ПОКЛИКАННЯ
Мабуть, кожній людині хоча б раз у житті доводилось ставити собі питання: навіщо я живу? що я роблю на цьому світі? чого я хочу від нього? Сам я, здається, вперше по-справжньому відчув це років у дев’ятнадцять, коли в пошуках адреналіну опинивсь у війську. Якось, тримаючи в руках карабін, я стояв сам-один серед білої снігової пустелі, яка десь далеко-далеко за горизонтом танула у свинцевому небі. Аж раптом ні з сього ні з того все моє єство здригнулось від якогось незнаного досі холоду: «Матінко моя, що я тут роблю?»…
Ні-ні, я ніколи не був сентиментальним. То я, мабуть, уперше в житті відчув отой холод буття, оті «сніги Кіліманджаро», про які читав малим у Гемінгвея. І коли ти відчуваєш холод буття, тоді й починаєш, немов той павук, сплітати зі слів, думок і почуттів своє тонке-претонке мереживо візій, щоб хоч сяк-так прикрити ним зяючу під тобою прірву. Може, серед тих слів буде й «покликання».
На мою думку, з українських письменників його єство найглибше розумів Сковорода. Він називав це «сродністю». Мовляв, у кожній людині схована «таємна іскра природи», така собі маленька галузочка «розмаїтої Божої Премудрості», яка перетворює все суще на прекрасну «божественну комедію», а людину — на актора «театру життя».
І лад панує на світі тільки тоді, «коли кожен його складник не лише добрий, а ще й виконує сродну собі частину розлитого по всьому єству промислу. Саме це й означає бути щасливим, пізнати себе, тобто свою природу, взятись за свою долю й бути зі сродною собі частиною всезагального промислу». Може, Сковорода розумів це навіть глибше, ніж будь-хто взагалі. Недаром же Пауло Коельо казав про нього: «Мені здається, що він, може, як ніхто інший в Європі, зумів дотримуватись у житті знаків долі…»
То що ж воно таке — «покликання»? Якийсь фатум? Ні. Навпаки. Це територія свободи. Твою сердечну «іскру» може легко погасити будь-яка пристрасть: бажання грошей, влади, розкошів, насолод. Та навіть коли ці пристрасті тебе не хвилюють, коли ти просто хочеш вільно й комфортно жити… Ось тоді ти й стаєш невільником «матриці», вона тебе ловить. Тим часом жити за покликанням у нашому недоладному світі надто вже часто означає ходити по лезу ножа. А надто — коли ти поет. Пам’ятаєте Володимира Висоцького? «Поэты ходят пятками по лезвию ножа / И режут в кровь свои босые души…»[443]
Шевченко жив за покликанням. Він, «нікчемний замазура», кріпак, людина, якій це життя не давало, здається, жодного шансу, за щасливим збігом обставин отримує свободу, стає учнем Академії мистецтв, має змогу одягатись як франт, їсти й пити в найдорожчих столичних ресторанах, сидіти в театрі на найпрестижніших місцях, спілкуватися на вечірках з вельможами, великими поетами, музикантами, митцями… Зрештою, і сам він — улюблений учень найбільшого художника Російської імперії Карла Брюллова. Він навіть живе в його квартирі.
«І що ж я робив? Чим я займався в цьому святилищі? — спитає поет сам себе через багато-багато років. — Диво дивне, я складав тоді українські вірші, які перегодом таким страшним тягарем упали на мою убогу душу. Перед його[444] чудесними творами я впадав у задуму й леліяв своїх кровожерних гайдамаків. У прохолоді його вишукано-розкішної майстерні, неначе в спекотному дикому наддніпрянському степу, переді мною миготіли мученицькі тіні наших бідолашних гетьманів[445]. Переді мною слався степ, усіяний курганами. Переді мною красувалась моя чудова, моя бідолашна Україна в усій своїй непорочній меланхолійній красі. І я впадав у задуму, я не міг відвести своїх духовних очей від цієї рідної чарівної принади. Покликання, та й годі».
Ось воно — життя під знаком покликання, життя як ходіння по лезу ножа. «Одначе, — продовжує поет, — дивне це всемогутнє покликання. Я добре знав, що живопис — моя майбутня професія, мій насущний хліб. І замість того, щоб вивчати його глибокі таїнства, та ще під керівництвом такого вчителя, яким був безсмертний Брюллов, я писав вірші, за які мені ніхто й копійки не заплатив і які урешті-решт позбавили мене свободи і які, попри всемогущу нелюдську заборону, я все-таки крадькома ліплю. Та навіть подумую інколи про друк (звісно, під чужим іменем) цих плаксивих, худих моїх дітей. Їй-бо, дивне це невгамовне покликання».
443 «Поети ходять п’ятами по гостриці ножа / І ріжуть до крові свої геть босі душі…» (рос.).
444 Брюллова.
445 Поет говорить передовсім про Наливайка, Дорошенка й Полуботка.
Леонід Ушкалов
Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс.388-390)
Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/Moia_Shevchenkivska_entsyklopediia_iz_dosvidu_samopiznannia/
/ поділ на абзаци, підбір ілюстрацій, підписи до них – Краснопілля Інфо /
