Син постійно питає Маргариту, коли вони поїдуть додому. Вона відповідає — скоро. Подумки ж додає: скоро — це, мабуть, вже ніколи.

***

На зміні 23 березня 2025 року парамедикиня Маргарита Ночовка та її колеги збирали речі й перевозили їх до Сум. Саме тоді розпочалися масовані атаки на Краснопілля. У лікарню, поруч із якою базувалася підстанція екстреної медичної допомоги, влучили кілька шахедів, саме ж приміщення, де знаходилися парамедики, зруйнували КАБи.

Після тієї зміни Маргарита з родиною також переїхали до обласного центру, спочатку жили у родичів, згодом орендували квартиру. Говорить, до цього покидати Краснопілля не збиралися, тож переїзд вийшов важким. Перші місяці у Сумах постійно хотілося плакати, хотілося додому, та згодом жінка почала звикати, каже — вже нічого не зробиш.

Після евакуації парамедикиня ще навідувала своїх рідних у Краснопіллі, та вже кілька місяців там не бувала, адже в громаді почастішали прильоти фпв-дронів. Потихеньку адаптувалася і до життя в квартирі після приватного будинку, і до вулиць та адрес нового міста.

Секрет перший. Немає ніяких секретів

Працювати на Краснопільській підстанції екстренки Маргарита Ночовка розпочала у 2017 році. До цього, закінчивши навчання, вона кілька років була фельдшеркою у сільському ФАПі, а коли побачила вакансію на екстренці, трішки повагалася, та все ж вирішила змінити кар’єру. Ще тільки втягувалася у нову роботу, а вже виїжджала на складні випадки: і на утоплення маленької дитини, яку вдалося врятувати, і приймала пологи посеред поля — на підлозі старого УАЗіка.

Повномасштабна війна змінила виклики, з якими працюють парамедики. Тепер вони виїжджають на місця прильотів, де навкруги люди, які знаходяться у панічному чи шоковому стані, кричать, вимагають допомоги. Хтось із них сіє паніку, хтось дійсно допомагає — перенести пацієнта чи потримати обладнання.

Під час таких масованих випадків парамедики діють за алгоритмами — спочатку допомагають тим, хто найбільше постраждав, або знаходиться без свідомості, потім переходять до решти.

Маргарита Ночовка говорить, що складність викликів на прильоти ще й у тому, що медики не знають кількості постраждалих. Ані люди, які викликають екстренку, ані диспетчери не можуть точно оцінити, скільки людей знаходилися на місці атаки, скільки з них можуть бути під завалами.

Також на таких виїздах можливі повторні атаки. Так було під час обстрілу школи у Краснопіллі, а також під час ракетних ударів у Сумах на Вербну неділю. Тоді медиків, які працювали разом з ДСНСниками, попереджали і вони спускалися в укриття, аби згодом продовжити надавати допомогу.

До обстрілу по вулиці Петропавлівській, що відбувся 13 квітня 2025 року, Маргарита вже мала досвід роботи на місцях прильотів, але зазвичай там було менше постраждалих.

— Дуже тяжко бачити це на власні очі. Спочатку на місці прильоту, а згодом я чергувала у морзі, де відбувалося опізнавання тіл рідними, цього не передати словами, — згадує Маргарита.

Парамедикиня не має секретів, як дистанціюватися від усього горя, із яким стикається під час викликів. Говорить, що, мабуть, для такої роботи необхідний певний хист. Відпрацювавши добу, намагається відпочивати на вихідних, проводити час з родиною і не думати про чергову зміну.

Секрет другий. Треба розмовляти

Після переїзду до Сум Краснопільський підрозділ базувався на центральній станції Центру, а згодом їм виділили окреме приміщення. Вони обслуговують виклики не лише Краснопільської громади, а й інші у місті Суми та за його межами. Цей підрозділ має броньоване авто для виїздів — у ньому недостатньо місця для того, щоб надавати пацієнту допомогу, але воно безпечніше для виїздів у зони можливих бойових дій. На цій автівці виїжджають до Піщаного, Стецьківки, Радьківки й інших прикордонних сіл.

Щоб добратися до Краснопілля, медикам тепер треба щонайменше 40 хвилин, пацієнти ставляться до цього переважно з розумінням, хоча є й такі, що висловлюють невдоволення. Час у дорозі за містом щоразу різний, це залежить і від безпекової ситуації — так, диспетчери говорять парамедикам, коли вони можуть їхати, а коли мають перечекати через можливі обстріли.

Викликів у Краснопільську громаду наразі поменшало, адже люди розуміють, що туди не завжди можна добратися. У населені ж пункти, що знаходяться близько до кордону, екстренка не виїжджає — пацієнтів звідти їм вивозять назустріч.

На такі виклики парамедики одягають каски й бронежилети та намагаються довго не затримуватися на одному місці. Маргарита говорить, що до всього звикаєш, навіть до бронежилету — спершу він здається важким, а через кілька годин жінка вже його не відчуває.

Самі ж виклики бувають різні, як кумедні, так і важкі. Інколи люди щось не договорюють, інколи навпаки — перебільшують критичність ситуації. А буває й таке, що доводиться надавати психологічну допомогу, найчастіше пацієнтам, які отримали звістку про загибель близької людини.

— Приходиться розмовляти з людиною, щось пояснювати, хоча і розумієш, що ці слова зараз для неї нічого не означають, бо це її особиста трагедія, — говорить Маргарита.

Парамедикиня працює удвох із водієм, який, як і всі його колеги, нещодавно перекваліфікувався на екстреного медичного техніка. Тож водії тепер беруть участь у наданні допомоги, хоча Маргарита каже, що на їхній підстанції так було завжди. Після навчання їхні навички удосконалилися і кожен водій тепер здатен поставити крапельницю чи зробити кардіограму. Удвох працювати важко, але парамедики вже давно звикли — бригад, де працює більше людей, дуже мало.

Нині складності у роботі додають і відключення світла, адже приходиться пішки підійматися на верхні поверхи, а за необхідності потім спускати пацієнтів для госпіталізації.

Ще один проблемний момент — це припарковані машини у дворах багатоповерхівок. Часто медики не можуть доїхати до потрібної адреси і вимушені залишати машину подалі. Це ускладнює процес госпіталізації, адже пацієнта може довестися нести на кілька сотень метрів довше.

Секрет третій. Тримати себе в руках

Ще минулого року до Краснопільського підрозділу доєдналися парамедики пункту постійного базування екстренки із прикордонної Мезенівки. У Сумах вони працюють тим самим невеликим колективом, де всі добре знають одне одного, діляться враженнями після викликів і своїми проблемами, підтримують одне одного.

Робота парамедика буває складною, як емоційно, так і фізично. Але до всього звикаєш — зараз бригада Маргарити обслуговує 10-12 викликів на добу і вони вже втягнулися у такий графік. Зазвичай вона повертаються з виїзду, заповняє картку, а потім дзвінок, одна хвилина на збори — накинула бушлат і поїхала далі.

— Тут треба залізні нерви, бо випадки різні бувають. Десь треба і промовчати, а десь — щось сказати, — говорить Маргарита.

Кожен виїзд різний — іноді можна справитися за 15 хвилин, а іноді медики проводять із пацієнтом й по дві години. Так само й з дорогою — на неї впливають світлофори, корки, а за містом іноді приходиться залишати машину, аби вона не загрузла в багнюці, і йти кілометр чи два пішки.

Складності на виїздах додають проблеми зі зв’язком — потрібну адресу приходиться шукати без інтернету, коли не працює навігатор. У своїх краях Маргарита та її колеги знали кожну вуличку, у Сумах же спочатку було важко орієнтуватися, та за майже рік роботи вони звикли і вже вивчили всі основні маршрути.

Парамедики постійно проходять навчання, за словами Маргарити, це надає впевненості, яка дуже важлива. Вона має без вагань розповісти пацієнту про його хворобу й про те, що буде робити. Зараз медики проходять багато тренінгів, пов’язаних саме із наданням допомоги під час воєнних дій.

У Сумах є окремі лікарські бригади, які виїжджають на складні випадки. Через це виклики фільтруються і працювати трішки легше. Раніше ж у Краснопіллі бригада Маргарити мала брати на себе ситуації будь-якої складності. Також роботу полегшують лікарі-консультанти, яким можна зателефонувати у будь-який час і за потреби взяти пораду щодо випадку, який викликає сумніви.

Зручніше стало й працювати у нових машинах швидкої, що мають комфортніші умови. Тут гарне освітлення, опалення і вся необхідна апаратура, тут не треба ставати на коліна, аби надати пацієнту допомогу, як це було в УАЗіках. Маргарита говорить, що все є — було б кому працювати. Адже екстренка постійно стикається з недостачею кадрів, більшість працівників мають по півтори ставки, а нові люди приходять все рідше.

Парамедикиня говорить, що хтось може шукати кращу роботу і вищу зарплатню, хтось — боїться великої відповідальності, адже тут треба самому в моменті вирішувати, яку допомогу надати.

Скільки б практики не було, та дорогою на кожен виклик Маргарита почувається неспокійно.

— Скільки років працюю, а їхати все одно страшно. Хоч це тиск, хоч біль у животі, поки не побачу хворого — хвилювання залишається, бо там може бути будь-що. З роками розумієш, що треба тримати себе в руках. Ти їдеш — і всередині все трясеться, але окрім тебе там не буде нікого і розраховувати можна лише на себе, — говорить парамедикиня.

Із приємного у цій роботі — коли люди дякують. Буває, говорять, що з Маргаритою приємно спілкуватися, що вона гарно зробила укол, кажуть — спасибі вам, ви велика молодець. Це дає жінці натхнення працювати далі, свідчить, що вона допомогла людині і тій стало краще. Тож можна іти з виклику зі спокійною душею.

***

Син постійно питає Маргариту, коли вони поїдуть додому. Вона відповідає – скоро. Подумки ж додає: скоро – це, мабуть, вже ніколи.

Джерело:
https://trybuna.sumy.ua/stories/yak-u-sumah-praczyuye-feldsherka-z-krasnopillya/
Olha Panfilova
11 Грудня 2025
Три секрети стійкості парамедикині Маргарити Ночовки