Знайомство з цим мудрим чоловіком з юнацьким блиском в очах примусило змінити погляди на сучасні обставини та взагалі на життя. Ще раз переконалась, що народна мудрість про те, що кожна людина є ковалем свого щастя – працює.

Земляне – колиска дитинства

1-го осіннього дня 1935 року у селі Земляне народився наш герой – Михайло Степанович Лазнєвий у родині Тетяни Михайлівни та Степана Михайловича, то ж ім’я хлопчик отримав на честь двох дідусів.

– Саме мої предки розпочали заселення цього чудового села, – розпочинає розповідь чоловік. – Можливо тому і почуваюсь я відповідальним та зобов’язаним дбати про наше Земляне. Якби трішки років «скинути», я б і до ООС пішов, аби захищати Україну, частинкою якої є і Земляне.

Перші кроки у самостійне життя

– Михайле Степановичу, то все ж таки доводилось залишати рідну домівку в силу життєвих обставин?

– Звісно ж. У 51-му був призваний відбудовувати Донбас. Там шість місяців навчання у гірсько-промисловій школі і – до шахти. Звідти, вже вісімнадцятирічним до армії призвали. У військову частину «кукушкою» привезли нас, це саме за часів керівництва Лаврентія Берії. Територію було огороджено колючим дротом у декілька рядів. Поштова скринька «Челябінськ-40» – це була «запретка». Будували заводи Мендєлєєва. На 25 років нас зобов’язали дати підписку про нерозголошення таємниці служби. Маючи сім класів освіти, там же на другому році я вивчився на водія. Через чотири роки тією ж «кукушкою» і вивозили нас вже «дембелями».

– То жодного разу вдома і не довелося побувати за вісім років?

– Комендантка у нас, на Донбасі, доброю була – не інформувала керівництво про відсутність працівника, якщо це не був довгий період часу. То ж перед самим призовом до армії дістався я рідного Земляного. Мама дуже хвилювалась і говорила: «Синку, скоро Бахмет прийде – це той чоловік, що по м’ясу та молоку у селі контроль тримав, – пояснює пан Михайло. Іван Денисенко одружився, а матері 60 рублів штрафу принесли, а я ще й маслечка збила». Говорю: «Мамо, я вночі прийшов і вночі піду – все розумію». Так вивела вона мене на шлях і лише відвертала обличчя, щоб я сліз не бачив, – сум ненадовго затьмарив той юнацький погляд чоловіка.

– Михайле Степановичу, а скільки дітей було у родині Ваших батьків?

– П’ятеро. Найстарша сестра – Олена, за часів війни була змушена працювати у Німеччині, Іван 1928-го року народження, у війну керував трактором, то ж був заброньований і по колгоспах обробляв землю. Сам там юшки поїсть, а хлібець – додому, бо ми з Григорієм, який народився у 1938-му, виглядали. У війну був той самий голод. Їли бур’яни та мерзлу картоплю. Поліцай надав нам теличку, та під час окупації німці її відібрали. Пам’ятаю як мама турбувалась щоб, ми не з’їли отруйних рослин. Але одного братика ми втратили – Василька 40-го року народження. Під час переховування у погребі він захворів і помер. Могилку брата доглядаю, – чоловік втер очі долонею.

Від батька до сина

– Хто із чоловіків для вас став взірцем у житті?

– Звісно ж мій батько Степан Михайлович. Він був володарем Георгієвського Хреста. Брав участь у форсуванні Дніпра і часто розповідав мені про ті страшні події. Йому вже було 50 років. І у січні місяці другий український фронт підвів їх підрозділ до Дніпра. «Недільку б почекали і була б крига. А так найстрашніше, синку, – це вода і полум’я. Сіли ми до старого човна чотири «хльосткі» парубки і кулі нас оминали. Мені не дісталось шапки, то пілоткою воду з човна виплескував. А молоді хлопці тонули у крижаній воді і голосно лаялись – лише кола на воді залишались. Із 200 солдатів нас семеро вижило», – так розповідав батько. Оберігала його доля. Бога розумів він, молився. Після лікування контузії до шпиталю у золотих погонах зайшов чоловік із чималою книгою і наказав: «Лазнєвий, встати! Крокуй до дверей! На відновлення ХТЗ», – так батько продовжував службу, але вже на заводі. На той час це підприємство випускало 60 тракторів за добу. Після повернення з Німеччини до нього поїхала працювати і Олена, бо ж була скрута та безробіття.

Був у батька і вірний товариш, від самого збірного пункту почалась їхня дружба. Так мати їм і їсти обом носила. Знайшов будинок, зі слів батька, у Краснопіллі. Зустрів мене чоловік його доньки, а татів товариш Андрій з війни не повернувся. З батьком їх розлучив госпіталь.

– У часи війни Ви були ще хлопчиком, але ж напевне у пам’яті залишились ті страшні дні?

– Так, не пам’ятаю у якому саме році, але то було літньої пори. Німці увійшли у Земляне. У яру були викопані окопи і у них вагонами заховані снаряди. Пам’ятаю, які міцні ноги були у їхніх коней. Нас вони виганяли з домівок і ми всі жили за хатою у куренику, який накрили картоплинням. Бої на Курській Дузі змусили їх за ніч залишити Земляне і вивезти всі боєприпаси.

«Шлях лежав лише до Земляного»

– Пане Михайле, сумнівів після військової служби, повертатись чи ні до рідного Земляного, не було?

– Ні, жодних сумнівів не було. Шлях лежав лише до рідного Земляного – додому. Але відразу до місцевого колгоспу влаштуватись не вдалось. Чотири роки працював у Краснопільському АТП. Звернувся до керівника Висіканцева Івана Омеляновича. Він так поглянув, що на мені солдатський кітель. Запитав, на яких машинах я працював. Я відповів, що керував ЗІЛом-157. «Буде тобі машина», – відповів він. То був січень 1959-го і автопарк утримував більше 200 військових машин. От мені одна з них і дісталась. «Он твоя машина. Ремонтуй та працюй». Яким же було моє розчарування, коли я, вважаючи себе вже досвідченим водієм важкого авто, отримати таке – то була окремо рама і кабіна поруч заметені снігом. Вже потім знайшовся і для мене ГАЗ-51 у місцевому колгоспі. Теж майже розібрана, але моє бажання працювати було непереможним. Згодом я став завідуючим виробничою дільницею колгоспу імені Леніна.

Мрії про розквіт села

– Михайле Степановичу, саме Ви дбали про те, щоб Ваше Земляне зростало як село. До яких хитрощів Ви вдавались?

– Ну, то були не хитрощі, а справді хотілось, щоб село росло і наповнювалось молоддю та дітлахами. Все було просто – знаходив можливості будувати житло і надавати його молоді, що приїздила до нас на польові роботи з Західної України, і це спрацьовувало. З моєї подачі збудовано 11 житлових будинків. Принципово для мене було збудувати житло для учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. І це було зроблено. Оселя очікувала господаря над яром. Створювались молоді сім’ї, а в господарстві було достатньо працівників. Важкої техніки у колгоспі не було, тож щоб для будівництва отримати послуги КАМАза доводилось віддавати зароблений дружиною мішечок цукру, і нікому не було шкода. Мета виправдовувала засоби і це було головним.

– Про Вашу молодіжну футбольну команду теж легенди ходять. Як тут все відбувалось?

– Як тільки я повернувся з армії, то відразу ж за підтримки батька сформував місцеву футбольну команду. З 70-ти дворів 12 чоловік назбиралось. Ходили ми на матчі до сусідніх сіл, Краснопілля. Як не скрутно було, але знаходили кошти і я їздив закупляти футбольну форму. Поруч село Мезенівка, а там цукровий завод і потужна команда, а ми підемо і все одно їм голів наб’ємо. Ми пишались і тим, що наші землянчани завжди користувались авторитетом. «О, це землянці прийшли», – перешіптувались дівчата під клубом із захопленням, коли ходили ми «на вулицю».

Одна любов на все життя

– Напевне десь там і кохання своє зустріли?

– Майже так. Я у той час вже «став на ноги», працював, мав добрі статки та гарного костюма. Ходили ми до клубу у Лісне. Двічі проходячи повз одне небагате подвір’я, і приглядів я скромну дівчину. До клубу вона не ходила, бо сім’я була бідною і Катерина соромилась свого одягу. От туди-то ми й пішли свататись на Багатий вечір. Дівчина відразу сподобалась моїй родині. Тієї ж зими батько підготував два бідони самогону і три дні гучно гуляли наше весілля. Бо ж мав чимало друзів не лише у Земляному, а й у сусідніх селах. Трійкою коней та прикрашеними саньми катали нас тоді, молодих, селом. Про весілля ніяких клопотів не пам’ятаю, адже мав таку дружну родину, що про все подбала. Ми просто насолоджувались своїм святом. Дружно проживали з батьками та молодшим братом. Років за чотири він одружився, а я придивився будинок у Лісному. Батько, як дізнався про це, то я не отямився, коли він позичив грошей і придбав для нас дім навпроти своєї хати, тільки б ми залишились у Земляному. Згодом ми почали зводити новий просторий дім, у якому було б затишно всім. Нині це і є наше родове гніздо, – чоловік демонструє справді красиву, велику, затишну оселю. – Ніколи ми не боялись роботи. Працювали не покладаючи рук. Назбирали коштів на омріяного УАЗика, а придбати можливості не було. Ми з Катею по нього до Москви їздили. Почали обробляти власну землю – це стало родинною справою. Прожили ми щасливе життя і виростили трьох прекрасних дітей. Діждали внуків та правнуків. Та, на жаль, вже чотири роки, як я залишився без коханої вірної дружини.

Михайло Степанович Лазнєвий у колі юних землянчан

Вірність юнацьким мріям – процвітання Земляного

– Михайле Степановичу, Ви продовжуєте жити своїм Земляним і є активним учасником громадського життя села. Що зараз у Ваших планах?

– Я дбатиму про своє Земляне допоки мені стане сил. Першочерговим пунктом у планах – це організація футбольного поля для підлітків. Символічно вибране місце – на території, якою пролягав шлях до моєї школи. Майданчик розчищено, буде підрівняно та облаштовано глядацькими лавочками. Необхідно оновити огорожу біля нашого дозвіллєвого об’єкту, адже тут проходять всі заходи, гуляють діти та молодь. Дуже радісно спостерігати, що шкільний автобус наповнюється школярами із Земляного. Нелегкі зараз часи переживає наша держава, але рухаємось у правильному напрямку. Спільними зусиллями із земляками реконструювали нашу українську церкву. Для свого села не шкодую ані власних коштів, і не посоромлюсь попросити про допомогу інших жителів Земляного та спонсорів – іншим бути просто не можу…

Інна Загорулько,
газета “Перемога”

Джерело:
https://krasnews.com.ua/lyudy/myhajlo-stepanovych-laznyevyj-inshym-buty-ya-ne-mozhu/
01.09.2025
ІСТОРІЯ
ЛЮДИ
Михайло Степанович Лазнєвий: “Іншим бути я не можу”