ШКОЛЯР

Однією з найважливіших прикмет моєї доброї старої України була повага до школи. І таку любу Шевченкові Гетьманщину, і мій рідний Слобідський край вкривала свого часу густа мережа шкіл.

Принаймні на початку XVIII століття їх тут було куди більше, ніж на початку ХХ. Школи мали і полкові міста, і сотенні містечка, і козацькі слободи, і села. У них дяки-«бакаляри» вчили дітей граматики, Псалтиря й Часослова, письма, «осьмогласного співу» та навіть мистецтва складати вірші. І кожен хазяїн вважав святим обов’язком віддати своїх дітей до школи.

На цьому ґрунті розвинулась навіть, я б сказав, українська «метафізика школи». Згадаймо, як Григорій Сковорода пробував актуалізувати семантику грецького слова «схолe», від якого походить наше «школа». Для нього це «дозвілля», «спокій». Філософ трактує «школу» як найвище призначення людини, тобто як непідлегле жодній прагматиці пізнання природи речей. Недаром у нього й сам Христос є «школярем»-«схоластом», та навіть більше — «главою схоластів». В одному з листів до Михайла Ковалинського він писав: «Адже ти знаєш, найдорожчий, що я часто вихваляв відпочинок і спокій, проведення часу в Христовій мудрості й називав самого Христа главою схоластів»…

Оця традиційна українська пошана до школи яскраво віддзеркалена й у Шевченкових творах. Чого вартий хоч би кумедний, але дуже промовистий епізод на початку повісті «Наймичка». Одного дня бездітні Яким та Марта, на свою превелику втіху, знаходять підкинуте немовля. Хлопчик! Вони беруть його собі за сина, назвавши Марком, а вже невдовзі Марта питає свого чоловіка: «А як ти гадаєш, Якиме, віддавати нам Марочка до школи чи ні?», — на що Яким не без іронії відповідає: «Розумна голово! Чи ти хоч думаєш, що кажеш? Теля ще бозна-де, а ти вже й довбню готуєш». Яким і Марта — заможні хуторяни. А ось бідна вдовиця з поеми «Сова»: «І синові за три копи / Жупанoк купила. / Щоб і воно, удовине, / До школи ходило». Та що там звичайна вдова! Сама Богородиця в поемі «Марія» бере свого Сина за руку й веде Його до школи.

Зрештою, навіть власну долю Шевченко годен уявити в образі жінки, яка бере його за руку й відводить до школи:

«Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п’яного дякa в науку.
«Учися, серденько, колись
З нас будуть люде!» — ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде?»

Щоправда, і в повісті «Княгиня», і деінде поет не надто жалує оту свою школу, а себе самого змальовує в ролі неслухняного школяра, який тільки й мріє про те, щоб вирватись на волю. Згадаймо хоч би колоритну щоденникову нотатку за 28 серпня 1857 року, коли поет плив по Волзі на пароплаві «Князь Пожарський»: «…Я від надміру захвату не знаю, куди себе подіти, і, звісно, тільки бігаю туди-сюди по палубі, наче той школяр, який вирвався зі школи».

Хоч загалом Шевченко трактує «школярство» цілком, сказати б, позитивно, хіба що з ледь-ледь відчутним присмаком іронії. Так він робить і тоді, коли згадує в повісті «Художник», як Брюллов кликав його колись на каву до своїх знайомих, а він відмовлявся[1], і тоді, коли в щоденнику називає «школярем» філософа Лібельта. А ось як поет описує свій вечір 21 квітня 1858 року. Мовляв, спершу я пішов у Великий театр, на оперу Россіні «Вільгельм Телль», а після спектаклю завітав до Василя Білозерського, в якого застав Костянтина Кавеліна. «Від розмови про минулу й майбутню долю слов’ян ми перейшли до психології й філософії. І просиділи до третьої години ранку. Школярство. Але чарівне школярство!»…

«Чарівне школярство». Хіба це не нагадує вам, дорогий читачу, «метафізику школи» в Сковороди! Та в Шевченка була своя «метафізика школи». І вона доволі похмура. Життя, скаже він в одному з листів, — то не що інше, як «важка школа випробувань», в якій людина — учень, а Бог — дуже суворий Учитель. Принаймні саме так поет дивиться на своє власне життя в посланні «А. О. Козачковському».

«Давно те діялось. Ще в школі,
Таки в учителя-дяка,
Гарненько вкраду п’ятака —
Бо я було трохи не голе,
Таке убоге — та й куплю
Паперу аркуш. І зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І везерунками з квітками
Кругом листочки обведу.
Та й списую Сковороду
Або «Три царіє со дари».

Отак, мовляв, ховався я змалечку в бур’янах від людей зі своїми віршами та й на старість доводиться ховатись у бур’янах на чужині, щоб, бува, не помітив хто, що пишу вірші. А далі зринає ось ця тремтлива й щемка візія «школи-життя»:

«І не знаю,
За що мене Господь карає?
У школі мучилось, росло,
У школі й сивіть довелось,
У школі дурня й поховають.
А все за того п’ятака,
Що вкрав маленьким у дяка,
Отак Господь мене карає».

1 «Мені не хотілось залишати клас. І я почав відмовлятися, та він назвав мої резони школярством і недоречною старанністю…»

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс. 575-577)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/_dosvidu_samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_dosvidu_samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /