До 100-річчя поета-шістдесятника Миколи Данька
24 травня цього року виповниться 100 років від дня народження нашого земляка, видатного славгородця, щирого українського патріота, чесного і вільнолюбного поета-шістдесятника Миколи Михайловича Данька.
На нашому сайті вже зібрано чималий масив статей про талановитого і самобутнього поета-земляка ( див., зокрема, https://krasnopillia.info/category/slovo/mykola-danko/ ). Зараз ми започатковуємо цикл дописів, що дадуть змогу читачам повніше ознайомитися з різноманітною творчістю Миколи Данька: від його журналістських нарисів і публіцистики – до поезії і літературно-критичних статей.
Цей нарис 1966 року з Сумської обласної газети – про відомого роменського кобзаря Євгена Олександровича Адамцевича.
***
ПРИХИЛЯЄ ДО СЕРЦЯ БАНДУРУ…
Хто повірить, що в нього невидющі очі! Дві синюваті зірочки виблискують, мов криниця, коли він жваво хитне головою у такт музиці, яку творить сам, цей дивний чарівник… Висока спина його геть затуляє приземлене віконце. Євген Олександрович сидить на низькому ослінчику. Сивіючий «горьківський» вус раз по раз торкається золотистого грифа. Все обличчя в зморшках. Особливо багато їх під лівим оком; тут вони скидаються на фантастичну мережку, що ніби доточила вію.
У хаті напівтемно, але на душі ясно від його пісні. Він напевно відчуває мій мовчазний подив і те, що я про нього думаю…
Перед цим Євген Олександрович мені розповів, як під час минулої війни, в селі Олексіївці поблизу Ромна, його мало не розстріляли окупанти за бунтарську пісню, яку сам склав. І тепер мені віриться… Надто вкладає жагучої пристрасті у своє виконання, надто промовисті в нього любов і ненависть. Його слово, підняте на крилах пломінкої музики, може ніжно пестити, а може й полосувати канчуком…
Як же чудово він грає! Який же втішливий його спів!
Євген Адамцевич. 1950 р. Фото з архіву НЦНК “Музей Івана Гончара”
Півстоліття не розлучається з бандурою.
Коли він ділився зі мною спомином про своє раннє дитинство, мені не раз стискав серце живий жаль. Хочу дещо переповісти. Народився він на станції Солоницькій Лубенського повіту. Та ще не встигла зозуля накувати й два роки, як захворів та осліп. Темінь покрила очі. Назавжди. Жах! Дарма молоденька мама його, Марія Михайлівна, по скінченню роменської гімназії вдавалася до лікарів; відповідь була одна: ніколи… Ніколи не побачить сонця, світанку, аквамаринового неба над Україною.
Батько пристроїв сина до школи сліпих, потім до скрипалів, врешті до роменського кобзаря Мусія Петровича Олексієнка. Музика стала його світом, його барвами, незглибною криницею радісних переживань. В ній-бо кохався змалку, награваючи знічев’я то на свистілку, то на сопілку. Ті немудрі інструменти, власне, забавки, привозив колись йому дідусь щоразу з ярмарку.
Так отож хлопчик й опинився побіля кобзаря. Правда, науці дарувалося небагато часу. За висловом Євгена Олександровича, якби не думав про картоплю, то, може, більше б руку наламав… Доводилося самому добувати собі на прожиток. У неділю, тільки благословлялося на світ, хлопчик ставив на візочок бочку, клав відро і вирушав з дому. Підіймаючи босими ногами пилюгу, він звертав до найближчої криниці. З першого відра, як завжди, ласував сам. Вода пахла материнкою і молоком і ще якимись невловимими пахощами свіжого літнього ранку…
На зароблені копійки хлопчик купував собі хліба і дешевих цукерок, а вчителеві – кварту оковитої.
– Дай боже, щоб ти був здоров, як вода, – вихваляв учня, виливаючи за губу першу чарку. – А багатий, як земля. І хай у тебе не убуде ні води, ні роси. Гряди во ім’я господнє, – промовляв, перекидаючи другу, і можна було зрозуміти, що останні слова його звучать, як святотатство.
Дядько брав кобзу.
– Пильно дивись… Тьфу, та ти ж нічого не бачиш. Давай сюди руку… О! Та що ти граєш, це тобі не «Двадцять п’ятниць» співати!.. Слухай, бісова дитина… А отак вдаряй, а отак вдаряй по струнах!
Прийшов пан Палій додому,
Та й сів у наміті.
На бандурці виграває:
«Лихо в світі жити!»
…І пливли дні, наче кленові листочки в потоці. Пам’ять його схоплювала пісню за піснею, щоб пройти із цим скарбом, не схлюпнувши й крихти, через усе життя. В 20-х роках, коли Євген прихилився до гурту миргородських кобзарів (Полотай, Вовк, Хітько, Пирогів), у його репертуарі було вже кілька сотень народних і літературних творів. Капела ім. Кравченка мандрувала із концертами від Сули до Чорного моря, і повсюдно їх палко стрічали у селах і містах…
Мабуть, неабиякий чар мали його пісні! Як любисток, вони ж бо привернули гарне дівча на ім’я Ліда… Прийшла любов! Чи так давно роменська гімназистка Ліда видивляла очі на вродливих, чепурних офіцериків, а ось пішла з кобзарем по світу! Була завзято закохана в мистецтво, в українську пісню… Та й сама гаразд співала.
Із Лідією Дмитрівною вони знали немало щасливих хвилин… У часи колективізації двох ентузіастів радісно вітали на багатьох клубних сценах теперішньої Сумської, Полтавської, Харківської областей.
Не обминула його й слава. У 1939 році Євгена Олександровича Адамцевича запрошують взяти участь у республіканській нараді кобзарів, у 1940 році – Всесоюзній нараді народних співаків… Йому аплодували Максим Рильський, Павло Тичина, видатний знавець фольклору Федір Лавров…
До речі, як найкоштовніший самоцвіт, береже роменський кобзар папір за підписом Максима Тадейовича. В ньому скупими, але напрочуд теплими словами схарактеризована виконавська діяльність народного митця…
Але досить об цім.
Я в хаті двох добрих щирих людей. Лідія Дмитрівна припрошує до яблук: «Наші, свої…»
– Та беріть, беріть, – перериває пісню Євген Олександрович і починає пригадувати, як колись у засніжену зиму вони добиралися до Великої Багачки, на хліб-сіль славного кобзаря Кушнерика, як був зворушений той чисельною громадою знаменитих гостей…
Потім розмова точиться навколо артистки Затиркевич-Карпинської.
– Ви її знали? – перепитую я.
– Ще б пак! Моя мати грали з нею на одній сцені… В Ромнах… У трупі Савойського також… Велика була артистка, що й казати… Будете ще слухати?
– Зробіть ласку. Дуже прошу…
Євген Олександрович починає «Чайку». Я знову переконуюсь, наскільки своєрідним є його виконання. Акцент, як правило, він кладе на першім слові рядка – «Чумаченьки…», «Ой ви, люди!..», «Верніть мої!..».
Корпус у нього непорушний, але увесь він у ривках, у спалахах енергії. Бандура перетворюється на фортепіано, або зненацька заголосить скрипкою.
…Під вікном гучно вітер стогнав. Каганець на вікні догорав, – це вже лине красива, та не менше й журна розповідь про трагічну долю подвижників із народу, людей 80-х років минулого століття.
…Ми недовго із нею жили,
Та багато тернами пройшли…
Під вікном гучно вітер стогнав,
Каганець на вікні догорав…
А вона вже лежала в труні,
Залишаючи горе мені…
На зміну смутній злітає жартівлива, про те, як хлопець скуштував ложкою по лобі за те, що сказав татові за обідом: «А ви муху з борщем з’їли»… Син почуває себе досить ображеним та заявляє батькові, що відтепер: «Хоч би й чорта ви ковтнули, то буду мовчати».
Справді невичерпний його репертуар! Тут і «Морозенко», і «Євшан-зілля», і «Червоний засів», і … треба зрахувати, як уже говорилося, кілька сотень пісень.
Має чималенько й власних творів. Складає їх експромтом, відгукуючись на різні життєві події… Як тільки радіо повідомило про запуск першого штучного супутника Землі, відразу ж сів і скомпонував куплети про поривання до зірок. А оце викінчив «Думу про легендарного героя Івана Федька».
Я слухав її. Цікава…
Загалом же він не схиляється перед скоро минувшими подіями, надає перевагу, так би мовити, невмирущим темам: оспівує працю, любов, дружбу…
– Скільки на моєму віку одцвіло пісень… А «Стоїть гора» – вічна… Бо правдива, – каже Євген Олександрович. І довірливо звертається:
– А ви чули ту, якої ще немає в «Кобзарі»? «Шевченко під дубом біля Качанівки склав, так її ще немає в «Кобзарі»…»
Я мимоволі посміхаюсь.
– Не чув… Але вірю – є…
Вона звучить у співучій мові нашого народу, в легендах, у мріях, у струнах таких кобзарів, як ви, Євгене Олександровичу, і назва їй – Любов.
Любов до Вітчизни, до народу, який виколисав Довбуша і Гаркушу, Шевченка і Франка, Лесю і Коцюбинського.
Благословенна будь!
М. Данько
(Ленінська правда. – 1966. – 30 жовтня)
Джерело:
Творчість Миколи Данька (1926–1993): Навчально-методичний комплекс для студентів спеціальності «Журналістика» / Укладач В. О. Садівничий. – Суми: Вид-во СумДУ, 2007. – 172 с.; іл.
/ С.116-119 /
Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Sadivnychyi_Volodymyr/Tvorchist_Mykoly_Danka_1926-1993/
http://shron1.chtyvo.org.ua/Sadivnychyi_Volodymyr/Tvorchist_Mykoly_Danka_1926-1993.pdf
