ГАРМОНІЯ
«О як гармонію, гармонію ми любим», — вигукнув колись Тичина. Шевченко теж її любив. А що для нього гармонія? Найперше — інструментальна музика. Так-так, музика для Шевченка — «чутна гармонія». 24 березня 1858 року поет пише про музикальну вечірку в мецената, почесного громадянина Москви Миколи Варенцова: «Тут я зустрівся з деякими московськими художниками й музикантами і, послухавши Моцарта, Бетговена й інших великих представників чутної гармонії, об 11 годині вернувсь назад…»
Пройнята неймовірною чуттєвістю, гармонія музики — «людська, надто людська». Та водночас це космічна стихія, котра гойдає людину на своїх хвилях. Ось герой повісті «Музикант» слухає концертну увертюру Фелікса Мендельсона-Бартольді до комедії Шекспіра «Сон літньої ночі». Виконавців двоє: чоловік — за віолончеллю, жінка — за фортепіано. «Віолончель з фортепіано, — каже він, — це така божественна гармонія, що вічно слухав би її й не наслухався, а особливо коли вони вдвох виконують цю чарівну серенаду. Я, зрештою, гадаю, і не без підстав, що, крім гармонії звуків, між ними існує найвища гармонія найніжніших почуттів». Гармонія звуків непомітно перебігає тут у гармонію почуттів, а гармонія почуттів — у гармонію звуків.
Музика звучить у людській душі навіть тоді, коли жодних звуків нема, коли ці звуки, ніби завмираючи в часі, набувають форми таких милих для ока художника просторових образів. «Дивлюсь, — каже оповідач повісті «Прогулянка…», — золоте сонце повисло над фіолетовим горизонтом і розсипало своє смарагдове проміння по всьому неозорому простору. Нова розкіш! Нова чарівність! Вражений чудесною гармонією, я мовчки опустив руки й, затамувавши подих, дивився на цю розкішну ораторію без звуків».
«Ораторія без звуків»… Чи це не те саме, що й поетичне натхнення, прекрасно описане в цій-таки повісті? «Я бачив, я відчував ці чарівні образи, я чув цю небесну гармонію, словом, я був у полоні воскреслого духу живої святої поезії»…
Відчуття гармонії світу годне сповнювати душу навіть найнещаснішої людини справжнім щастям, недоступним для тих, хто цієї гармонії не чує. Згадаймо хоч би образ сліпого, всіма забутого хлопчака з повісті «Нещасний». Якось випадково він почув церковну відправу, і цей «випадок зріднив його невинну, чулу душу зі святими словами й звуками. І він, вивищуючись духом до звуків божественної гармонії, був у тисячу разів щасливіший за тисячі тисяч зрячих людей…» Щасливіший, мабуть, тому, що очі «не заважали» йому, як іншим, вслухатись у гармонію звуків.
Так само вслухався у світ і Шевченко. Різні-різні звуки він сприймав як музику. Ось автобіографічний епізод з повісті «Художник». Герой напружено чекає, як буде поцінована його картина. Нарешті з круглої зали Академії мистецтв виходять професори, а інспектор академії, колезький радник Андрій Іванович Крутов, проходячи повз нашого героя, шепнув йому на вухо: «Поздоровляю». Це було щось! «За все своє життя, — каже герой, — я не чув і не почую такого солодкого, такого гармонійного звука». Поет сприймає як музику і «гармонійний сміх красуні», і «гармонійний шум» дощових крапель, ба навіть ледь чутний шелест сукні чарівної юної жінки, в яку він ладен закохатися. Ось вона прощається, іде, зникає за поворотом, «і тільки шум шовкової сукні долітав до мене. Я стояв непорушно й слухав цей гармонійний шум. Прохор[134], здавалось, теж був під чаром цієї беззвучної гармонії. Так пройшло кілька хвилин».
Та, мабуть, найбільшу насолоду поет відчував тоді, коли «чутна гармонія» поєднувалась із «гармонією зримою». А бувало це найчастіше вночі. «Ніч місячна, тиха, чарівна ніч, — пише він у щоденнику 28 липня 1857 року. — Як прекрасно й точно гармоніювала ця чарівна пустельна картина з чарівними віршами Лермонтова, які я мимоволі прочитав кілька разів, як найкращу молитву Творцеві цієї невимовної гармонії в його безконечному всесвіті». Рядки лермонтовського «Выхожу один я на дорогу…» молитовно озвучують гармонію світу. Хіба не про це саме скаже перегодом Дмитро Мережковський: «Насолода від краси — це найчистіша молитва»?
Гармонію світу озвучує й музика… Знову ніч. Поет пливе Волгою на пароплаві «Князь Пожарський». Він зачарований красою ріки, неба, берегів… Аж раптом буфетник Олексій Панов починає грати на скрипці мазурку Шопена. «І всю цю красу, всю цю зриму німу гармонію озвучують тихі, задушевні звуки скрипки. Три ночі поспіль цей вільновідпущений чудотворець просто так підносить мою душу до Творця вічної гармонії знадливими звуками своєї лубочної скрипиці»…
Застиглою музикою звучить для поета й архітектура. Зрештою, він бачить гармонію скрізь, навіть у чомусь зовсім звичайному… Пізній вечір. Оповідач повісті «Прогулянка…» заходить до кімнати. Його слуга спить, поклавши голову на руки. Тьмяно палає свічка… Справжній тобі Рембрандт! «…Чудесне поєднання світла й тіні розливалось по всій картині. Я довго стояв на одному місці, зачарований невимовною принадою гармонії. Я боявся поворухнутись, навіть дихнути боявся»…
Невидима гармонія існує також між природою й людьми. Чому українці в Шевченка такі прекрасні? Тому, що він накидає на них знану з дитинства красу рідної землі. Оповідач повісті «Княгиня» каже: «За час моїх мандрів вдалині від моєї милої батьківщини я уявляв її такою, якою бачив у дитинстві: прекрасною, грандіозною, а про вдачу її мовчазних мешканців я склав уже власні уявлення, узгоджуючи їх, звісно, з пейзажем. Я навіть гадки не мав, що може бути якось інакше. А виходить, що інакше».
Скажете: що ж дивного в тому, що Шевченко скрізь бачить гармонію? Він же митець! Ні-ні, не все так просто. Шевченко був свято переконаний у тому, що відчуття гармонії потрібне не лише митцеві, але й, припустімо, ботанікові чи зоологу. «Ботаніці й зоології потрібен захват, — писав він Броніславу Залеському 10 лютого 1857 року, — а інакше ботаніка й зоологія будуть мертвим трупом поміж людьми. А цей захват можна набути тільки глибоким розумінням краси, безконечності, симетрії та гармонії в природі». Так. Недаром колись давно гармонію світу зображували у вигляді монохорда, налаштованого рукою Господа.
Цю саму гармонію поет шукав і в людині. І мабуть, найдосконалішим утіленням гармонії в людині є для нього жіноча краса. Згадаймо хоч би справжній панегірик красі жінки, що звучить у повісті «Прогулянка…» На перший погляд, звичайна жанрова замальовка — дівчина бере в руки чашку чаю, ось і все. Але оповідач-художник не може відірвати від неї погляду. «І чим уважніше й холоднокровніше я на неї дивився, тим більше бачив чарівність і гармонію в рисах її дивовижного обличчя. Божественному Рафаелю і вві сні не снилась така краса й гармонія ліній. А знаменитий Канова вдрузки розбив би свою цукрову «Психею»[135], якби побачив це божество, котре так граційно брало чашку з чаєм». А ось іще один жіночий портрет, на цей раз прикрашений квітами й черешневими бусами: «Якби вона була вбрана панночкою, ефект був би неповний, але до вбрання селянки так пасували ці величезні квіти й черешневі буси, що барвистішого, гармонійнішого й прекраснішого я у своєму житті нічого не бачив».
Ця ж таки гармонія приваблює поета і в стосунках між людьми, а надто — коли йдеться про сім’ю. Його «миролюбній натурі» сім’я здавалась тим найголовнішим, що є в нашому буденному житті. І це стосується як звичайних людей, так і геніїв. Та ні. Мабуть, для геніїв сімейна гармонія важить куди більше, ніж для звичайної людини. Це тому, що «для душі, яка відчуває й любить усе високопрекрасне в природі й у мистецтві, після високої насолоди цією чарівною гармонією потрібен душевний відпочинок. А це солодке заспокоєння для втомленого серця може існувати тільки в колі дітей і доброї, люблячої дружини. Блажен! стократ блажен той чоловік і той художник, чиє так несправедливо назване прозаїчне життя благословила прекрасна муза гармонії. Його блаженство безконечне, як Божий світ». Жаль тільки, що мало кому з геніїв довелось пізнати гармонію сімейного життя. «Дуже й дуже небагато цих вогненних душ супроводжувала гармонія, — каже оповідач повісті «Художник». — Від Сократа, Берхема й до наших днів одна й та сама неподобна безліпиця в буденному житті». Справді, і Сократ змушений був сприймати свою сварливу Ксантиппу, як стихійне лихо, і Берхем працював, мов раб, на свою жадібну й властолюбну Катарину Клас де Грот… Та й для самого поета сімейна гармонія, його «маленька благодать», лишилася тільки мрією.
134 Слуга.
135 Ідеться про скульптуру Антоніо Канови «Амур і Психея», пізніша версія якої зберігається в Ермітажі.
Леонід Ушкалов
Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс.120-122)
Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/Moia_Shevchenkivska_entsyklopediia_iz_dosvidu_samopiznannia/
/ поділ на абзаци, підбір ілюстрацій, підписи до них – Краснопілля Інфо /
