Сивина, зморшки на обличчі, але вогонь у очах – такий він, наш сьогоднішній гість, 65-річний Микола Іванович Пушкалов із Угроїд. Коли у лютому 2022 року російські танки перетнули кордон, він не сховався в підвалі, не склав руки. Він став на захист рідної землі, як зробив його син Андрій, який, на жаль, загинув у бою, захищаючи Україну.

ТИЛ, ЩО ТРИМАЄ ФРОНТ

З перших днів війни він, досвідчений мисливець і знавець лісових стежок, допомагав чим міг: спочатку – партизанськими вилазками, потім – підтримкою Збройних Сил України. Він знає кожен куточок рідного краю, кожну стежку, кожну схованку. І ці знання стали його зброєю у боротьбі з окупантами.

«Я ніколи не пробачу їм того, що вони зробили, – каже чоловік, – Вони забрали у мене найдорожче – сина. Але вони не зламали мене. Я буду боротися до кінця, до останнього подиху, доки ця нечисть не зникне з нашої землі».

Попри істерію в українських і закордонних ЗМІ про можливе вторгнення росії, мій співрозмовник зізнається, що в такий розвиток подій не вірив до того трагічного ранку 24 лютого. І навіть коли зателефонувала знайома із сусідньої Тур’ї і повідомила, що через село йде техніка, все рівно сумнівався в її словах.

– Жінка, що вона може розбиратись у військовій техніці?, – згадує ту мить Микола Іванович. – Попросив її передати телефон чоловіку, і той вже підтвердив – росія почала війну і через село йде безкінечна колона. Скоро росіяни вже розуміли, що обіцяним хлібом-сіллю їх зустрічати не будуть, тому відкривали вогонь, якщо помічали когось з телефонами.

Микола Іванович, мов той древній дуб, що вітрами гнутий, але не зламаний, зустрів ворога на своїй землі. З перших днів, коли небо захлинулося полум’ям, він відчув, що час не ховатися, а діяти. А як діяти? Зібрав досвідчених мисливців, тих, хто знав кожну стежку, кожну нору в навколишніх лісах. Вони стали очима і вухами краю, вистежуючи колони окупантів, мов диких звірів. Якщо ворог кидав несправну техніку, вона зникала в полум’ї.

Одного разу, мов у легенді, вони навіть «вкрали» російську САУ. Тракторами відбуксирували її в надійне місце, сховали, а потім передали воїнам ЗСУ. «Там навіть гармата була заряджена», – з усмішкою згадує Микола Іванович.

Звісно, не обійшлося без курйозів. Одного разу, отримавши звістку про озброєних чужинців, вони влаштували засідку, зупинили автівку, а там – роми, такі ж «партизани», як і вони самі.

Коли ворога вигнали з Краснопільщини, Микола Іванович став незамінним провідником для наших воїнів. Змінювалися підрозділи, але його передавали, мов коштовну реліквію, з рук в руки. «Бувало, на самий «нуль виходили», – розповідає він, – «годинами сиділи в засідках, розвідуючи ворожі позиції». Він, цивільний, але серцем – воїн, своєю автівкою доставляв боєприпаси, маскувальні сітки на позиції наших захисників, все, що було потрібно. Одного разу навіть потрапив під обстріл, але, мов зачарований, вийшов неушкодженим.

Коли ж почалися масовані обстріли прикордоння, він, не вагаючись, вивозив людей і дітей з Покровки, Миропілля, Тур’ї.

«Коли з’явилася змога, я пішов у військкомат, просив, щоб взяли служити, хотів бути біля сина, але відмовили, мовляв, старий. Тож вирішив, що буду допомагати тут».

«Мій Андрій пішов воювати у березні 2022 року, коли востаннє приїздив у відпустку, питав: «Тато, тобі скільки років, скільки ти будеш по лісах бігати?».

– А хто ж хлопцям тут все покаже і розкаже?

Андрій помовчав і погодився: «Справді, такі як ти, потрібні. Бережи себе». А себе він не вберіг», – сльози котяться по зморшках Миколи Івановича.

Він розповідає про побратимів, з якими познайомився на війні. Їздить до них, куди б їх не перевели, везе гостинці, допомагає, чим може. І навіть суворий чоловік не стримує сліз, коли згадує подяку від одного з військових підрозділів.

«Значить і справді знадобився, значить був корисним їм, якщо й досі пам’ятають про мене», – говорить чоловік.

«ГЕРОЙ «ПУШКА»: ІСТОРІЯ СИНА, ЯКИЙ ВІДДАВ ЖИТТЯ ЗА УКРАЇНУ

Та за всіма цими подвигами, за цією незламною силою, криється батьківське горе, глибоке, як чорна безодня. Син Миколи Івановича, Андрій, з позивним «Пушка», став воїном у перші дні повномасштабного вторгнення, обравши шлях 66-ї окремої механізованої бригади імені князя Мстислава Хороброго.

«Це був березень 2022-го, – згадує батько, – Андрій приїхав із Сум в Угроїди, і тоді я дізнався, що він зібрав документи і йде на війну».

Андрій пройшов шлях від рядового до головного сержанта, від заряджаючого гармати до командира гармати артилерійського дивізіону. Він бився на Чернігівському, Вугледарському, Слов’янському, Харківському та Лиманському напрямках, бачив пекло війни на власні очі. «Під час свого останнього візиту додому син говорив, що вже всього бачив і нічого не боїться, от тільки заморився дуже…», – розповідає батько. Їх накривали обстрілами, кілька разів Андрія з побратимами відкопували з-під завалів, мов з того світу.

Чотири рази він приїжджав додому з початку війни, і не раз батько відвозив його на фронт, знаючи багатьох його побратимів, за кожного з яких переживав, як за рідного сина. «Хлопці його хвалили, казали, що за кожного він стояв горою», – з гордістю каже Микола Іванович.

«У нього завжди була включена рація, він завжди тримав зв’язок зі своїми побратимами, чув їхні гармати, скільки пострілів вони зробили. Якось його батарею накрили, він чув по рації, що там є «200» і «300», не став чекати наказу, вирушив до своїх, попри обстріл, і врятував поранених, що там залишалися». І того трагічного вересневого дня він теж хотів бути на зв’язку, але в рації сіла батарея, побіг по запасну, та не встиг, лише кілька метрів не добіг до рятівного бліндажа, його наздогнав ворожий осколок, – чоловік замовкає. «І як я можу пробачити їм смерть сина, смерть його побратимів, смерть моїх односельців? Ніколи. Я буду допомагати ЗСУ, доки б’ється моє серце. І я вірю, що Перемога прийде, як схід сонця після темної ночі».

О. МОЦНИЙ,
газета “ПЕРЕМОГА”

Джерело:
https://krasnews.com.ua/nezabutni-imena/u-vogni-vijny-istoriya-batka-ta-syna/
28.05.2025
НЕЗАБУТНІ ІМЕНА
У ВОГНІ ВІЙНИ: ІСТОРІЯ БАТЬКА ТА СИНА