До 10 роковин Дідоренка Леоніда Дмитровича – незабутнього земляка, Почесного громадянина селища Краснопілля, краєзнавця, історика, поета, літописця Краснопільщини, щирого патріота рідного краю.

Вшановуючи пам’ять Леоніда Дмитровича, пропонуємо його автобіографічний нарис про лихоліття початку 1930-х років, яке довелося пережити нашому народу. Нинішній час не менш трагічний і руйнівний для нашого краю, знову московські кремлівські злочинці замислили і здійснюють геноцид українців, тому спогади про трагічні сторінки 20 століття актуальні як ніколи.

Спогади-роздуми Леоніда Дмитровича Дідоренка побачили світ в Краснопільській районній газеті “Перемога” 17 лютого 1993 року.

***

НЕ ВИКИНУТИ З ПАМ’ЯТІ

Голод 1932-1933 р.р. – одна з найбільш трагічних сторінок історії українського народу. Та тривалий час про нього не згадувалося ні в засобах масової інформації, ні у виступах на нарадах різного рівня. Трагічна пам’ять про голодомор – то як чорний незглибимий колодязь, у який, можливо, і не хотілося заглядати, бо ж побачимо себе далеко не такими, якими б хотіли бачити. Але мусимо подивитися в цей колодязь чесно, нічого не приховуючи, аби очистити власні душі від скверни, самовисповідатися і покаятися, аби не повторилося найстрашніше за всю історію України насильницьке винищення людей.

Нинішнього року* відбудеться вшанування пам’яті тих, хто відійшов у той час в інший світ. Газета також надрукує матеріали, які стосуються цієї теми. Чекаємо листів від наших читачів.

—

Нещодавно натрапив у себе на книжковій полиці і перечитав книгу Інституту історії при ЦК Компартії України** “Голод 1932-1933 років на Україні”, видану в 1990 році. Книга підготовлена досвідченими вченими, в ній поміщено 248 документів про голодомор тридцять третього, згадуються й Краснопільський та Миропільський райони. Книга не стільки захопила мене жахливими фактами повального мору і навіть випадками канібалізму, скільки воскресила в пам’яті картини дитинства, яке нас потім у школі навчали називати щасливим і дякувати за нього партію і уряд.

Весною 1933 року мені йшов 7-й рік. Жив я тоді у затишному куточку Михайлівки, в тій її частині, що нині тулиться до колективного підприємства “Михайлівське”. На той час там було десь 12-14 хат. Добре пам’ятаю сонячні весняні дні, коли я, намагаючись якось зігріти висушене голодом тіло, умощував його на дерев’яних колодах біля двору, загорнувшись у рване батькове пальто. Мимо, ледве перебираючи ногами, повзали опухлі сусіди, нишпорячи в траві в пошуках калачиків***, чи ще чогось їстівного. Я не був пухлим, навпаки, страшенно схуд, став схожий на скелет, обтягнутий тонкою шкірою.

У нашій хаті із 7 чоловік сім’ї залишалося четверо, а мій братик Юра, бабуся Ївга та тітка Харитина, котра жила з нами, померли з голоду наприкінці зими. Пустіли навколишні хати. Поруч з нами з усієї багатодітної сім’ї живим зостався Андрій, років 10-12 /прізвище забув, а по вуличному “Ваййо”/. Мені пощастило з ним потоваришувати і може це одна з умов мого виживання. Якось він помахав мені рукою, кличучи до себе, і, взявши саморобного ножа з широким лезом, повів на городи. Разом з ним, орудуючи ножем та нігтями, сантиметр за сантиметром, повзаючи на колінах по мокрому грунту, стали перекопувати город і незабаром вигребли десяток картоплин врожаю минулого року. Просушивши та обітерши картоплини з чорно-синіми нутрощами, приляпавши кожну, щоб надати форму коржа, підсмажили на сухій сковорідці і з’їли. І сьогодні, здається, що нічого смачнішого не їв за все своє життя. З того часу ми всі дні у пошуках напівгнилої картоплі рили опустілі, порослі бур’яном, городи вимерлих сусідів.

Андрій навчив мене багато чому. Він знав усі їстівні трави: у якої можна їсти листя, у якої – стебло, у якої – корінь. Забулось тепер.

Та ось батько знайшов собі роботу в райміліції і це врятувало від голодної смерті останніх членів сім’ї, бо у міліції видавали невеликий пайок і, додаючи до нього лушпиння, м’якин і такого дефіциту, як патока, ми дожили до кращих часів.

Виїжджаючи зі свого куточка Михайлівки до Краснопілля, залишили там лише чотири хати з мешканцями. Решта вимерли, повтікали, зник і мій маленький товариш – Андрій. І до цього часу у пам’яті тітка Катря, діди Савченко, Бичков… До цього часу в Михайлівці живе Олександра Семенівна Голота /прізвище дівоче/, єдиний свідок життя того затишного куточка Михайлівки, викошеного голодомором.

Голод 1932-1933 років за своїми розмірами повального мору, утворення обставин, за яких від смертельної небезпеки, від неодворотного угасання, від неодворотної участі людина не могла ні сховатися, ні знайти порятунку в будь-який спосіб – це найбільша трагічна сторінка історії українського народу. У воєнні роки боягузи і страхополохи рятували собі життя ціною зради, дезертирством. Голод – непереможний. Він не сприймає навіть таких аморальних способів порятунку. Голод пожирає всіх: боягузів і героїв, дезертирів і патріотів. Голод 1933 року – це таке страховисько, такий мор для народу, що для цієї трагічної події марно шукати аналогів. Навіть приблизні дані, далеко не повні, взяті з матеріалів перепису 6 січня 1937 року, свідчать, що на Україні від голоду у 1933 році померло 3-3,5 млн. чоловік /насправді ж, як стало відомо, помер тоді кожен шостий житель України/. Це була справжня війна проти власного народу.

Ми перемогли у світовій війні, більшість народу пережила й той голод. Але ж дивно: про цю війну ми прочитали тисячі книг, а от про голод, про війну з власним народом, в якій гинули теж мільйони, сталінське керівництво наклало табу на цю тему.

Хто ж винен у цій трагедії цілого народу? Лише у січні 1990 року ЦК Компартії України прийняв постанову “Про голод 1932-1933 років на Україні та публікацію пов’язаних з ним архівних матеріалів”. Вперше була дана політична оцінка цієї трагедії, розкриті справжні причини, названі безпосередні винуватці. Уже перші публікації дали підстави для висновку, що голод 1933 року – це злочин генерального секретаря ЦК ВКП/б/ Сталіна, секретаря ЦК КП/б/У Косіора та їх оточення. Вони всі разом і кожен зокрема причетні до народної трагедії.

Сьогодні мені здається дивним, як усе це могло статися, що мої земляки і я сам стерли пам’ять про страхоліття, пережите в дитинстві. Мільйони ж людей згасли, як свічки. Згоріли, як метелики на вогні, – ні могил, ні хрестів. Віриться, що настане день, коли поруч зі стелою з іменами краснопільчан, що загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, постане ще один пам’ятник землякам, які були убиті зловмисним голодомором тридцять третього року.

Л. ДІДОРЕНКО.
смт. Краснопілля.

Джерело:
газета “Перемога”,
17.02.1993

Примітки від Краснопілля Інфо
*   ці спогади Л.Дідоренка були надруковані у 1993 році;
** Тут мається на увазі Інститут історії партії при ЦК Компартії України (філія Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС);
*** невеликі рослини з округлим листям (Malva pussilla або Malva neglecta), ростуть як звичайний бур’ян по всій території України.

Фото Л.Дідоренка відновлено засобами ретушування Google Gemini.