Сергій Наумов. Організаційна мережа українського політичного руху на Сумщині (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)

Засновники Революційної української партії – члени Харківської студентської громади. 1900 р.

До 100-річчя Української національної революції

Розглядається історія пропагандистських політичних утворень на Сумщині в період кінця XIX – початку XX ст. Подається значення їх діяльності для регіону та країни в цілому. Визначаються характерні риси українського політичного руху міжреволюційного десятиліття.

Розвиток українського політичного руху кінця XIX – початку XX ст. мав істотні відмінності у різних регіонах Наддніпрянщини. Тим часом з цього питання у сучасній монографічній літературі, яка присвячена переважно характеристиці окремих партій та ідеологічним проблемам руху в цілому, регіональний вимір, по суті, ігнорується[1]. Особливо занедбаними є периферійні території, невиграшні з точки зору демонстрації потужності партійних структур.

Нинішня Сумщина (на той час це Сумський, Лебединський і Охтирський повіти Харківської губернії, Роменський повіт Полтавської губернії, Глухівський, Конотопський та Кролевецький повіти Чернігівської губернії, частково Суджанський і Путивльський повіти Курської губернії) якраз і може бути віднесена до територій, де розвиток українського політичного руху ніколи не сягав значних розмірів, навіть на тлі його загальної слабкості відрізнявся епізодичністю (локальною і хронологічною обмеженістю) та дрібномасштабністю. Серед причин такого становища – прикордонне розташування краю з відповідними етнокультурними впливами та структурою населення, відсутність великих адміністративних, культурних та економічних центрів, слабкість транспортної інфраструктури тощо.

Власне, говорити про появу українських політичних організацій на Сумщині в цілому можна лише починаючи з 1905 р. До того часу єдиним винятком був Роменський повіт, інтегрований до найбільш української за складом населення та суспільними настроями Полтавської губернії. Наприкінці XIX ст. у Ромнах діяла громада Загальної української організації (ЗУО). Про це авторитетно свідчить один із керівників організації Є.Чикаленко[2], хоча про саму громаду нічого не відомо. В перші роки XX ст. у повіті виникла група Революційної української партії. Серед її засновників, очевидно, був місцевий мешканець А.Барбар – студент, член Київської “вільної громади”. У січні-лютому 1902 р. він поширював у Ромнах і Засуллі літературу РУП, яку отримував із Києва[3].

На започаткування революційної роботи в повіті саме в той час вказував і відомий активіст РУП І.Мороз[4]. Спроби заснувати гуртки якої-небудь політичної структури в інших повітах неодмінно зазнавали невдачі.

Братство тарасівців. 1891 р.

Для прикладу, коли активіст Братства тарасівців М.Дмитрієв намагався у 1894 р. розгорнути діяльність у Сумах, то зустрів лише глузування з його “хахлацких затей”[5]. Заходи окремих рупівців у Ворожбі та Білопіллі (А.Жук), Лебединському повіті (брати Капельгородські) були короткочасними і неефективними в тому сенсі, що створити партійні групи не вдавалося[6]. Проте проникнення національно-визвольної ідеології завдяки усній пропаганді, і головним чином, літературі РУП готувало грунт для активного прилучення місцевих мешканців до українського руху.

У роки Першої російської революції українські осередки діяли вже у більшості повітів Сумщини. Закономірно, що це були виключно організації і групи РУП-УСДРП. Інші партії не спромоглися налагодити достатньо широку організаційно-масову діяльність, тож вона практично не досягла цього віддаленого куточка України. Тому, на нашу думку, не змогла трансформуватися в організацію Української демократичної партії Роменська громада ЗУО, розчинившись у безпартійному “українофільському” громадянстві.

Першою на початку 1905 р. на основі вже існуючої партійної групи сформувалася Роменська організація (лідери І.Мороз, К.Божко). Спершу це було малочисельне, суто інтелігентське утворення, а восени в її складі діяла робітнича організація (зокрема, залізничники) чисельністю 25-30 осіб. Чорносотенні погроми 18-19 жовтня на деякий час зруйнували партійну роботу, проте організація відродилася доволі швидко. Невідомі “Олександр” і “Микола” від її імені інформували Центральний комітет партії, що це сталося на початку 1906 p., розповідали про приєднання робітників з РСДРП і “неорганізованих”, просили надіслати літературу і пропагандиста. Навесні ЦК РУП відрядив сюди відомого “професіонала” (партійного функціонера, що перебував на нелегальному становищі) О.Мерклінга, який застав, за його словами, “безнадійно хвору організацію з явною схильністю до анархістсько- максималістської тактики”. Це призвело до неодноразових конфліктів Мерклінга з роменцями, які навіть обіцяли йому “поламати ребра”. А влітку 1906 р. організація вже налічувала 50-70 членів. Можливо, це заслуга “професіонала” Полтавського комітету, відомого як “Олександр” або “полтавський Олександр”, що працював тоді у Ромнах (згодом виявилось, що він провокатор)[7]. Не виключено, що Роменська організація навіть мала підпільну друкарню, що було великою рідкістю. Про це свідчить її відозва “До робітників і робітниць г. Ромен”, на якій зазначено “Друкарня УСДРП”[8], до того ж І.Мороз за професією був друкар.

Навесні 1905 р. була заснована Глухівська організація. Це сталося завдяки енергійній діяльності невідомого партійного “професіонала”, що прибув із Києва. 14 травня 1905 р. відбулись установчі збори, на яких було вирішено утворити партійну організацію і приєднатись на засадах автономії до одного з комітетів РУП (зрештою це став Ніжинський комітет). Доволі швидко склалася структура організації: Центральна група (4 особи); пропагандистський гурток (6 інтелігентів); робітничі гуртки у Глухові (7 теслярів) і с.Береза (15 сільськогосподарських робітників). Ймовірно, окремі партійці були і в інших населених пунктах. Загальна чисельність організації перевищувала 30 осіб. Структура організації, склад і функції її підрозділів визначались у статуті, розробленому і прийнятому Центральною групою. Документи такого роду – явище доволі рідкісне на той час; нагадаємо, що загальнопартійний статут з’явився тільки у грудні 1905 р., після затвердження на II з’їзді УСДРП. Навколо організації гуртувалась доволі значна кількість симпатиків або співчуваючих (за партійною термінологією – “маса”), з якими регулярно велась партійна робота і з яких із часом відбирались члени партії. Наприкінці літа 1905 р. у районі діяльності організації вона сягала 100-120 осіб, у тому числі в Ямполі – 50, Березі і Слоуті – по 20, Свесі -10, Собичі – 5. Організація в с.Береза розглядалась як опорний пункт усієї партійної роботи селах Чернігівщини[9].

Після жовтневих подій приїжджі керівники організації, очевидно, мусили залишити місто. Проте організація в цілому не припинила свого існування. Це підтверджує регулярний випуск відозв до кінця року. Швидше за все, це заслуга нових лідерів, які перехопили керівництво від Центральної групи, – Д.Дорошенка (він тоді очолював Українську студентську громаду у Петербурзі і входив до складу Північного комітету РУП, а восени – на початку зими 1905 р. бував наїздами у рідному Глухівському повіті), Д.Колоніуса і П.Шматка, які утворили комітет партії. Робота організації значно пожвавилась, посилився її вплив на населення. Це підтверджує опублікований у лубенському “Хліборобі” допис Д.Дорошенка (під криптонімом Д.Д.) “З Глухівського повіту на Чернігівщині”. З очевидним піднесенням, викликаним цими успіхами, і такими ж очевидними перебільшеннями він повідомляв: “Коли ж почали розповсюджуватись по селах книжечки та відозви Укр. Рев. Партії, де говориться про те, як треба одностайно стати за волю та землю, селяне з великою охотою кинулись їх читати, і скоро по багатьох селах та хуторах під Глуховом заснувались гуртки Р.У.П., до яких приставала не тільки молодіж, але й поважні дядьки (в деяких селах навіть постановлено, щоб дуже молодих хлопців не приймати поки до гурту)“[10]. Проте наприкінці 1905 р. комітет був викритий і припинив свою діяльність. Остаточно ж організація була ліквідована у березні 1906 р.. коли були заарештовані її провідні діячі М. і П.Трофименки, О.Литвинов, Д.Колоніус[11].

Дмитро Дорошенко

Глухів у 1905 р. став одним із головних центрів видавничої діяльності РУП на повітовому рівні. Незважаючи на обмежені можливості, листівки розмножувалися вручну, на гектографі; до кінця року їх було випущено тут принаймні 8 найменувань, як правило, накладом по 200 примірників. Місцеві відозви відрізняють дві особливості: часте використання російської мови (у половині випадків) і достатньо гостра постановка національного питання. Останнє, очевидно, – результат впливу Д.Дорошенка, котрий був автором частини листівок. Тим більше, що практично всі листівки, котрі стосуються цього питання, припадають на листопад-грудень 1905 р., коли майбутній історик перебував у Глухові[12].

Організація РУП-УСДРП існувала в Конотопі (поліція вважала керівником М.Тищенка). У її складі діяли інтелігентський пропагандистський гурток і робітнича організація з 25-30 членів. У грудні 1905 р. партійці поширювали серед солдатів місцевого гарнізону видану спеціально для них листівку “Революція і революціонери”; у березні 1906 р. в місті з’явились відозви організації, присвячені річниці подій “Кривавої неділі”[13]. Партійна організація з такою ж кількістю робітників діяла і у Кролевці[14], проте більше нічого про неї невідомо.

У жандармських документах є інформація про осередки УСДРП у Охтирському та Сумському повітах[15], але її слід вважати – принаймні поки що – непідтвердженою, оскільки жодних реальних доказів існування цих організацій (література, документація, згадки у партійних виданнях, спогадах тощо) виявити не вдалось. Тож східна половина Сумщини виявилася непіддатливою для партії і в роки революційного піднесення. Проте пояснювати це виключно географічним чинником було б невиправдано. Вирішальне значення, на наш погляд, мала специфіка діяльності Харківського комітету РУП-УСДРП, до району якого належали ці повіти. Він фокусував свою увагу, головним чином, на загальнопартійних проблемах, видавництві і зовсім мало займався організаційною сферою. Це було пов’язано і з особливим становищем Харківської організації (“материнським” – як родоначальниці всієї партії), і з роллю її керівника Д.Антоновича – спершу як лідера РУП, а в 1905 р. – як вождя небезпечного ухилу, відомого під назвою “обласництва”. Останнє до того ж постійно відволікало місцевий актив на несвоєчасні дискусії. Комітет так і не спромігся створити організаційну мережу РУП-УСДРП на території губернії: осередки існували тільки у Харкові та приміському Люботині.

Щойно створені партійні організації Сумщини вже з 1906 р. почали руйнуватись. Це було зумовлено, з одного боку, несприятливими зовнішніми чинниками (зміна суспільних настроїв, активність чорносотенців, поліцейські “ліквідації”), а з іншого – незадовільним якісним складом самих організацій (значна питома вага випадкових людей – “попутників”, нетривалий партійний стаж та низький рівень політичної і національної свідомості основної маси партійців, відсутність місцевих кадрів партійних функціонерів тощо). Зазначені явища в тій чи іншій мірі були поширені повсюдно, але на периферії українського руху відчувались особливо гостро.

Десятиліття між Першою російською революцією і революцією 1917 р. (яку логічно було б називати Другою) складалося з кількох неоднорідних за змістом хронологічних відрізків. Проте для українства, українського національного руху це були роки суцільної, чим далі сильнішої реакції. При цьому її результати були неоднаковими стосовно не лише різних течій українського руху, а й різних територій – в залежності від розвиненості (інтенсивності) руху, його вкоріненості (глибини) та інших чинників. Особливо відчутні, катастрофічні наслідки реакція мала для регіонів периферійних, сказати б, “молодих” з точки зору функціонування на цих теренах українських політичних організацій та очолюваних ними культурно-просвітницьких об’єднань. На Сумщині, зокрема, вже на кінець 1907 р. не залишилося жодної (!) з партійних організацій, котрі діяли тут під час революції.

З іншого боку, щедро посіяні в роки революції ідеї національного і соціального визволення не загинули, зберігались у свідомості частини населення, підживлюючись суворими реаліями та спорадичною роботою українських патріотів. Показовим є приклад Глухівського повіту. Навіть у 1909 р., тобто в момент найнижчої революційної активності, якийсь анонім повідомляв поліції, що у Глухові, здебільшого серед студентів учительського інституту, “працює українська соціал-демократія” на чолі з І.Марченком[16]. Донос, якщо він не був вигадкою, міг стосуватись і “Спілки”, яка агонізувала тоді у складі РСДРП, проте цілком відкидати ймовірну присутність УСДРП теж не можна. Тим більше, що на той же час припадає привітання Українському просвітньо-економічному конгресу у Львові (лютий 1909 р.) з підписом “Глухівське українське робітництво”[17]. Сумнівно, щоб це була організована, тим більше партійна група, але саме словосполучення “українське робітництво” і зв’язок з конгресом, у якому брали участь відомі українські діячі того часу І.Шраг, Є.Чикаленко, К.Мацієвич, Олена Пчілка, А.Жук та інші, вказують на національну свідомість робітників Глухова, можливу діяльність у місті когось із представників УСДРП, котра орієнтувалась переважно на цю соціальну верству.

Наведений приклад засвідчує, що ліквідація українських осередків не означала цілковитого припинення роботи національних партій, їх окремих представників чи симпатиків у регіоні. Це можна підтвердити і деякими іншими фактами, щоправда, дуже нечисленними – адже діяльність небагатьох (у загальноукраїнському масштабі) уцілілих організацій, як правило, не виходила за межі свого населеного пункту, щонайбільше – повіту.

За свідченням Д.Солов’я, у Сумах тоді обережно поширював літературу УНП “пропагандист цієї групи Александрович”[18]. Невідомо, чи він формально належав до УНП, зрештою, це важливо для розкриття теми даної статті і зовсім не мало значення для людей, які засвоювали від нього ідеї партії. Для того часу у більшості випадків була якраз характерна ситуація, коли партійну чи близьку до неї за змістом роботу вели люди, приналежність яких до партійних структур встановити неможливо як через старанну конспірацію, так і через аморфність та маловідомість нелегальних осередків. Так, у Ромнах поліція у 1907 р. відзначала діяльність “у дусі українських прогресистів” (відстоювання автономії України, української мови навчання тощо); у 1914 р. тут усупереч фактичній забороні уряду відзначався ювілей Т. Шевченка; тоді ж у повіті налічувалося 12 передплатників газети “Рада” – неофіційного органу Товариства українських поступовців[19]. Все це вказує на наявність у повіті людей, котрі якщо й не належали до ТУП, то принаймні були пов’язані з товариством, поділяли його ідеологію, діяли цілком у його дусі, утворюючи, так би мовити, “протогромаду” чи “квазігромаду” ТУП. У серпні 1907 р. у с.Хоружівка цього ж повіту була розкидана листівка “До хоружівців”[20]. Очевидно, вона була написана кимось із місцевих, що вказує, як і відсутність підпису, на її стихійний характер. З іншого боку, відозва присвячена темі, далекій від обивательських інтересів, – виборам до ІІІ Державної Думи, а пропонована лінія поведінки – бойкот – не полишає сумнівів у прихильності її автора (авторів) до ліворадикальної ідеології, швидше за все, УСДРП. Проте одного цього епізоду для висновку про існування партійної групи, звичайно, недостатньо.

Микита Шаповал

Починаючи з 1911 р., справжнім регіональним центром українського життя став Глухівський повіт. Це сталося завдяки приїзду М.Шаповала – одного з засновників і лідерів Української партії соціалістів-революціонерів, котрий отримав посаду в Хінельському лісництві М.Терещенка (поблизу Хутора-Михайлівського). Поступово тут зібралася ціла група помітних діячів УПСР – А.Товкачевський, О.Мицюк, Г.Одинець, В.Коряк та інш.[21]. Одні шукали посаду, інші бажали уникнути репресій. Важко сказати, чи утворювали вони окрему організацію (незрозуміло, зокрема, чому вона ніде не згадується), тим більше, що тут перебували й представники інших політичних об’єднань, а склад групи був непостійний. До того ж організаційна структура УПСР тоді тільки почала формуватись і залишається майже не вивченою. Але фактично це був справжній осередок партії, який відіграв важливу роль у її історії. Його значення особливо зросло у роки Першої світової війни.

Можливість уникнути призову до армій, що нерідко мав репресивний характер, привела сюди десятки українських активістів. Це були відомі діячі не лише УПСР (крім раніше названих, ще І.Бурячок, І.Мар’яненко, А.Хомик та інш.). а й інших організацій – УСДРП (В.Фідровський, Г.Іваницький), ТУП (Г.Коваленко)[22]. Присутність значної кількості есерівських активістів дала можливість провести доволі представницьке партійне зібрання (В.Терещенко називає його з’їздом УПСР), на якому обговорювався запропонований М.Шаповалом проект програми революційної діяльності[23].

Однією з характерних рис українського політичного руху між революційного десятиліття було зростання питомої ваги, самостійної ролі та значення молодіжної складової. Витоки цього явища лежать у двовимірній площині: з одного боку, це занепад політичних партій, внаслідок чого стали більш актуальними і помітними інші форми національного руху, а з іншого – поступальний розвиток власне юнацьких об’єднань. Тогочасні молодіжні гуртки були цілком позапартійними або, щонайбільше, зі спорадичними і невиразними партійно-політичними впливами. З цієї ж причини і з огляду на загальну суспільну ситуацію вони на перших порах зосереджувалися, головним чином, на роботі самоосвітнього, підготовчого характеру (що не виключало ознайомлення з політичними теоріями), зрідка поєднуючи її з культурно-просвітницькою діяльністю серед населення.

Дмитро Соловей

Протягом 1907-1909 рр. (а за деякими даними, й пізніше) працював гурток у Сумах, до складу якого входили учні двох гімназій та реального училища. За словами Д.Солов’я, який теж набирався тут національної свідомості, уподовж трьох років гуртківці не змогли знайти у місті жодного інтелігента, який допоміг би їм вивчити мову, літературу й історію України[24]. Через кілька років, уже в Харківському університеті, він став співзасновником групи, відомої під назвою “Український соціалістичний колектив”, котра об’єднувала прихильників УСДРП та УПСР. У документах вона простежується з 1914 р., проте, за твердженням Д.Солов’я, виникла значно раніше, принаймні в 1911 р., як реакція на аполітичність студентської громади. Крім нього, учасниками “колективу” були ще кілька вихідців з Сумщини – вихованці сумського гуртка В.Глуходід і Яким Б. (так у автора), вчителі з Лебедина Г.Пустогвар і М.Запорожець. Враховуючи, що останні двоє, відповідно до їхнього службового становища, мешкали в Лебединському повіті, можна вважати, що там було відділення гуртка. Про це свідчить і намір провести в Лебедині з’їзд організації[25].

Миропілля. Фото поч. XX ст.
У роки Першої світової війни розгорнула свою діяльність найбільш численна й розгалужена українська політична організація того часу – Юнацька спілка Лівобережної України. Її громади існували й на Сумщині – в Лебединському, Охтирському, Сумському повітах та Миропіллі Суджанського повіту Курської губернії. На одній із конференцій спілки відзначалося, що в Лебединському й Сумському повітах добре поставлена робота на селі; звіти сумських гуртків було поставлено за взірець та створено комісію для їх видання. На іншій, за повідомленням жандармської агентури, “велике значення мала доповідь охтирського представника Коськова”. Основу Миропільської групи складали місцеві юнаки й дівчата, що навчалися в гімназіях Бєлгорода, де було доволі численне відділення спілки (його очолював Т. Олійник із Сумського повіту), – О.Кравченко, брати Лазарєви та інш. [26]. Судячи з усього, поліції так і не вдалось розгромити ці організації й вони проіснували до падіння самодержавства.

Приклад Сумщини свідчить, що впродовж чверті століття, відведеної історією для розгортання українського політичного руху в Російській імперії, присутність його ідей, діячів та організацій стала звичним явищем не лише для культурно-адміністративних центрів Наддніпрянщини, регіонів зі значними традиціями національного руху, а й для земель периферійних в обох цих значеннях. Прояви, інтенсивність, а тим більше практичні наслідки цієї присутності були порівняно незначними, але важливіший той факт, що населення й таких, сказати б, “неперспективних” територій активно долучилося до національно-визвольної боротьби, підтверджуючи її загальноукраїнський характер та роблячи свій внесок до її майбутньої перемоги.

1 Нариси з історії українського національного руху. – К., 1994; Гопобуцький О., Кулик В. Український політичний рух на Наддніпрянщині: кінець XIX – початок XX ст. – К., 1996; Головченко В. Від “Самостійної України” до Союзу визволення України: Нариси з історії української соціал-демократії початку XX ст. – X., 1996; Телешун С.О. Національне питання в програмах українських політичних партій в кінці XIX – на початку XX ст. – К., 1996; Кармазіна М.С. Ідея державності в українській політичній думці (кінець XIX – початок XX століття). – К., 1998; Бевз Т.А. Між романтизмом і реалізмом (сторінки історії УПСР). – К., 1999; Павко А.І. Політичні партії, організації в Україні: кінець XIX – початок XX ст.: зародження, еволюція, діяльність, історична доля. Кінець XIX ст. – 1917 р. – К., 1999; Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія: витоки, ідеологія, організація, діяльність (кінець XIX ст. – 1939 рік). – К., 2002; Верстюк В.Ф., Горобець В.М., Толочко О.Л. Українські проекти в Російській імперії. – К., 2004; та інш.
2 Чикаленко Є. Спогади (1861-1907). – Львів, 1925. – ч.2. – С.110.
3 Центральний державний історичний архів України в м.Київ (далі – ЦДІА). – Ф.320. – Оп.1. – Спр.10. – Арк.42,58.
4 Мороз И. 1905-й год в Ромнах // 1905 год на Полтавщине (Сборник). – Полтава, 1925. – С.42.
5 Байздренко М. Над свіжою могилою // Рідний край. – 1908. – №32. – С.4.
6 ЦДІА. – Ф.336 –Оп.1. – Спр 792. – Арк.20,32,47; Центральний державний архів вищих органів влади і органів державного управління України (далі – ЦДАВО) – Ф.3807. – Оп.1. – Спр.8. – Арк.224.
7 ЦДАВО. Ф.3807. Оп. 1. – Спр.3. – Арк.64,83,85,98.
8 ЦДІА. -Ф.321.- Оп.1. – Спр.11. – Арк.55.
9 Там само. – Ф.1439. – Оп.1 – Спр.270. – Арк.29-30; ЦДАВО. – Ф.3807. – Оп.2. – Спр.21. – Арк.22зв, 24.
10 Хлібороб. – 1905. – 7 студня (грудня).
11 ЦДІА. – Ф.1439. – Оп.1. – Спр.367. – Арк.2.
12 Див.: Наумов С.О. Глухівська організація РУП-УСДРП та її література.// Сіверянський літопис. – 2005. – №№2-3.
13 ЦДІА. – Ф.1439. – Оп.1. – Спр.372. – Арк. 164; Спр.559. – Арк. 107-108.
14 ЦДАВО. – Ф.3807. – Оп.1. – Спр.4. – Арк.177.
15 ЦДІА. – Ф.304. – Оп.1. – Спр.120. – Арк.190зв
16 Там само. – Ф.1439. – Оп.1. – Спр.1127. Арк.34.
17 Витанович І. Історія українського кооперативного руху. – Нью-Йорк, 1964. – С.163.
18 Соловей Д.Ф. Розгром Полтави: Спогади з часів визвольних змагань українського народу 1914-1921. – Полтава, 1994. – С.97.
19 ЦДІА. – Ф.320. – Оп. 1. – Спр.798. – Арк. 14; Спр. 1326. – Арк.38,107.
20 Там само. – Ф.321. – Оп.1. – Спр.43. – Арк.61зв.
21 Терещенко В. Микита Шаповал велетень із Донбасу. – Артемівськ, 2001. – С.34-36.
22 ЦДАВО. – Ф.3563. – Оп.1. – Спр.118. – Арк.79
23 Терещенко В. Вказ. праця. – С.36.
24 Соловей Д.Ф. Вказ. праця. – С.52,61.
25 Він же. Вказ. праця. – С.9-10,48.
26 ЦДІА. – Ф.336. – Оп.4. – Спр.36. – Арк. 16, 59, 136, 168зв.

Отримано 4.10.2005.

Наумов Сергій Олександрович – кандидат історичних наук, доцент, докторант кафедри історії України історичного факультету Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна.

/дані про автора у статті – станом на 2005 рік; станом на травень-2019: доктор історичних наук, професор кафедри історії України історичного факультету Харківського національного університету імені Василя Назаровича Каразіна, – Краснопілля Інфо/

 

 

Джерело:
НАУМОВ С.О.
Організаційна мережа українського політичного руху на Сумщині (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)
СУМСЬКА СТАРОВИНА, № XVI-XVII, 2005, с.111-118

Інтернет-джерело:
http://history.sumy.ua/research/article/8981-naumov-serhii-orhanizatsiina-merezha-ukrainskoho-politychnoho-rukhu-na-sumshchyni-kinets-khikh-pochatok-khkh-st.html
Субота, 01 грудня 2018, 16:45
Наумов Сергій. Організаційна мережа українського політичного руху на Сумщині (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.