Наприкінці передмови до своїх «Думок проти течії», виданих у Харкові 1926 року, Микола Хвильовий, звертаючись до читача, казав: «І коли ти переконаєшся, що ми в основному стоїмо на правдивому шляху, – неси наші мислі в найглухіші закутки республіки і всюди підтримуй нас. Тільки спільними зусиллями ми виведемо нашу “хохландію” на великий історичний тракт». Пройде п’ятдесят років. У 1976-му я стану студентом Харківського університету. У 1993-му в Харкові побачить світ моя перша книжка – «Нариси з філософії Григорія Сковороди». А в серпні-вересні 1994-го автор інших «Думок проти течії», виданих у Ной Ульмі 1949 року, вихованець Харківського університету й переконаний «хвильовіст» Юрій Шевельов напише з Нью-Йорка Олексі Ізарському: «А бувають усе-таки добрі речі з хохландії. От книжечка Ушкалова про Сковороду. Їй-бо добре!.. Я робив висновки з мови й стилю, він з філософії, а виходить майже на те саме»… Шевельовська «хохландія» – це, ясна річ, відлуння «хохландії» Хвильового. А що таке «великий історичний тракт», на який рано чи пізно має вийти моя Вітчизна? «Європа», – казав Хвильовий.
А що таке «Європа» Хвильового й К°, потрактована не в безплотному світі ідей, а у світі речей, візуальних образів, звуків, запахів, дотиків? Що таке «Європа» як насолода, сум, страх, ностальгія, радість, бентежність, еротика?.. Спробуймо поміркувати над цим питанням. Але спершу – епіграф:
Ми помрем не в Парижі, тепер я напевно це знаю…
Наталка Білоцерківець
Європа, Європа, Європа… На зламі ХІХ–ХХ століть ідея «європеїзації» стає в нас дуже приваблива, я б навіть сказав, «солодка», передовсім для молодої української міської інтелігенції. Звідки ж ця молодь знала про Європу? Надаймо слово Юрієві Смоличу. «Про Європу, – каже він, – ми знали з підручників географії досить докладно: фабрики і заводи Лондона та Бірмінгама, класичні багатства Рима, романтика Парижа, а в Брюсселі чи Амстердамі навіть тротуари миють щоденно милом. Крім того, ми чимало читали перекладної іноземної літератури: Золя, Бальзак, Мопассан; Діккенс і Велс; трохи знали Шекспіра і Шіллера, Гете і Метерлінка. Все це також була Європа». І ця «літературна Європа» була для багатьох ледь не культовою. Ось для прикладу улюблені автори Валер’яна Поліщука, що їх він називає в автобіографії 1924 року «Дороги моїх днів»: Аркос, Бехер, Вергарн, Верфель, Вільдрак, Вітмен, Газенклевер, Гільбо, Жув, Дюамель, Мартен, Ромен… А трохи згодом, у 1929 році, Юрій Яновський напише: «Коли я читаю книжку і хочу її оцінити, я питаю в себе: “Чи взяв би ти її в далеку путь, по розмитій дорозі босоніж ступаючи, в далеку таємну путь?”» І які ж книжки Яновський узяв би в цю «далеку путь»? Ось вони: «Батуала» Марана, «Кола-Брюньйон» Роллана, «Фома-ягня» Фарера, «Перемога» Конрада, «Джунглі» Кіплінга.
Утім, про Європу це покоління знало не лише з підручників географії та художніх книжок. «…Годинники “Сіма” і “Дукс”, – продовжує Смолич, – довозились теж з Європи, а в нас ніяких годинників не робили; європейським був і шоколад “Сіу” чи “Тоблер” – а у нас навіть шоколаду не вміли робити; футбольні м’ячі а чи бутси ми діставали також з-за кордону, з Європи. Там у Європі, – це ми чули на одне вухо – прогрес, індустрія і демократія…» «Як же не жадати “Європи” й собі? – вигукує він насамкінець. – Як не піти за гаслом “європеїзації”»? Тим паче що кидали це гасло не раз. «Гасла “європеїзації”, – каже Смолич, – кидали тоді – як відомо, ще до революції – в царині культурного процесу на Україні двоє чи троє: Винниченко – в літературі, Садовський, а тоді Курбас – у театрі».
Микола Кіндратович Вороний (1871 – 1938) — український письменник, перекладач, театральний режисер, актор, громадсько-політичний діяч, театрознавець.
Можна розпочинати ідею «європеїзму» на нашому ґрунті з відозви Миколи Вороного 1901 року. Можна пов’язати її з Драгомановим: у травні 1926-го Влас Чубар казав, що гасло Хвильового «орієнтуватись на “Захід”» далеко не нове – його висував іще Драгоманов. І щоразу це гасло мало свій власний сенс і свої власні джерела. Часом одна «європеїзація» заперечувала іншу. Хіба ж ні, коли Степан Васильченко, який, на думку Агапія Шамрая, посідає особливе місце «серед блискучої плеяди “європейців”, що перші спробували одягти українську літературу в “європейський фрак та циліндр”», із серцем закидав Хвильовому «лакейське замилування бляшаною позолотою [європейської] культури і хамське відношення до свого, рідного»? Зрештою, на божевільно-потужній хвилі революції «європеїзація» могла здаватись «обмеженою і рабською» (саме так характеризує її прокламація «Аванґарду» 1928 року). «Ні» «європеїзації»! «Дайош» планетарність!
Так, як у памфлеті Михайля Семенка «Європа й ми», написаному в Берліні 17 січня 1929 року: «Капіталізм і Європа – це одно. / Не дарма всі герої з Азії пробивали в Європу вікно, / разом з: / зачісками, / перуками, / камзолами, / сюртуками, / фраками, / смокінгами, / капелюхами, / комірцями, / запонками, / штиблетами / й ін. / й ін. / й ін., / разом з: / пароплавами, / залізницями, / машинами, / каналізацією, / архітектурою, / електрикою, / мартенами, / кранами, / автомобілями, / аеропланами, / радіо / й ін. / разом з буржуазною цивілізацією, комфортом і шезлонгами / пробивалися нестримними потоками / по всій кулі земній / європейські моди, звички й ідеології». І далі: «Європа – не Париж і не Лондон тільки, / вона насуває фронтом цілим / із своїх стародавніх / надр, / і європейська техніка, і європейська екзотика – / йдуть назустріч вам і / нам. / Європа – це вся / земля. / Думка всесвітня / одна, / одна на світі економіка, / один / усесвітній шлях: / на океанах і на / континентах, / у преріях, джунглях / і на українських / степах». А далі – як на мене – прямий випад проти Хвильового: «І ми будуємо соціалізм на засадах: / машинізації, / урбанізації, / електрифікації, / раціоналізації, / ми не проти залізниць і не проти / радіо, / але нам непотрібний / європейсько-краваточний / буржуазно-галантерейний / психологічний / дух». Навряд чи він справедливий. Досить прочитати шкіц Хвильового «…Прелюдія», щоб пересвідчитись: йому теж було затісно в Європі, його фантазія теж набувала планетарно-космічного розгону.
Але я повторю своє запитання: що таке «Європа» Хвильового й К°, потрактована не в безплотному світі ідей, а у світі речей, візуальних образів, звуків, запахів, дотиків? Що таке «Європа» як насолода, сум, страх, ностальгія, радість, бентежність, еротика?..
Історики літератури писали про це мало. Я можу пригадати хіба що статтю 1992 року мого давнього друга Миколи Сулими «Поїдеш далеко, побачиш багато…», присвячену темі закордону в нашій літературі 1920-х років, та ще статтю Олесі Омельчук 2009 року «Український претекст Жака Дерріда, або літературне пілігримство 1920-х». Так ось, Сулима, на мою думку, цілком слушно стверджує, що образ закордону (найперше Заходу) у творчості наших тогочасних авторів проходив у своєму розвитку два етапи: «допоїздковий» і «поїздковий». До 1927 року «у нашій літературі панівним є уявний закордон, оскільки твори, присвячені йому, писалися письменниками, які самі за кордоном не були». А невдовзі після завершення «великої літературної дискусії» «багато українських тогочасних поетів, прозаїків, драматургів дістали змогу на власні очі побачити “психологічну” Європу…» Починається другий «етап в освоєнні теми закордону». Ясна річ, як і всяка схема, такий поділ умовний. Чимало наших митців і до 1927 року бачили Захід на власні очі, жили там тривалий час або й постійно: Архипенко, Ірчан, Довженко, Меллер… Останній, коли вірити Смоличеві, ще студентом об’їхав на велосипеді ледь не всю Європу. Зрештою, можна цікаво й глибоко писати про щось ніколи тобою не бачене. Казав же Хвильовий у «Думках проти течії»: «Про Америку можна говорити й не будучи в Америці». Звісно. Наприклад, сам він ніколи не бачив на власні очі ані Англії, ані британських колоній. Але згадаймо перші рядки «Вступної новели», що ними розпочинає своє знайомство із Хвильовим кожен, хто читає нині його твори: «Вчора в “Седі” безумствувала Ужвій, і “Березіль” давав ілюзію екзотичної зливи. А сьогодні над Харковом зупинились табуни південних хмар і йде справжній тропічний дощ – густий, запашний і надзвичайно теплий». «Седі» – то «Дощ» Сомерсета Моема, знаний українському читачеві в прекрасному перекладі Майка Йогансена під назвою «Седі (Злива)». Він був поставлений на сцені «Березоля» Володимиром Інкіжиновим. Прем’єра спектаклю відбулася 23 листопада 1926 року, і головну роль у ньому виконувала Наталя Ужвій. Словом, образ тропічної зливи навіяв Хвильовому «Дощ» Моема. Мабуть, фантазія письменника примхливо поєднала знані всіма англійські дощі з тропічними дощами британських колоній і надала нашій слобожанській зливі розкішних екзотичних барв, перетворивши її на справжню осанну життю.
Майк Йогансен (Михайло Гервасійович Йогансен) (1895 – 1937) — український поет, прозаїк, перекладач, критик, лінгвіст, сценарист доби «Розстріляного відродження». Один із засновників літературного об’єднання ВАПЛІТЕ.
Можна, не виїжджаючи з Харкова, знати всі перипетії сучасного життя на Заході, зокрема літературні новини. Як? Дуже просто. Берете перше число «Вапліте» й читаєте нарис Віктора Сержа (Кибальчича) «Ідеологічний стан новітньої французької літератури». Особливу увагу автор приділяє тут творчості «лівих» митців, найперше сюрреалістів: Андре Бретон, Луї Арагон, Філіпп Супо, Поль Елюар, Робер Дено, Жорж Малькін, Макс Моріс, Роже Вітла, Рене Гревель, Мішель Лейрі, Жан Пільон, Жорж Лімбур… А в другому числі «Вапліте» є цікавий матеріал Олександра Гатова «Мистецький Париж», а ще рубрика «Літературний закордон», де подані новини літератури з Італії, Іспанії, Німеччини, Швеції й Чехословаччини. У третьому числі журналу в рубриці «Закордонна хроніка» подані новини літератур Франції, Іспанії, Данії, Англії. Чимало цікавої інформації про Захід читач міг знайти й на сторінках журналів «Глобус» і «Всесвіт». Ясна річ, можна було іронічно зауважити, як те зробив 1927 року Семенко в журналі «Бумеранг»: ми багато говоримо про Європу, не мавши навіть чогось схожого на «Всемирный следопыт», «30 дней», «Современный Запад» чи «Всемирная литература».
Та вже наступного року, ніби у відповідь на цю іронію, з’явиться пречудовий «Універсальний журнал» (УЖ), це «радісне дзеркало нашої бадьорої епохи», наш «мегезін», бо його редакція підкреслювала, що він «видається по типу найкращих закордонних». Саме тут Майк Йогансен зробив серію блискучих оглядів зарубіжної преси. Йогансен узагалі любив читати західну періодику – і журнали, і газети, за що йому не раз допікали «ідеологічно витримані» літератори на зразок Бориса Коваленка. Пригадаймо пародію Олекси Влизька на такі закиди. Вона називається «Підхід до банана діалектично». Мов, дехто каже: коли ти їси банан – це ідеологічна помилка, бо банани вирощують у британських колоніях; коли ти любиш західну моду – це теж погано, а заклик «Дайош Європу!» – ще гірше. І далі – про Йогансена, згідно з «діалектикою» Коваленка: «А там / через тиждень / читаєш «Таймс», – / знаєш, / що – яма, / а що – Ямайка, / ол райт, / вери вел, / гуд бай, / годдамс, / гульк, – / і зробився / з Михайла / Майком…» Це – прозорий натяк на Йогансенів огляд газети «The Times» у листопадовому числі «УЖа» за 1928 рік.
І як же Йогансен робив огляд «Таймсу»? Спершу – загальний образ цього «джентльмена в циліндрі і фракові», зокрема іронічне зауваження щодо його неабиякого обсягу. Мовляв, «щоб прочитати весь нумер Таймсу, всі ці двадцять два аркуші друкованого тексту, треба сидіти цілий день зрання до вечора. Гоголівському Петрушці (коли б він знав англійський язик) одного нумера Таймсу вистачило б на півроку постійного читання». Словом, навряд чи хто читає цю щоденну газету поспіль. А далі – огляд оголошень, «строката побутова суміш». Наприклад, «об’яви клубів для бриджа, шахів, просто клубів, тенісних клубів, клубів для розгадування загадок (єсть і такі), клубів для танців… У собачім відділі, що буде нижче, є шестимісячні курси для молодих міс, де їх навчають на собачих няньок і видають у цьому сертифікати». А потім таке: «Загублено малакський ціпок і міховий комір, іспанець береться навчити вас іспанської мови, доктор літератури сподівається, що яка-небудь гуманна, добросердна особа згодиться позичити йому п’ятсот карбованців (він потрапив у скруту, бо жінці його довелося робити операцію), леді (жінка районового судді) рекомендує всім матерям віддавати дочок у таку-то школу…» Оглядач уже трохи втомився від оцього розмаїття заможного побуту. «Пропустімо, – каже він, – лекції верхової їзди, танців, ярмарок квітів, величезний розділ колекціонерських об’яв, знову танці (танго за три лекції!), меблі, піанофорте, партнерів для фірм і перейдімо до довжелезної низки собачих об’яв. Проминемо й тут сімох братів такої-то породи, веселих і життєрадісних, що продаються гуртом і нарізно, хортів, сеттерів, пекинських мініатюрних псів, фокстер’єрів, що в них шерсть як дріт, таксу, що її продають дешево, якщо тільки трапиться хороша собаколюбна, гуманна сім’я, і перейдімо до собачих готелів…» Це була всього лише перша сторінка газети. «Друга сторінка Таймсу – це пароплавні компанії, екскурсійні фірми, готелі. Це сторінка туриста. Треба сказати, що туристам живеться в Англії здорово. Можна за відносно невеликі гроші поїхати куди завгодно. Англійці, приміром, їздять у Париж на weekend (кінець тижня, як от харківський робітник їздить на суботу й неділю рибалити на Дінець)». А далі оголошення про різні послуги: «Досвідчена леді приймає гостей у делікатних справах. Уважне трактування. За містом». Це, – каже Йогансен, – я так думаю, мабуть, аборти». Далі: «Куховарки, покоївки, генерал-шефи (пишеться просто Generals), няньки, садівники, шофери. Якась місіс хоче мати няньку для своєї дитини, що могла б замітати в хаті й витирати пил, декілька сімей спеціально хотіли б мати подружжя – кухаря й покоївку, або шофера й куховарку, очевидно, щоб уникнути прислуги з любов’ю». І це ще далеко не все. «Обминемо, – каже оглядач, – спортивні новини, перегони, поло, гокей, біга, водний спорт, голф, лавн-тенніс, рагбі-футбол, норсерн-юніон-футбол, асосіейшен-футбол (це той, що й у нас), бокс, крикет, фехтування на флоретах, фехтування на еспадронах, фехтування на рапірах, полювання з рушниці, полювання на лиса з хортами верхи (це в англійців зветься “благородне полювання”), атлетику всяких категорій». «Проминемо й того шановного виноторговця, що роз’яснює шановній публіці про виноградні вина англійського виробу…» Далі – про всілякі події. «От, приміром, автомобільна катастрофа. Вікарій Н’ю Мілза («Нових Млинів», коли ваша ласка), керуючи автомобілем, налетів на мотоцикліста м-ра Мартіна і роздушив його. Дружина покійного мотоцикліста тепер позиває спортивного попа, якому, до речі, не більше й не менше як сімдесят років. Здається, що духовний автомобіліст має заплатити вдові п’ятдесят тисяч карбованців». А далі – літературні новини, серед яких і ось така: «Дружина покійного Артура Маркгема пожертвувала капітал, проценти з якого щороку служать премією за найкращий літературний твір. Це, звичайне діло, нікого не здивує. Але от кандидати на премію мають бути або вугільні шахтарі, або ті, хто був раніше вугільним шахтарем в Англії, Шотландії та Велсі і тепер не працюють як інваліди. Про кого ж пишуть шахтарі Англії, Шотландії та Велса на приз Артура Маркгема? На цей рік їм дано таку тему: “Чоловіки й жінки в Шекспіра як прояв національного характеру”. Екзаменатори з Шефілдського університету прирікатимуть премії». Ось такий «Таймс», цей «колективний голос парикмахерів, перів, полковників, промисловців і піжонів». Нарешті, фінальний акорд, а власне – «психічний портрет» цієї «людини-юрби», запозичений з новели Едгара По, що так і називається «Людина юрби» (Йогансен зробив чудовий її переклад): «В моїй уяві постали поплутані і парадоксальні думки про велику розумову силу, обережність, нужденність, скупість, холодний розрахунок, яхидство, кровожадність, тріумф, веселість, неописуваний жах – страшний непереможний одчай».
Як на мене, висновок надто вже похмуро-апокаліптичний. Може, він видається таким украй похмурим іще й тому, що явно контрастує з поданою попереду барвистою сумішкою звичайних житейських клопотів, розваг, пригод, що на них багате-пребагате заможне розмірене життя Заходу, життя, про яке український читач міг хіба мріяти. Може, якраз українського читача охоплював отой «непереможний одчай», коли він читав Йогансенів огляд «Таймсу» або «Дейлі Ньюз». Чи не охоплював «одчай», скажімо, звичайну дівчину, яка з усієї косметики знала хіба що іронічно змальовані Гордієнком у повісті «Автомат» крем-відбілювач «Метаморфоза» й пудру «Букет моей бабушки», коли вона, услід за Йогансеном, читала в «Дейлі Ньюз» ось таку рекламу: «Два знамениті креми Понд’а! Дев’яносто знаменитих актрис без примусу і без плати своїми підписами на першій сторінці Daily News засвідчили, що це найкращий крем у світі! Креми Понд’а для очищення, зм’ягчення, годування, захисту, прикраси, для накладання пудри, для відмолодження, чистоти, аромату! Наукове обґрунтовання кремів Понд’а! Туби і банки, що в них продаються креми Понд’а!» Та ще більший «одчай» міг охопити її, коли вона читала в березневому числі «УЖа» за 1929 рік нарис про сучасну європейську й американську жіночу моду: про те, що повсякденне вбрання жінки стає дедалі простішим і зручнішим, тимчасом як її вечірнє вбрання – дедалі химернішим, вишуканішим і епатажнішим. А далі – розмова про декольте, діаманти, пластичну хірургію…
А освіченого чоловіка-українця міг охопити той самий «одчай», коли він читав Йогансенів огляд французького офіціозу «Le Temps», зокрема статті «Вісімнадцяте століття і ми». «Стаття ця, – пише Йогансен, – про “ідеали людства” на протязі різних віків. У тринадцятім столітті, мовляв, ідеалом людини був лицар (shevalier), у вісімнадцятім світська людина (du monde), а тепер виробляється ідеал атлета, що законився в англо-саксонців (а перші два ідеали людству подарували французи)». Нас тут і близько нема – західні ідеали нас не стосуються. Ясна річ, Йогансен каже про це іронічно, але в його іронії бринить якийсь сум. До речі, Йогансен моделює ситуацію, коли газету «Le Temps» читають двоє: він сам, «український пролетарський письменник», і заможний французький буржуа: «Ми починаємо читати вкупі з вельмишановним. Незважаючи на всю різницю між високошановним, вельмиповажним урядовцем і зовсім невідомим навіть у своїй соціалістичній батьківщині пролетарським письменником, ми обоє, він у своїм волоського горіху кабінеті і я у кімнаті, де є тільки диктові стіни, книжки і рушниця, почуваємо, що стара баба [«Le Temps»] задовго жує резину цитат. Вельмишановний хотів би побільше убивств, я хотів би побільше ідей…» А прочитавши останню – рекламну – сторінку «Le Temps», Йогансен робить висновок, що Західна Європа стрімко американізується. Про це красномовно свідчить, наприклад, те, що у Франції з’явилася «нова категорія видовищ і слуховищ, і зветься вона “Music-halls”. Так і надруковано, і слово це ні на йоту не галізовано. Виступають там найбільше негри з американськими псевдонімами. Є одна тільки автомобільна реклама і та фірми “Гочкіс”. Спортивні клуби взиваються “Auto cars”, “Sporting-Clubs” так і далі. В спискові готелів є і французькі назви, але більша половина їх така: Ambassador, Baltimore, Brighton, California… Уся сторінка об’яв дзвенить доларом». Чому так відбувається? На це питання Йогансен пробує відповісти в огляді американського офіціозу «Washington Post». «Не одкриваючи ніякої америки, – пише він, – можна сказати, що в Америці зараз центр світового капіталізму, а не в Європі, що була тим центром ще так недавно. Європейська техніка, психологічна Європа, європейська матеріальна культура починають уже бреніти й звучати як “дамаська сталь”, “східна орієнтальна розкіш”, “арабський кінь” і “шведські сірники”. Усе це “бувше”, і європейську техніку не можна так само рівняти до американської, як не можна рівняти прекрасну про свій час дамаську сталь… із новітньою адамантною неіржавілою тигельною сталлю». Це стосується, каже Йогансен, і західної преси. На його думку, «європейська сучасна преса уже цілком залежить од американської, це її слаба і несмілива подоба. Сама вже геніальна думка, що всяку газету можна купити, як і всяку іншу крамницю, належить американцям, і от Оскар Вайдл дивується: “я знав, що всі журналісти продажні, але я ніяк не гадав, що більшість із них так дешево коштує”». А переказавши зміст одного номера «Washington Post», Йогансен резюмує: «Washington Post це невеличка (18–20 сторінок) офіціальна й стримана газета. Спорт займає в ній усього тільки три сторінки, біржа чотири і об’яви – чотири. Це, так би мовити, газета скромна і поважна, як на американську. Читач легко може собі уявити, що робиться хоча б у New York Times – сорок чотири сторінки дрібного тексту. Скільки там спорту, скільки там реклами, скільки там убивств, скільки там заручень, скільки там автомобільних катастроф, скільки там віскі, скільки там наркотиків…»
Та, попри всю цю найдокладнішу інформацію, «небачений» закордон для звичайної української людини, яка жила в умовах «нового», тобто «революційного», побуту 1920-х років, залишався чимось недосяжно далеким і нереальним, мов сон. Що таке «Європа» хоч би для студента Ніженського інституту народної освіти кінця 1920-х Івана Кошелівця? Чистої води екзотика. Саме ця «екзотика, мова людини з іншого, ніж наш, світу» так вабила його в лекціях блискучого історика літератури Володимира Рєзанова, який міг розповісти «про життя в Парижі, куди він їздив слухати курс лекцій професора Сорбонни Лансона, або про подорож на батьківщину Жанни д’Арк». У цьому сенсі студенти Рєзанова мало чим відрізнялися від робітників Сталінського металургійного заводу, які 13 квітня 1929 року під час зустрічі з футуристами просили Семенка розповісти про свої враження від поїздки до Німеччини, і Семенко, як сказано в липневому числі «Нової ґенерації» за цей-таки рік, «коротко розповів про Берлін, про темп життя, про німецьку індустрію, про робітничі райони Веддінгу, Найкельну [Neukölln], про величезний порт Гамбург, про німецьких пролетарських письменників, з якими особисто бачився…» Закордон узагалі був екзотикою. Ось що писав, наприклад, Сергій Войнілович 1929 року в «Теорії екструкції»: «Чужий побут, дивна обстановка далеких країн, незвичні пейзажі й потвори – взагалі все те, чого в нас немає, що в великій мірі відрізняється від звичного для нас оточення. Отже, не тільки Схід або Південь будуть екзотичними для нас, але й Західна Європа – Берліни, Парижі й Відні теж для нас чималою мірою екзотичні». Ясна річ, образ закордону-екзотики і в тогочасних студентів, і в робітників, і в будь-кого іншого формували не лише газети, журнали або чужі розповіді, але й кінострічки на зразок Довженкової «Сумки дипкур’єра» та навіть «жорстокі романси», як-от улюблена пісенька Хвильового «Шумит ночной Марсель…»: «Шумит ночной Марсель / В притоне “Трех бродяг”, / Там пьют матросы эль, / А девушки с мужчинами жуют табак…» Словом, закордон – це екзотика, пригоди, насолоди, багатство, рай. Мені здається, цей образ був досить важливим складником тогочасних настроїв. «Там, мовляв, не життя, а шик і / комфорт, / “там за 300 карбованців – форд. / Словом, там не країна – рай”. / Що й казати. / “10 доларів в день – чорноробам / платня – / кажуть, це 100 рублів щодня”». Я навів рядки з поезії Юрія Палійчука 1930 року «Процвітання», де іронічно переказані розмови про те, як гарно жити в Америці. А для кого були характерні ці настрої? Для дуже різних людей. Ось, скажімо, Катерина Гащенко – перша дружина Хвильового. Коли Хвильовий стрів цю вродливу блакитнооку білявку, їй було всього дев’ятнадцять. Вона добре знала французьку мову, читаючи в оригіналі Франса, Роллана, Ампа, декламувала по-французьки свого улюбленця Бодлера. А ще, як писав Григорій Костюк, «мріяла про далекий європейський світ, зокрема про Париж, де конче хотіла побувати, щоб удосконалити знання мови». Ніколи не повірю, що Катруся Гащенко мріяла побувати в Парижі лише для того, щоб краще опанувати французьку мову. Париж – це «столиця світу». А хто ж не мріє побувати в столиці, відчути її запахи, побачити її кольори, одягти її вбрання, скуштувати її страви й напої, жити її стилем і ритмом. Париж – це просто твоя мрія. Це те, про що писав 1920 року Максим Рильський у своїй «Синій далечіні»: «Ти випив самогону з кварти / І біля діжки в бруду спиш, / А там десь – голуби, мансарди, / Поети, сонце і Париж!» У 1926 році Аркадій Любченко в листі до Хвильового назве Рильського за ці рядки «милим провансальцем». Можна й узагалі презирливо скривити губи, мовляв, ох уже мені ці «мрії Прилук про Париж» (слова Євгена Плужника з поезії 1924 року «Європа»). Можна спробувати й руйнувати цю візію, як те робив Олекса Влизько у збірці «Hoch, Deutschland!» Принаймні Петро Мельник у своїй статті 1930 року «Функціональний вірш» писав, що актуальність цієї збірки «полягає в нещадному руйнуванні обивательських уявлень про Захід як про “страну чудес”». Та руйнуй, не руйнуй, а Париж, Берлін чи Відень так і залишаться метоніміями ілюзорної, нездійсненної, але такої зрозумілої жаги повноти буття, спроби вирватися з обіймів екзистенційної порожнечі, зникомої плоті, темного боку життя, усілякого житейського бруду. Залишаться тим бажанням, що про нього казала хрещена мати Олени Теліги Зінаїда Гіппіус, виходячи на естраду з крилами янгола: «Мне нужно то, чего нет на свете, / Чего нет на свете». Те, чого немає на світі, – ось що таке Париж, ось що таке Європа.
Микола Хвильовий (Фітільов Микола Григорович) (1893 – 1933) — український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози.
А хіба у Хвильового було якось інакше? Ні. Ще в 1933 році Дмитро Донцов зауважив: «Хвильовий від часу, як зачав писати, зраджував потяг до тої вимріяної й далекої Європи, до Іспанії, яка була його “весняною думкою”». Так, Хвильовий дуже любив Іспанію. Чому? Тому, відповідав він в «Арабесках», «що вона далеко, тому що я фантаст». Звісно, фантаст. Та ще й невиправний Дон Кіхот. Недаром Іван Дніпровський у своєму пречудовому «Портреті м’ятежника» називає Хвильового не інакше як «наш прекрасний іспанець», «азіатський іспанець», «наш найменший іспанець Дон Квізадо». «Жан Кассу, – продовжував Донцов, – звіряється: “Люблю Іспанію, бо вона продукує маніяків. Вона – резервуар пристрасних індивідуальностей”… За те любив її й Хвильовий…» Певна річ. Але Кассу народився неподалік Більбао, тож його любов до Іспанії – це любов до рідного краю. А Хвильовий народився в Тростянці, і його любов до Іспанії – це любов до того, чого немає на світі. Хтось може заперечити, мовляв, жага свободи ріднить українців з іспанцями. Називав же Леопольд фон Захер-Мазох українську жінку «іспанкою Сходу», маючи на думці характерну для неї інстинктивну жагу свободи. Це правда. Та Хвильовому було замало пристрасті в реальному житті. Звідси його любов до далекої Іспанії. Такою самою була і його любов до Франції. Пам’ятаєте «Лілюлі»? «Потім француженка заспокоїлась і грала Льолі якусь маленьку пісню з Бордо, здається, з департаменту Жіронди. Пісня була тепла й запашна, але й туманна, як винний город далекої Франції, як закинутий берег замріяної Гаронни». І далі: «…Чути було зажурну пісню з Бордо – з далекого города загоризонтної Франції». Захід – міраж, сон, візія – не більше. Та й свою рідну Україну романтик Хвильовий ніжно любив в образі «голубої Савої». «Назва, – як зауважив Іван Кошелівець, – сама з себе безглузда, але в контексті романтика хвилює кожного, хто Савої ніколи не бачив». Саме так: небаченість і загоризонтність – це найголовніші риси хвильовістського образу Європи.
Я аж ніяк не хочу сказати, що Європа була для Хвильового недосяжна. Він належав до еліти, а для неї закордон був цілком реальною річчю. Узяти для прикладу таку житейську прозу, як медичні послуги. Саме в Європі лікувалися тоді і нарком освіти Микола Скрипник (йому навіть дорікнув за це Кость Гулий під час червневого пленуму ЦК КП(б)У 1926 року), і наші письменники. Так, у червні–липні 1928 року Остап Вишня лікував дванадцятипалу кишку в санаторії «Haus Eibenhof» неподалік Берліна, у серпні 1929 року Юліан Шпол зробив у Берліні операцію на оці, а наприкінці серпня чи на початку вересня їздив на п’ять днів до знаменитого морського курорту Герінгсдорф на Північне море (це був реабілітаційний курс після операції). На початку 1929 року Михайль Семенко возив із собою до Берліна глухого Олексу Влизька, щоб показати його тамтешнім лікарям. Та й Хвильовий їздив за кордон лікувати туберкульоз. Якщо вірити Аркадієві Любченку, цю поїздку зорганізувала йому Раїса Азарх, яка мала зв’язки у вищих партійних і державних колах УСРР. Так чи інакше, 6 грудня 1927 року Хвильовий разом із дружиною та донькою виїхав із Харкова до Відня, а повернувся назад 27 березня 1928 року. Навряд чи те лікування дало належний ефект. Принаймні 7 лютого 1928 року Хвильовий писав із Відня Юліанові Шполу: «…З поїздки моєї і справді виходить єрунда. Я ж думав – пам’ятаєте нашу розмову? – пробути тут мінімум 1–2 роки, а тепер виходить така “планида”, що хоч зараз їдь до Харкова. Лікуватися я не можу, не здібний, це констатував і лікар. Не тому не можу, що я не йду під вивіску санаторія (мій пансіон – той же санаторій, бо кращого місця по клімату найти в Австрії не можна; в кількох кроках від мене санаторій, що в ньому лікувався небіжчик Йоффе. І режим я також маю санаторійний), а тому що мене з’їдають думки про “ваплітян”, про першу Кулішову “сивину” (він мені про неї писав) і т. д.». Дуже промовиста тут згадка про революціонера й дипломата Адольфа Йоффе, який застрелився 16 листопада 1927 року, кажуть, тому, що не мав коштів на лікування у Відні, бо це лікування було надзвичайно дороге. Не знаю, скільки треба було мати валюти, щоб їхати на лікування до Відня з дружиною і донькою на 1–2 роки, але, ясна річ, немало. І це при тому, що люди в Україні жили вкрай бідно, щоб не сказати, злиденно, десь так, як у занотованому Кошелівцем віршику часів першої «п’ятирічки»: «Срака гола, штани в клєтку, / Виполняєм п’ятилєтку». Хвильовий не міг цього не бачити. Недаром герой «Вальдшнепів» Дмитрій Карамазов, відпочиваючи на курорті, риторично питає: «Чому ми… не соромимось проїдати тут народні гроші… саме в той час, коли навкруги нас люди живуть у неможливих злиднях, у таких злиднях, що аж ридати хочеться…?» А трохи далі лінгвіст Вовчик каже, що місцеві мешканці дивляться на них – відпочивальників – зі злістю, мов на яких панів. На те Карамазов відповідає: ці «дикуни» мають право злитись, «бо, по-перше, ти не один, а таких, як ти, тисячі, по-друге, не всі ці тисячі уміють коректно поводитись із цими людьми й, по-третє, ми й справді в порівнянні з ними – пани».
Остап Вишня (Губенко Павло Михайлович) (1889 – 1956) — український письменник, новеліст, класик сатиричної прози XX століття.
Привілеєм «панів», зокрема письменників, були й поїздки за кордон. Саме для них закордонний паспорт був предметом заздрощів. Іван Мондок згадував, як одного разу, побачивши англійський паспорт, Остап Вишня вигукнув: «За цей паспорт я віддав би півжиття, оскільки з ним можна кататися по всьому світу». А журналіст Павло Ладан, комінтернівський діяч і водночас секретний співробітник резидентури ДПУ СРСР у Німеччині, як свідчив Юліан Шпол, дуже пишався своїм американським паспортом. Для людей з тодішньої еліти поїздка за кордон коштом держави була прикметою заможного життя, ознакою привілейованості. Наведу лише один приклад. У 1929 році актор театру «Березіль» Лесь Подорожній надрукував у «Новій ґенерації» свій протест проти того, що коїлося в театрі. Його обурювало, зокрема, запрошення до «Березоля» Володимира Інкіжинова – постановника «Седі» й «Мікадо». «Коли з гр. Інкіжиновим балакали про дальшу роботу, – каже Подорожній, – то він у процесі балачки – чи забув, де він знаходиться, чи просто відчув, що тут зручний для рвачества ґрунт, прямо якийсь тобі Кльондайк, дійшов до нечуваної наглості й поставив «Березолеві» такі умови… Просто грандіозно: 1) Річна робота, 2) 700 крб. на місяць [актори одержували 70–100 крб.], 3) Поїздка за кордон на державний кошт, 4) Під час його перебування за кордоном – піклування театру чи НКО за його сім’ю, що живе в Москві».
***
(закінчення буде)
Джерело:
https://kharkiv-nspu.org.ua/archives/3964
Леонід УШКАЛОВ. ХВИЛЬОВИЙ І К °: ЗУСТРІЧ З ЄВРОПОЮ (До дня народження письменника)
7 Гру, 2015