Коли почалася повномасштабна війна, у прикордонних селах Краснопільщини люди найбільше боялися одного: що залишаться без хліба. Але навіть у найважчі дні він там був.

Як працював хлібозавод під обстрілами, як водії їхали через російські блокпости і чому сьогодні підприємство змушене зупинити роботу, розповідає голова правління Краснопільської районної спілки споживчих товариств, депутат селищної ради, і з кінця минулого року Почесний громадянин Сумського району Сергій Миронов.

Перший ранок великої війни

— 24 лютого десь о 4:50 я почув перші вибухи. Одразу подивився на камери спостереження — що там робиться на хлібозаводі, бо стріляли зі сторони Грабовського. Перелякався: не дай Боже по підприємству, — згадує Сергій Миронов.

На камерах він побачив, що в цеху працюють люди, а надворі стоять машини — їх завантажують хлібом. Швидко одягнувся і поїхав на комбінат. На підприємстві всі були розгублені. Ніхто не знав, що робити далі. Але водії, попри страх, поїхали по маршрутах.

— Ми тоді не пустили машину тільки в напрямку Рясного і Грабовського. Староста сказала: «У нас обстріли, танки висуваються». А в інші села — Миропілля, Покровку, Угроїди, Тур’ю, Мезенівку — хліб повезли.

Один із водіїв навіть не одразу зрозумів, що вже зустрів російських військових.

— Дзвоню йому: «До Покровки доїхав?» — «Доїхав». — «Що там?» — «Та солдати стоять». Каже: «Я їду, вони з автоматами на мене, а потім ближче підійшли, побачили, що хлібовозка — стволи опустили».

Працювали по 24 години

До війни на підприємстві випікали приблизно 1200–1300 буханок хліба за добу. Після 24 лютого обсяги зросли майже у п’ять разів — до шести тисяч. Люди були налякані. Навіть якщо мали вдома хліб, усе одно намагалися зробити запас. Бо ніхто не знав, чи привезуть його завтра.

«Хлібохарчокомбінат» Краснопільської райспоживспілки працював. Люди трудилися по 24 години, іноді залишалися спати на заводі. Під час обстрілів часто зникало світло. Коли воно з’являлося — іноді навіть серед ночі — знову ставали до печей.

Через блокпости — по борошно

Запасів сировини на хлібозаводі майже не було. У мирний час постачальники привозили борошно і дріжджі щотижня. Тому вже на другий день повномасштабного вторгнення довелося їхати по них у Суми — через російські блокпости.

— Кажу водію: «Серьожа, їдемо по муку». А він відповідає: «Я не поїду. Я жити хочу». Я кажу: «Я розумію. Але людям теж жити треба».

Зрештою домовилися: Миронов поїде попереду легковиком, а водій — за ним.

— Він постояв, подумав і каже: «Ну якщо ви їдете, то і я поїду».

З Сум привезли п’ять тонн борошна і 200 кілограмів дріжджів. Але й цього вистачало максимум на два дні.

«Коли працюєш — не так страшно»

Часто Миронова запитують, чи не було страшно працювати у таких умовах.

— Звичайно, було страшно. Усі нормальні люди бояться. Але страх відходив на другий план, коли починалася робота. Дівчат у пекарні теж питали: «Вам не страшно?». Вони казали: коли працюєш — слухаєш не гуркіт надворі, а те, як працює обладнання. І все одно працювали. Бо думали про людей. Щоб у них хоча б була впевненість, що завтра вони матимуть хліб.

Паралельно з цим у Сергія Миронова з’явилися нові обов’язки — 1 березня 2022 року його призначили виконувачем обов’язків голови Краснопільської громади, адже фактично вона залишилася без очільника.

Проблем було безліч. Поперебивало електропроводи. Без світла і води залишилися Рясне, Грабовське, Лісне, Земляне. А у Рясному був свинокомплекс — дев’ять тисяч свиней. Без електрики не могли навіть корм зробити. Працівники годували тварин кукурудзою, яку посипали снігом замість води.

Довелося швидко організовувати людей, щоб відновити електропостачання.

Хліб для сіл, які намагалися ізолювати

Найважче було доставляти хліб у села, куди росіяни фактично перекривали доступ.

— У Грабовське нас не пропускали днів десять. Тоді ми вирішили не їхати хлібовозкою. Завантажили 200 буханок у мій автомобіль і поїхали.

У магазині чекали близько тридцяти людей, переважно літніх. Зв’язку не було, тому вони просто приходили й чекали: раптом привезуть хліб.

Тоді ж Миронов зрозумів тактику російських військових.

— Вони намагалися ізолювати людей: щоб не було ні інформації, ні продуктів. А потім самим привезти «гуманітарку» і сказати, що Україна їх покинула, а вони «спасають».

«Наша дорога життя»

Згодом хлібовозки стали для прикордонних сіл справжньою «дорогою життя».

— Ми завантажували машину хлібом, а один відсік — гуманітаркою: ліками, продуктами, памперсами. Старости вже на місцях вирішували, кому що потрібно, — згадує Сергій Миронов.

Одного разу росіяни зупинили машину і змусили відкрити кузов.

— Побачили гуманітарку й сказали водію: «Якщо зараз викинемо все це і знайдемо щось заборонене — розстріляємо на місці». Водій тоді дуже перелякався.

Але навіть після цього рейси не припинили.

Ще один символ того часу — довіра людей. У перші дні війни були проблеми з готівкою, тож райспоживспілка допомагала людям знімати гроші через мережу своїх магазинів.

— Водії привозили з віддалених сіл у Краснопілля по двадцять банківських карток. До кожної була прикріплена записка з пін-кодом і сумою, яку треба зняти. Ми знімали гроші і повертали картки разом із готівкою водіями назад. Цим займалася моя донька.

Що залишилося від магазинів

До війни у мережі райспоживспілки Краснопільщини працювало 50 магазинів. Зараз приблизно 80 відсотків із них розбиті.

Практично в кожному населеному пункті був свій магазин. У Покровці та Тур’ї вони теж були, але чи вціліли — невідомо.

У Рясному магазин працював до останнього. Він був новий, із хорошим обладнанням. Доки туди не прилетіли два КАБи. Пощастило, що в той момент там не було людей: буквально за кілька хвилин до влучання продавчиня відлучилася, а покупців попросила вийти. Це врятувало життя і їй, і тим хлопцям.

У Миропіллі було шість магазинів — яка їхня доля зараз, теж невідомо.

Два магазини були у Малій Рибиці. Що могли — вивезли, але багато майна все одно залишилося: частину розбито, частину розтягли мародери.

— У серпні ми спробували повернутися в Краснопілля. Відремонтували наш магазин, який постраждав від ударів — не капітально, а так, щоб можна було працювати. Відкрили два магазини: один у центрі, інший — в іншому кінці селища, щоб людям було зручніше діставатися.

Після деокупації ще працював і хлібозавод. Але нині виробництво довелося призупинити. Коли відновили роботу в серпні, платили за електроенергію близько 35 тисяч гривень. У січні — вже 80 тисяч при тому ж обсязі, а в лютому тариф знову зріс.

Піднімати ціну на хліб не стали.

— Я ж бачу, як живуть люди. Як можна підняти ціну на хліб тим, хто і так живе у таких умовах?

«Ми все одно повернемося»

Попри втрати, Сергій Миронов дивиться у майбутнє з обережним оптимізмом.

— Шкоди завдано багато: наші та приватні магазини розбиті, техніку сільгосппідприємств росіяни викрали, зруйновані будинки, школи, лікарні…

Сергій Миронов розуміє: самотужки відновити все втрачене буде надзвичайно важко. До того ж, каже він, існує ризик, що в деякі прикордонні села — Грабовське, Тур’ю, Рясне, Покровку, Угроїди, Миропілля — люди можуть уже й не повернутися. Там багато зруйнованого, а головне — після пережитого нашим людям буде непросто знову жити поруч із таким сусідом.

Водночас він сподівається, що з’являться державні програми підтримки, які допоможуть відроджувати бізнес і заохочуватимуть людей повертатися додому та відбудовувати свої населені пункти.

— Але мир обов’язково настане. І ми повернемося додому. І все відродимо, — підсумовує він.

Світлана Шовкопляс
“СПІЛЬНОПІЛЛЯ”

Джерело:
https://krasnews.com.ua/gromada/sergij-myronov-my-vse-odno-povernemosya/
19.04.2026
ГРОМАДА
Сергій Миронов: «Ми все одно повернемося»