ЧЕРГІНЕЦЬ Олександр Олександрович, молодший лейтенант, прикордонник, загинув 8 травня 2025 року під час виконання бойового завдання, внаслідок ворожого обстрілу поблизу Яблунівки, Сумської області. Він був заступником начальника другої прикордонної застави другого відділу прикордонної служби прикордонної комендатури швидкого реагування.

Олександр народився 30 квітня 1987 року у с.Мезенівка. У 2005 році за прикладом батька, Олександра Володимировича, який присвятив службі на кордоні 14 років, став до лав Державної прикордонної служби України.

«Саша, коли їхав у Мезенівку, завжди привозив три букети квітів – один мені, другий – бабусі, третій – тітці. Після одруження на Каті, дівчині з нашого села, кількість букетів збільшилася до п’яти, додалися ще два – тещі і її сестрі. Дружині постійно дарував квіти… Катя – медична сестра, працювала у Низах, після одруження вони стали жити у Сумах. Це було ще до повномасштабної війни… Катя і Саша вже вісім років разом… Кожна мама хвалить свого сина, але навіть інші люди казали, коли він народився, потім, коли став школярем, що Саша буде сильною і мужньою людиною. Ми завжди сином пишалися, та і як не гордитися таким хлопцем…» – незагойна рана назавжди поселилася у серці Надії Василівни, мами Олександра Чергінця.

Олександр Чергінець з батьками

«Довірливий, добрий, завжди усміхнений, таким Саша завжди був… Якось говорив, жартуючи, що його скоро чужі хлопці, які залицялися до мезенівських дівчат, бити будуть за те, що завжди ставав на захист односельчанок. А ще він був безстрашний. Нещодавно син мені наснився у формі, сказав: «Мамуль, я так заморився, так хочу відпочити, поспати…» І заснув…

Наш син для нас завжди буде Героєм. За тридцять вісім років, які він прожив, жодного разу його напідпитку не бачила, трішки палив, а коли з Катею почав зустрічатися, кинув. Вони дуже кохали один одного. Каті з маленьким сином зараз дуже тяжко… Коли він повертався зі служби, розповідав дружині про роботу, вони разом планували, мріяли жити, виховувати сина…

Олександр у числі перших прикордонників Сумщини поїхав в АТО у 2014 році. Разом з ним був хлопець із Писарівки. Розмовляли з ним нещодавно, він мені нагадав мої слова, які говорила у 2014 році: «Льоша, Сашу бережи!». «Як його вберегти, коли він завжди перший?» Льоша казав, що наш син був безстрашним, йшов напролом. Робив так, як знав і думав, що лише так треба і більше ніяк. У 2014 та 2023 роках отримав поранення. Пройшов Луганськ і Донецьк – 2014-2015 роки, потім – Суми, знову Донбас, Лиман, Суми, Прип’ять (Білоруський кордон), і знову Суми. Казав: «Я вже втомився постійно переїздити, дуже виморюють збори і переїзди.

Думала, що він останній, хто загинув у цій війні і вона закінчиться…», – найболючіша втрата найкращого сина крає душу матері Героя.

«Мені 20. І я живу завдяки тому, що за мене загинув мій дядько. Олександр. Мій найрідніший. Я досі пам’ятаю нашу останню зустріч до кожної дрібниці… Ти приїхав на моє весілля в останню мить. Я вже майже змирилася, що не встигнеш, але серце все одно чекало. І ти з’явився – як завжди, коли найбільше потрібно. Я побачила тебе й кинулась бігти. Обійняла міцно, застрибнула тобі на шию, сміялась крізь сльози. Це було справжнє щастя. Я показувала всім: «Це мій дядько! Мій найрідніший!» А ти просто усміхався. Спокійно. Добре. Як завжди. А через два тижні ми зібралися знову. Тільки вже без слів, без радості… Ти мовчав, а ми плакали.

Олександр Чергінець з племінницею Поліною

Він був для мене більше, ніж просто рідна людина. Той, хто був поруч у дитинстві: я благала взяти мене з собою на дискотеку – він не брав, але завжди вів до магазину, купував морозиво і відводив додому. Ми катались у машині, говорили про життя, ділились своїми думками, сміялись. Деякі секрети залишались тільки між нами. Він був тією опорою, якої іноді так не вистачає, навіть батькам. Він ловив найсмачніших раків і готував так, як ніхто інший. І мав свою фірмову звичку: щось обов’язково під’їдав, поки готував. Жартував, що «усе переїм, поки звариться». Але всім завжди вистачало. Бо він готував із душею. А після його смерті мені знайомі розповіли, як він захоплювався мною, як тішився, що став дядьком, як розповідав про мої мрії, навички, успіхи… А я дізналась це вже пізно. І плакала довго. Бо не встигла сказати, як сильно його люблю. Він був справжній. Сильний. Добрий. Людяний. Він заслуговує, щоб країна знала його ім’я. І щоб син знав, що його тато – Герой. Не лише для фронту. А й для нас усіх.

І, знаєш, іноді мені здається, що ти й досі поруч. У дрібницях. У піснях, які ти любив. У запаху диму. У тій звичці щось під’їсти на кухні – я така ж. Поки я пам’ятаю – ти живеш. І житимеш, дядьку. Завжди. Я пронесу пам’ять про тебе через усе життя. Бо пам’ять про тебе – це моє світло», – написала про свого дядька Олександра Чергінця племінниця Поліна.

Олександр Чергінець під час проходження служби

«Саня був класний, справжній, завжди гуртував навколо себе людей, навколо нього завжди було кубло пацанів, душа компанії, ніколи не вішав носа, навіть у самих хрінових ситуаціях знаходив сили в собі і підтримував побратимів. Це велика втрата. І ми сумуємо за ним. І будемо завжди пам’ятати. Співчуваю вам», – так відгукується про Олександра Чергінця його побратим Сергій.

«Дружив з Олександром зі школи, хоча я менший за нього на два роки. Він був позитивною людиною, думаю, що з ним товаришували всі, адже Саньок ніколи й ні з ким не задирався, не бився. У післяшкільні роки ми з ним майже скрізь були разом. Він, здається, спробував вступати до Сумського педагогічного університету, але щось не склалося. Сашко пішов у Прикордонну службу і весь цей час там працював, був відчайдухом, який завжди там, де небезпечно. У 2014 році він мав бути старшим свідком на моєму весіллі, але поїхав в АТО. Через рік, коли народився мій син Дениско, Саньок став його хрещеним батьком і моїм кумом, з яким іноді ходили на полювання… Останнім часом ми мало спілкувалися, востаннє бачилися, мабуть, у 2023-му. Інколи зідзвонювалися, він майже весь час був на війні, а я – з 2024 також несу службу у Нацгвардії України, тому не виходило спілкуватися часто. Жаль Санька, дуже жаль… Його загибель – це непоправна втрата для його родини, для нас, для всіх, хто знав Олександра… Жаль, сум і нерозуміння…», – з сумом розповідає про свого друга та кума Володимир Бєлий.

Олександр Чергінець під час проходження служби

«Починаючи з юних років, дружив з Олександром. Я на рік від нього старший. У нас не було корисного спілкування, нас поєднував спільний інтерес – риболовля. Її проводили завжди у кущах-болотах…», – почав свою розповідь про друга та кума Віталій Сумченко, колишній боєць 36 бригади морської піхоти.

«Не знаю людину, яка б сказала про нього погано. Про себе знаю, що і хто може сказати, бо молоді роки у нас були буремні…А от про Санька – «Чіріка», це його псевдо ще з дитинства, скорочено від прізвища Чергінець, навіть у найближчих до Мезенівки селах, ніхто поганого не розповість, бо це найдобрішої душі людина. Наскільки він був заряджений позитивом, з ним просте спілкування, коли наприклад, мене чи когось переповнював сум, були великі життєві перепони та труднощі, поговоривши з ним, розумів, що життя прекрасне. Коли у мене народилася донька, зараз їй 14 років, навіть не роздумував, кого просити бути їй за хрещеного батька. Після цього ми ще тісніше спілкувалися. Потім робота, його служба… Коли був коронавірус, я працював за кордоном, далеко від дому, дізнався, що у Санька народився син, зателефонував йому, привітав… З початком повномасштабної війни ми роз’їхалися та спілкувалися тільки у телефонному режимі та списувалися. Я з травня 2022 року служив у 36 бригаді морської піхоти. У 2024 році звільнився за станом здоров’я, зателефонував Олександру, повідомив та висловив бажання трішки підлікуватися та служити разом з ним. Саня сказав, що це погана ідея і він проти. Звання молодшого лейтенанта і посада, дозволяли йому не ходити на позиції. Але він ходив, водив молодих хлопців, казав: «Хто їх навчатиме? Хто, як не я?» Він ділився своїм бойовим та життєвим досвідом з ними. У моїх очах ці його слова та вчинки підняли ще більше. Людина ціною свого життя була готова вберегти кілька життів… На це не в кожного хватить духу.

Прикордонник Олександр Чергінець: Вірний кордону, відданий Батьківщині

Останній раз спілкувався по телефону з Олександром у лютому цього року. Він розповідав, що вихідний, грається із сином вдома…Домовилися порибалити… Потім зв’язок перервався, чи телефон він змінив, чи ще щось… Зустрів спільного знайомого, від якого дізнався, що Сашко майже весь час на службі, знав, телефонувати туди не завжди можна. Потім вже зустрівся з ним на його похованні…

Сприйняти, що хтось загинув – тяжко, а що «Чірік» – взагалі неможливо… Якби не ворожий дрон, то ніякий ворог його б не взяв… Побільше б таких офіцерів, як він, наше життя було б набагато кращим. Тим, хто отримує військове звання, треба брати з нього приклад. З тим трепетом, з яким він ставився до особового складу і, взагалі, до людей… Це і є патріотизм. Він був справжнім другом, кумом та справжнім другим батьком для моєї дитини. Олександр Чергінець був Людиною з великої літери, Героєм і його сину ніхто не скаже, що це не так. Його жили – це мапа України, це державний кордон України… Він любив свою службу, жив цим і не бачив себе більше ніде, окрім Державної прикордонної служби України», – переконаний Віталій у тому, що його товариш Олександр Чергінець достойний звання Героя України.

Герої не вмирають

Спілкувалась Ольга КИСЛЕНКО,
газета «Перемога»

Підтримати петицію можна тут
https://petition.president.gov.ua/petition/247214

Джерело:
https://krasnews.com.ua/nezabutni-imena/prykordonnyk-oleksandr-cherginecz-virnyj-kordonu-viddanyj-batkivshhyni/
15.07.2025
НЕЗАБУТНІ ІМЕНА
Прикордонник Олександр Чергінець: Вірний кордону, відданий Батьківщині