українських режимів, оцінка їхньої політики у книжці, схоже, детермінується головним чином позицією «своїх» політиків і військових видання 1918 року. Тому оцінка Української Центральної Ради однозначно негативна, охоче цитуються фрази про те, що «Київську Раду не визнають і називають клоунадою» (с. 44), про «збіговисько зелених студентів та інших малолітніх фантастів і негідників» (с. 119) та «епоху ідеологів, фантастів і недоумків» (с. 129) тощо. Натомість гетьман та його дії характеризуються більш зважено і диференційовано, передусім у зображенні німецького історика Ліба (не випадково більшість із наведених вище «контроверсійних формулювань» взято саме з його статті). При цьому в обох випадках не бракує неточних, помилкових тверджень, застарілих штампів. Для прикладу, стверджується, що Центральна Рада складалася з «соціал-революціонерів, соціалістів, а також правих сил» (с. 114), що їй «жодного разу… не вдалося провести хоч якісь реформи» (с. 119), «нагальні ж проблеми українського суспільства, такі як аграрна реформа, соціальний захист робітничого люду, розбудова державного управління та досягнення міжнаціональної згоди, залишалися поза увагою» цього органу (с. 144), та ін. Так само безапеляційно заявляється, що Скоропадський «спирався на підтримку частини російського та зрусифікованого українського дворянства, представляв, головним чином, інтереси великих землевласників» (с. 76), з останніх складалися його уряд і місцева адміністрація (с. 160), що в листопаді гетьман «безуспішно шукав зближення з соціал-революціонерами» (с. 136).

До речі, подібні хиби не рідкісні й тоді, коли принагідно згадуються інші політичні режими. Якщо вірити учасникам конференції, українські партії «заблокували» проведення І Всеукраїнського з’їзду Рад у Києві, і тому більшовики не брали в ньому участи, а проголосили в Харкові «Українську Радянську Республіку» (с. 144); на межі 1917-1918 років уже існували «Червона армія, яка перебувала на піднесенні», й «Українська комуністична партія» (с. 75, 77); повстання проти гетьмана підняли «українські націоналісти та соціал-революціонери», відповідно, Директорія була «есерівською» (с. 136); «білі» трактували боротьбу за владу як «звичайну воєнну операцію» й були далекими від серйозної розробки політичних і соціально-економічних програм (с. 83). Відчувається нерозуміння політичної палітри того часу: зовсім не згадуються впливові російські і єврейські партії (за винятком більшовиків); структура українського політикуму здебільшого зводиться до загадкових «націоналістів» і «есерів»; останні називаються без означення — українські чи російські, зате більшовики часто йменуються «українськими». Немало хиб і спрощень допущено в характеристиці повстанського руху, зокрема щодо його розмаху, соціяльної й організаційної структури, ідеології, політичного проводу та ін. Без ясної відповіді залишилися не раз підняті питання про те, наскільки окупанти вміли відрізняти повстанців від мирного населення й адекватно застосовували репресії, якими були масштаби останніх.

Загалом оцінки власне української ситуації, достатньо поверхові, спрощені, а то й хибні, нерідко ґрунтуються на положеннях популярних книжок, адресованих «невтаємниченому» західному читачеві, на кшталт «Україна. Історія» Ореста Субтельного чи «Мала історія України» Андреаса Капелера (яку свого часу рецензент «України Модерної» назвав «артефактом, цікавим хіба що для дослідників німецької історіографії першої половини 1990-х років», вартісним «як і переклад, скажімо, німецького підручника з української мови»)[2]. Натомість уже достатньо ґрунтовну й об’ємну сучасну українську історіографію проблеми[3] (не кажучи вже про видання 1920-х рр., російські чи польські дослідження) у збірнику абсолютно не представлено — ні персонально, ні публікаціями, ні навіть посиланнями.

Нарешті, ще однією особливістю (не кращого ґатунку) збірника є зосередження на традиційних, якщо не сказати «заїжджених», питаннях, головним чином суспільно-політичного характеру. Натомість зовсім немає виходу на популярні нині теми, яких можна було б очікувати: людина (культура, церква тощо) в умовах війни, повсякденне життя, колабораціонізм, історична пам’ять, імперія і нація, імперіялізм та ін.

Завершує книжку розділ «Джерела про окупацію Східної Європи після Брест-Литовських мирних договорів 1918 року», що складається з трьох розвідок: українських дослідників Галини Старко (про документи українських архівів) і Олександра Сича (про щоденник Володимира Вернадського), а також білоруського автора В’ячеслава Селеменєва (про білоруські архіви). Це невеличкі за обсягом (по кілька сторінок) інформації і стислі коментарі про відповідні джерельні ресурси, чим, власне, й цінні.

Наостанок доводиться висловити деякі зауваження на адресу перекладача й видавців українського видання, хоча робити це й не дуже хочеться, розуміючи, яких зусиль довелося докласти до його виходу у світ. У багатьох місцях текст складно сприймається. Звичайно, конструкції німецької мови не відзначаються простотою і легкістю, та все ж, думається, їх можна і варто було б адаптувати, транслюючи українською. Не вбачаємо особливої доцільности в подвійному (кирилицею і латиницею) написанні буквально всіх прізвищ німецьких і австро-угорських діячів, та ще й з усіма іменами й титулами (наприклад, Janos Forgach Graf von Ghimes und Gacs чи Philipp Alfons Freiherr Mumm von Schwarzenstein), що лише обтяжує текст. З «технічного» боку відзначимо ортографічні й пунктуаційні помилки, які таки трапляються, і навіть пропущені сторінки (замість с. 90-91, 94- 95 — чисті аркуші).

Загалом збірник, як наукова публікація, виконує свою основну функцію: містить нову інформацію й оригінальні висновки, провокує роздуми й полеміку, розширює обрії бачення проблеми. За словами упорядників, німецькомовне видання викликало у австрійського читача значний інтерес, виявилося широко затребуваним. Хочеться вірити, що і в Україні доля цієї, поза всяким сумнівом, цікавої і корисної книжки буде не менш щасливою.

Сергій НАУМОВ

1 Leidinger Н., Moritz V. Gefangenschaft, Revolution, Heimkehr. Die Bedeutung der Kriegsgefangenenproblematik für die Geschichte des Kommunismus in Mittel- und Osteuropa 1917-1920. Wien, 2003; Moritz V., Leidinger H. Zwischen Nutzen und Bedrohung. Die russischen Kriegsgefangenen in Österreich (1914-1921). Bonn, 2005.

2 Україна Модерна. 2008. Т. 2 (13). С. 300-301.

3 Див., напр.: Притуляк П. Україна і Брестський мир: від підписання до виконання (1917-1918 рр.). Київ, 2004; Кришина Н. В. Діяльність німецької військової адміністрації в Україні у 1918 році: Автореферат дис. канд. іст. наук. Київ, 2006; Пиріг Р. Я. Центральна Рада й німецьке військове командування в Україні: проблеми взаємовідносин (лютий-квітень 1918 р.) // Український історичний журнал. 2007. № 2. С. 47-63; Його ж. Гетьманат Павла Скоропадського з погляду німецько-австрійських союзників // Український історичний журнал. 2008. № 4. С. 38-47; Його ж. Гетьманат Павла Скоропадського: між Німеччиною і Росією. Київ, 2008; та ін.

Джерело:
http://uamoderna.com/images/archiv/17/19_UM_17_Recenzii_Naumov.pdf
“Україна Модерна”, №6 (17) 2010
Рецензії
Сергій НАУМОВ. Окупація України 1918 року: Історичний контекст – стан дослідження – економічні та соціальні наслідки / Упор. В. Дорнік, С. Карнер. Чернівці: Зелена Буковина, 2009. 205 с.

Зміст тематичного випуску часопису “Україна Модерна” № 6(17) 2010:
http://uamoderna.com/arkhiv/6-zmist17