Уже традиційно в другу неділю травня в Україні відзначають День матері. Це свято — ще один привід подякувати найріднішим за турботу та підтримку. Однак не всі родини мають канонічні історії материнства. Часом це біль втрати, самотність, переїзд та відчуття незахищеності.

Команда Благодійного фонду “Рокада” зібрала історії чотирьох жінок, які попри важкі наслідки війни, продовжують дбати про дітей, розвиватися та мріяти про щасливе майбутнє в Україні. І для кожної з них материнство — це те, що дає сили не здаватися.

Має сімох дітей, обробляє город і мріє про будинок та господарство: історія евакуйованої матері з Донеччини

Наталія Лаврик, 37 років, місто Олександрія, Кіровоградська область

На фото: Наталія Лаврик

Родина Лавриків, в якій семеро дітей, евакуювалася з-під Бахмута на Донеччині до Олександрії на Кіровоградщині у 2022 році. Тоді Наталія була саме при надії. Жінка розповідає: переїзд був складним, проте завдяки підтримці найрідніших і турботі волонтерів обійшлося без наслідків. Невдовзі на світ з’явився Михайлик.

“Спочатку нас евакуювали до Дніпра, а вже звідти на Кіровоградщину. Як тільки нас вивезли, відразу полетіли снаряди на село… Майже рік прожили в одному прихистку, а згодом переселилися до іншого. Нас було десятеро — семеро дітей, я, мій чоловік і свекруха. На жаль, минулого року мами чоловіка не стало. Ця втрата дуже болюча, адже вона завжди була підтримкою й опорою для нас”, — ділиться Наталія.

Нині родина живе у прихистку, поділеному на дві частини — в іншій працює дитячий садок. Команда “Рокади” понад рік опікується закладом і його мешканцями. Фахівці вже замінили вікна в кожній кімнаті та загальних просторах і передали будівельні матеріали, аби люди змогли оновити помешкання.

На фото: Наталія Лаврик

“Вдома у нас були і корови, і бички, і качки, і кролики… Щороку в лютому купували курчат-бройлерів і вирощували їх. Ще був великий город… Дуже цього не вистачає зараз. А ще — свят, коли всі разом збиралися за столом. Це був гарний час, який вже не повториться. Мій батько залишився і загинув під завалами під час чергового обстрілу…”, — продовжує жінка.

Аби хоч якось відродити те життя, поряд із прихистком родині дозволили облаштувати невеликий город, а знайома Наталії віддала у користування ще й свою ділянку. Чоловік Наталії Віктор нині працює в Олександрії на фабриці. Жінка каже, що роботодавці його цінують і неабияк пишається цим.

Діти — Вікторія, Владислав, Анастасія, Олександр — ходять до школи, найменший син Михайлик – у садок, а старша Дарія здобуває професійну освіту.

“Найстарша донька Юлія має вже власну сім’ю. У мене є навіть внучечка і чекаємо ось на другу. Так що я бабуся“, — радіє Наталія.

Діти уявляють успішне майбутнє: хтось хоче бути вихователем, хтось — футболістом і тренером, хтось хоче піти в медицину. Але найбільше велика родина мріє про власний будинок.

“Ми вдячні людям, які нас підтримують і допомагають. Ми вдячні громаді, вдячні «Рокаді». Але власний будинок для нас — це можливість повноцінно розпочати нову главу життя. Це можливість знову тримати господарство і будувати стабільне й безпечне майбутнє для дітей. Тож поки працюємо, аби наша мрія збулася”, — підсумовує багатодітна мама.

Довелося стати мамою двічі: втративши дім і двох дітей, жінка не покинула внуків напризволяще

Ольга Борзенкова, 61 рік, село Велика Загорівка, Чернігівська область

На фото: Ольга Борзенкова

Пані Ольга родом із Краматорська Донецької області. Її шлях як опікунки розпочався ще у 2016 році, коли донька із зятем зникли безвісти на Луганщині. Жінка взяла на себе виховання онуки. У серпні 2022 року через небезпеку та статус опікуна родина була змушена евакуюватися. Але справжнє випробування чекало вже на новому місці.

“У нас внучка під опікою, то заставили виїжджати. Ми вибралися з Краматорська в оце село, бо моя мати тут родилася, і тут у мене родичі. А потім у 2023-му помер син. Невістка кинула двох дітей на нас. Хлопцю старшому було 14, а меншому — 4 роки. Вона сказала, що буде особисте життя влаштовувати. А тепер ми влаштовуємо особисте життя. Живемо я, чоловік та троє онуків”, — розповідає пані Ольга.

Шлях до оформлення документів на опікунство розтягнувся на довгі два роки. Через бюрократію родина не могла отримати жодної соціальної підтримки, а діти після переїзду були змушені спати на підлозі в пустому будинку. Команда “Рокади” придбала родині двоярусне ліжко та холодильник. Також фахівці допомогли з підготовкою документів до суду.

“Ми майже два роки не могли отримати висновок для суду. А потім я Олені з «Рокади» подзвонила, і вона нам протягом двох днів зробила цей висновок. Тільки завдяки їй ми подалися до суду. Тепер чекаємо на рішення. Ми ж ніяку допомогу не можемо отримати: ні зимову на 19 400, ні 5 тисяч, коли внук у перший клас пішов”, — додає пані Ольга.

На фото: Ольга Борзенкова та представниця БФ Рокада

Нині Ольга з чоловіком повністю присвятили себе внукам: 14-річному Дімі, який вже став головним помічником по господарству, семикласниці Насті та Дані, якому тільки 7. Попри поради деяких родичів “пожаліти себе”, Ольга вважає виховання дітей своїм обов’язком і найбільшою радістю. Жінка зізнається, що ця відповідальність дає їм із чоловіком сили рухатися далі та не відчувати самотності на пенсії:

“Нам родичі казали: «А чого ти їх не здала в інтернат? Ви ж пенсіонери, важко вам». А я кажу: «А як це здати? Батьків немає, ще й дід з бабою здадуть в інтернат — це ж вони сиротами стануть тоді». Ми їх дуже любимо. Менший внук за маму навіть не згадує. Дід теж каже: «Не було б Даніка – нам би нудно було». Сиділи б ото двоє пенсіонерів, а так тепер у нас і справи є, і весело буває. Оце такі тепер турботи у нас з дідом“.

Мріє побачити море та повернутися додому: як багатодітна мама з Сумщини облаштовує нове життя

Наталія Забашта, 42 роки, селище Липова Долина, Сумська область

На фото: Наталія Забашта з дітьми

Багатодітна мама Наталія Забашта родом із Краснопілля на Сумщині. Разом із родиною вимушено покинула рідне селище через постійні обстріли. У жінки — три доньки і три сини. Старші вже живуть окремо, а троє молодших нині поруч із нею.

У 2022 році через Краснопільщину вже проходили російські війська. Для сім’ї це стало першим великим потрясінням. Після деокупації Сумської області ситуація стабілізувалася, однак громада залишилася під постійною загрозою атак з повітря.

Коли у 2025 році знову посилилися удари по селищу, життя родини стало нестерпним. Постійні тривоги, вибухи поруч з домом, ночі в підвалі. Жінка згадує, що спали на мішках із картоплею, накриваючи дітей ковдрами.

“Найстрашніше — не вибухи. Найстрашніше — коли дивишся на дітей і бачиш їхній страх, а нічим не можеш допомогти. Тому ухвалила остаточне рішення виїхати в Суми”, — говорить Наталія.

Зібравши найнеобхідніше в одну валізу, сім’я покинула дім. За деякий час повернулись, щоб забрати своїх пухнастих друзів — собаку та котів.

Спочатку жили в орендованій квартирі, однак для великої сім’ї це було фінансово складно. Згодом за підтримки Благодійного фонду “Рокада” Наталія з дітьми переїхала до селища Липова Долина. Тут вони отримали модульний будинок — тимчасову нову оселю.

Жінка каже, що на новому місці діти вже знайшли друзів, але дуже сумують за своїм селищем. Вони продовжують навчатися дистанційно в краснопільській школі. Для них це важливий зв’язок із рідним краєм, що зберігає відчуття дому.

У розмові Наталія розповідає про життя в Краснопіллі, показує фотографії дітей. Саме вони стали її головною опорою і стимулом не здаватися. У рідкісні хвилини між повсякденними справами береться за улюблене хобі — створює алмазні мозаїки, щоб заспокоїти думки.

Найбільша мрія родини — повернутися додому, коли стане безпечніше. Але є ще одна. Наталія зізнається, що через постійні клопоти ніколи не бачила моря. Хоче розділити цю мить разом із дітьми.

Мама-лідерка, яка перетворила досвід війни на силу підтримки

Ніна Бондар, 43 роки, місто Дніпро

На фото: Ніна Бондар

Ніна Бондар — мама двох доньок 7 і 17 років, переїхала з Луганщини. Жінка пройшла шлях від життя під обстрілами до організації великого прихистку для внутрішньо переміщених осіб у Дніпрі.

До повномасштабного вторгнення Ніна жила у рідному Лисичанську. Вона довго не наважувалася виїхати, попри небезпеку. Жінка підтримувала інших: самотужки організовувала доставку продуктів у свій район, куди вже не могла доїхати жодна допомога. Із дітьми вона пережила ворожі обстріли, переховуючись у підвалі разом із ще 17 людьми.

Після евакуації до Дніпра родина опинилася без підтримки, знайомих і звичних умов життя. Саме тоді Ніна разом із колишньою колегою долучилась до створення прихистку для тих, хто втратив житло через війну.

Спочатку це мав бути тимчасовий транзитний центр, який вміщав тільки 40 людей, але сьогодні — це дім для 90 мешканців, серед яких 15 неповнолітніх. Ніна стала адміністраторкою, ключовою фігурою в організації його роботи: координує побутові процеси та реагує на актуальні запити. Вона добре знає кожну історію і турбується не лише про власних дітей, а й про мешканців прихистку. Простір функціонує завдяки грантовій та міжнародній підтримці, зокрема й співпраці з Благодійним фондом “Рокада”.

“Наше знайомство з фондом розпочалася з моніторингових візитів фахівців, але дуже швидко переросло у справжню підтримку. Завдяки цьому ми змогли зробити ремонти, покращити умови проживання, організувати психологічні сесії та юридичний супровід для людей. Для мене це про те, що навіть у найскладніші моменти поруч з’являються ті, хто готовий допомагати і разом створювати стабільність для інших”, — говорить Ніна Бондар.

Водночас жінка зосереджує увагу на материнстві. Її пріоритет — емоційний стан і безпека дітей. Вона добре розуміє, як війна впливає на дитячу психіку, і намагається забезпечити для своїх доньок стабільність.

Ніна Бондар — мама-ВПО, яка пережила евакуацію та втрату дому, але попри все стала лідеркою спільноти, що об’єднує людей у кризових обставинах. Її історія — приклад того, як складний досвід може стати джерелом сили і створювати опору для інших навіть в умовах війни.

Автори: Анастасія Шимаріна, Олена Данилишин, Максим Суханов

Джерело:
https://rubryka.com/article/materynstvo-v-evakuatsiyi/
10:25
10 Тра 2026
Мрії про дім, море і спокій: історії мам, які почали життя заново