КРАСА
Шевченко надзвичайно любив красиве. Коли оповідач повісті «Художник» каже: «Я — найбезтямніший шанувальник прекрасного як у самій природі, так і в божественному мистецтві», — це поет каже про свою власну душу. Часом ледь не все, на що тільки падає його погляд, здається йому сповненим краси. Ось хоч би початок повісті «Наймичка»: «прекрасна долина», «прекрасна лінія горизонту», «прекрасні жниці», «прекрасна цариця свята», «прекрасна голівка», «прекрасна картина», «прекрасна доня»…
Я підрахував, що слово «прекрасний» зустрічається у творах поета 523 рази. Це дуже рясно. Для порівняння: слова «Україна» й «український» зринають тут 307 разів. Звідки цей пієтет до краси? Усе просто: красота — то не що інше, як ідеал у дійсності, коли хочете — слід долоні Творця. Пам’ятаєте, як 10 лютого 1857 року поет писав Броніславу Залеському: «Без належного розуміння краси людина не може побачити всемогутнього Бога в дрібному листочкові найменшої рослини»? Мовляв, навіть для ботаніка й зоолога конче потрібен захват. «А цей захват народжується тільки з глибокого розуміння краси, симетрії та гармонії в природі». Зрештою, для Шевченка навіть дисгармонія може бути прекрасною. «Яка прекрасна дисгармонія!» — вигукнув він якось у щоденнику, ніби повторюючи слова Сковороди: «О discors concordia rerum!»[322]
Тарас Шевченко. Скеля «Монах». Папір, акварель. [Новопетровське укріплення]. [V — X 1853]
І тут немає нічого дивного, бо Шевченко — митець, тобто вроджений «шанувальник краси». Більше того, митець здатен творити красу, що часом буває вища за красу природи. Наш поет уважно читав «Естетику» Лібельта, зокрема його міркування з приводу того, чим відрізняється прекрасне в природі від прекрасного в мистецтві. У природі, — писав польський філософ, — життя прекрасного коротке, а в мистецтві — вічне, «там дійсність реальна, а тут — ідеальна. У прекрасному в природі є рух земного життя, у прекрасному в мистецтві є спокій благословенних душ». І далі: «…Оскільки людина є вищою від кожного твору природи зокрема, адже в ній (людині) дух пізнає самого себе, остільки й твори людини, як наслідок самопізнання духу, є вищими за твори природи, і мистецтво вище з тієї самої причини».
Тарас Шевченко. Місячна ніч на Кос-Аралі. 1848
Як бачимо, Лібельт услід за Шеллінгом підкреслює всеосяжність процесу творчості. Різні прояви духу, тобто розум, воля й уява, знаходять своє втілення як істина, добро й краса, а дороги, якими дух прямує до свого втілення, — філософія, релігія та мистецтво. Згідно з Лібельтом, прекрасне є втіленням «ідеалів», що їх слід розуміти як свого роду платонівські «ідеї», тобто як вічні взірці в ході креації. Отже, прекрасне можемо бачити і в природі, де воно цілком підлягає споконвічним законам, котрі оприявнюють мету Божого творива, і в мистецтві, де воно вільне, бо тут дух пізнає самого себе. «Митець, — каже Лібельт, — є необмеженим паном, автократом матеріалу, він оволодіває ним і проймає своїм духом, звільняє його від випадкового, переливає в нього, як хоче, свої ідеали, надає йому життя і робить твором, своїм твором». Тим часом у природі все інакше. «Там немає ані волі, ані самопізнання. Усе відбувається в споконвіку накреслених межах…» Звідси випливає, що «світ мистецтва і світ природи — це два різні світи; там — ідеалів, тут — дійсності; там панує дух, тут матерія».
Александр Калам. Зима. 1853. Музей мистецтва та історії, Женева
Поза сумнівом, ці міркування Лібельта близькі Шевченкові. Писав же він у повісті «Прогулянка…»: «Якою б прекрасною, якою б чарівною не була місячна ніч у природі, та на картині художника, наприклад, Калама, вона… прекрасніша». І все ж таки думка Лібельта про вищість митця стосовно природи викликає в поета сумнів. «Чи так це? — питає він сам себе. — Мені здається, що вільний художник настільки ж обмежений навколишньою природою, наскільки природа обмежена своїми вічними незмінними законами. А нехай-но спробує цей вільний творець хоч на волосину відступити від вічної красуні природи, як він стає боговідступником».
Тарас Шевченко. Мис Тюк-Карагай на півострові Мангишлак. [Новопетровське укріплення]. [1856 – 13.V 1857]
Так чи інакше, відчуття прекрасного Шевченко ставив надзвичайно високо. Для нього то була самá екзистенція людини-митця. «Дякую тобі, всемогутній Боже, — писав він, — що Ти дав мені змогу любити й бачити прекрасне у Твоєму нерукотворному безконечному твориві». Втратити оце відчуття прекрасного — значить померти для мистецтва. «Дивно! — писав Шевченко Варварі Рєпніній 28 лютого 1848 року з Орської фортеці, — раніше, було, я дивився на живу й неживу природу як на найдосконалішу картину, а тепер немов очі перемінились: ані ліній, ані барв, нічого не бачу. Невже почуття прекрасного втрачено навік? а я так дорожив ним! так леліяв його!»
Тарас Шевченко. Марія. 1840
Та справа не лише в мистецтві. Краса в усіх своїх проявах робить людину людиною. «Краса, у чому б вона не виявлялась…, — каже оповідач повісті «Прогулянка…», — завжди справляє на мене однаковий і благотворний вплив. Під її впливом я відчуваю себе інакшою, оновленою людиною, чимось схожою на старе немовля». І щó ж означає тут цей дивний образ «старого немовляти»? Мені здається, він означає людину, яка повертається у свій втрачений рай. Це дотик до чогось первозданного, справжнього, чистого, до себе самого, яким ти був до гріха. Шевченко освячує красу. Ви помітили, що поет весь час добирає до слова «краса» означники «Божа», «Господня», «пренепорочна», «свята», «чиста»? Надто коли йдеться про жіночі портрети. У Шевченка це — райська тема, відлуння перших, іще дитячих почуттів чоловіка до жінки, бо в чоловічому раю живуть двоє: він і вона. Це особливо відчутно в присвяті подрузі свого дитинства Оксані Коваленко поеми «Мар’яна-черниця», де поет каже:
«Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!
І ти не згадаєш того сироту,
Що в сірій свитині, бувало, щасливий,
Як побачить диво — твою красоту».
Жіноча краса — відблиск раю, бо вона по-своєму трансцендентна, а отже, годна виводити чоловіка за межі «людського, надто людського». «Миле! прекрасне створіння! — вигукує герой повісті «Музикант», не зводячи очей зі своєї юної пасії. — Дивлячись на неї, я інколи почуваюся вищим за людину. Такою безмежно щасливою істотою, якою людина ніколи не може бути»…
Тарас Шевченко. Селянська родина. 1843
Ясна річ, краса є й неодмінною прикметою поетового образу далекої-далекої України: «І все-то те, вся країна / Повита красою, / Зеленіє, вмивається / Дрібною росою…» Шевченків земний рай — це Україна, край його дитинства. Про це він прямо писав у повісті «Княгиня»: «За час моїх мандрів вдалині від моєї милої батьківщини я уявляв її такою, якою бачив у дитинстві: прекрасною, грандіозною… Я навіть гадки не мав, що може бути якось інакше».
Україна, прекрасна й сама по собі, стає ще прекраснішою, бо асоціюється з дитинством. Для Шевченка повернення в Україну було в буквальному сенсі поверненням у рай. Поетове ревне бажання побудувати собі хату десь на Дніпрових кручах, щоб дожити там віку, мабуть, найкраще передає молитва старого козака в поезії «Сон — Гори мої високії…»: «Молюсь тобі, Боже милий, / Господи великий! / Що не дав мені загинуть, / Небесний Владико. / Що дав мені добру силу / Пересилить горе / І привів мене, старого, / На сі святі гори / Одинокий вік дожити, / Тебе восхвалити, / І Твоєю красотою / Серце веселити…» Ну, ось вона — краса, непомильний знак раю — чи вже земного, чи небесного, чи сердечного.
322 «О єдність речей суперечних!» (Лат.)
Леонід Ушкалов
Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс.275-278)
Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/Moia_Shevchenkivska_entsyklopediia_iz_dosvidu_samopiznannia/
/ поділ на абзаци, підбір ілюстрацій – Краснопілля Інфо /
