У районі очікування було тихо, якщо тишею можна назвати коротку паузу між бойовими виходами. До позицій часто виходили лісові звірі — голодні й налякані канонадою. Максим ділив із ними свій пайок, і дикі тварини, які зазвичай цуралися людей, спокійно їли з його рук. Побратими спостерігали за цим із доброю усмішкою, аж поки один не підсумував: «Ти прямо як бог Велес». Відтоді це ім’я приклеїлося до Максима міцніше за статутне звертання. Сьогодні молодший сержант Максим Василенко, командир відділення охорони, повністю виправдовує свій позивний: він опікується тими, хто тримає фронт, і технікою, що несе смерть ворогу.

Його шлях у війську розпочався ще до «великої війни». Максим міг підписати контракт одразу, але вирішив спочатку пройти строкову службу — і доля привела його до 27-ї реактивної артилерійської бригади імені кошового отамана Петра Калнишевського.

«Перші місяці було непросто, адаптація давалася взнаки, — згадує Максим. — Але поруч були доросліші хлопці, які не тиснули авторитетом, а просто вчасно давали слушні поради. Саме завдяки цьому колективу я зрозумів: це моє місце». Питання про демобілізацію навіть не стояло — хлопець одразу підписав контракт, залишившись охороняти об’єкти та техніку рідної бригади.

Велика війна застала його в караулі. Відтоді життя перетворилося на нескінченний маршрут. «Разом із бойовими машинами я поїхав «кататися» по всій Україні», — жартує сержант. Проте ці поїздки не мали нічого спільного з туризмом. Чернігівщина, Сумщина, Харківщина, запеклі бої на Донбасі, степи Запоріжжя та Херсона — скрізь його підрозділ забезпечував «невидимий купол» для артилерії. Обов’язок відділення Максима — супровід техніки на вогневі позиції та її захист від ворожих ДРГ або просто надто цікавих очей із телефонами. Робота виснажлива: «Бувало, повертаємося з бойового, питаємо в комбата, чи є час перепочити. Він дивиться на годинник: «Маєте дві години. Спіть». Через дві години — знову підйом і новий напрямок».

Сьогодні найбільший виклик — це небо, засіяне FPV-дронами. Нещодавно підрозділ Велеса потрапив під масований удар: летіло все — від «шахедів» до дронів. «Те, що ми всі залишилися живі — це головне досягнення», — коротко каже він. Для нього підрозділ давно перестав бути просто «особовим складом». Це родина, де Максим — наймолодший, але водночас командир. «У нас немає формалізму. Коли старші за віком товариші приходять до мене за порадою, я не вмикаю «начальника». Так само і я йду до них. Ми святкуємо дні народження разом, даруємо щось на пам’ять про наше братерство. Це тримає купи краще за будь-які накази».

Максим родом із багатостраждального прифронтового Краснопілля. Дивитися на те, як рідне селище потерпає від обстрілів, а будинки знайомих перетворюються на руїни, боляче. Це підживлює його власну, дуже теплу мрію про майбутнє. «Мама, сестра та племінники зараз за кордоном, — ділиться боєць, — і я хочу вибороти перемогу, щоб знову їх побачити, а ще — знайти ту єдину, яка буде завжди поруч».

Саме тому між виїздами він не дає мозку та тілу «заіржавіти»: книга, турнік, штанга та постійні навчання. Тактична медицина для нього — не формальність, а те, що реально витягує з того світу. Попереду в сержанта амбітна мета — офіцерське навчання. Він вірить, що все зруйноване відбудується, а поки що його завдання — бути надійним щитом для тих, хто випалює ворога з нашої землі.

Джерело:
https://krasnews.com.ua/lyudy/pozyvnyj-bog-pryrody-robota-vogon-vijny/
20.04.2026
ЛЮДИ
Позивний — Бог природи, робота — вогонь війни