До 100-річчя поета-шістдесятника Миколи Данька

Сумський письменник Юрій Царик (1938–2014). Портрет роботи Ірини Проценко

***

Юрій ЦАРИК
ТАК МИНАЄ ЗЕМНА СЛАВА

Новела

Пам’яті Миколи Данька

Я довго блукав манівцями – звабливо-сонячними (до щасливої сліпоти) у юності, битими-перебитими (до ревматичної судоми в суглобах) у зрілості, холодно-засніженими (до колючих сліз) до останку днів, прагнучи зірок крізь терни, і одного разу, окрай неходженого путівця, жахно усвідомивши, що заблудився, спіткнувся об сиві очі білобородого діда.

– Встань і йди, – сказав він.

– Я знову спіткнусь.

– І знову встанеш.

– І ще спіткнусь.

– І ще встанеш.

– І доки ж?

– До кінця.

– Хто ти? – непритомніючи, прошепотів я.

– Нігель, – сказав він. – Ніхто, ніщо. А ще звуть мене Хронос.

– Я стомився. І погано бачу. Не знайду дороги без поводиря.

– У людей поводирі сліпі: заводять їх у безвихідь.

– Виходить, мені залишатися отут, серед промерзлого поля, між далекими обріями, куди я так і не дійшов.

– Твій шлях не той, що перед тобою, а той, що в тобі.

– Я заблудився і в ньому.

– Помиляєшся, як і все життя, – сказав білобородий дідусь. – Ти пройшов свій шлях, як тобі й належало, – іншого у тебе не було…

Дідусь зник, а Ігор стрибнув з гладенького, відполірованого за віки солоними хвилями теплого валуна у синьо-бірюзове Чорне море і поплив, як дельфін, зникаючи під водою і ніби вистрілюючи своїм смаглявим пружним тілом з глибини на поверхню, рятуючись від вибухів бомб і снарядів, які глухли у вухах і горіли-диміли в очах, хоч війна, з якої він повернувся живим-живісіньким і молодим-молодесеньким, закінчилася, і ці два дні, на які закинула його сюди доля, він віддався морю і сонцю.

– Обміняймося годинниками, браток, – запропонував йому на прощання морячок-альбінос, з яким учора познайомилися.

Ігор віддав йому свого німецького трофея з чорним циферблатом та фосфоричними стрілками і взяв круглого кишенькового годинника з блискучою кришкою і сріблястим ланцюжком.

– Він, браток, з музикою, – усміхнувся морячок. – Щоб веселіше жилося!

За всю молодість Ігор так і не навчився ходити, як люди. Не ходив – літав, ледь торкаючись підошвами землі. Його величезна, круточола голова, завжди на кілька кроків-злетів випереджала свого стрімкого господаря, густе довге волосся здіймалося-опускалося, як чорна грива породистого скакуна. Сині, іскрометні очі, ніби йому і не належали, – жили своїм окремим життям, вбираючи в себе не тільки те, що хотів господар, а весь навколишній світ – та і його їм було замало.

Ігоря викликали у великий кабінет з двома великими столами, зіставленими літерою Т, повернутою верхньою палицею до червонолицього однорукого чоловіка в окулярах, праве скельце яких перетинала стріла рудого чуба. Коли він зайшов, володар великого кабінету, не підводячись, зробив владний помах нешкіряною лівицею.

– Сідайте, Ігоре Михайловичу!

Він опустився на стілець під вікном і чекав, що його запросять підійти ближче. У цьому чужому просторі з високою стелею, металевим портретом останнього вождя на лакованій дубовій стіні Ігор почувався загнаним вовчиськом, оточеним з усіх боків смертоносними прапорцями пильних мисливців. Однорукий мисливець клацнув запальничкою, випустив кільця диму, пройшовся взад-вперед, не порушуючи номенклатурної дистанції.

– Читав, читав, – сказав після довгої паузи. – Пам’ятаєте?

О, як яскраво світиш, слово,
З тобою сонячно й смерком!
(Коли я чую рідну мову,
Душа – мов скрипка під смичком…)

О скрипалі, ідіть до мене!
Я на коліна упаду.
(Вгамуйся, серце прешалене.
Квітує ж музика в саду…)

Ми не дамо вершечку всохнуть,
Ми тіло щепимо своє…
(Тополю, синю і високу,
Дводзьобий птах вночі клює…)

Крилом, як віялом імлистим,
Він заколисує рабів…
(А вітер хлюпається листям;
У степ – малиновий прибій…)

«Цитує по пам’яті, – зауважив Ігор. – Хоч книжка лежить на столі. Та й яке це має значення: тираж арештували, редактора, між іншим, росіянку, посадили в божевільню. Тепер моя черга…»

– Талановито! Правда ж? Ось тільки дводзьобого птаха скинули з п’єдестала ще в сімнадцятому і, між іншим, для того, щоб не було рабів. У вас же, Ігоре Михайловичу, він раптом воскрес із попелу історії, і ви знайшли йому роботу – заколисувати рабів. Яких? – дозвольте поцікавитись. Запитання, звичайно, риторичне. Втім, не буду набридати вам з цитатами з вашої книжки, хіба що, вибачте, ще один рядок: «Повдягали чорти овечі шкури». Ну як? Не дуже по-езопівськи, правда? За що ви, Ігоре Михайловичу, нас так, вибачте, не любите? Закінчували наш університет, їсте наш хліб…

Мисливці наближалися. Ігор відчував себе на відстані дула.

З редакції газети, де працював, його розрахували «за власним бажанням». Освоював, як тоді казали, суміжню професію – вантажника на вокзалі. На роботу і з роботи пробирався завулками. Знайомі й без того перестали його помічати, одверталися. Зате з’явилися нові прихильники таланту. Вони приходили до нього додому з пляшкою горілки і заводили балачку про те, що талантів ніколи не розуміли, і тільки вони ось знають йому ціну. Ранком Ігоря мутило, боліла голова – і тоді, як на замовлення, тарабанили у двері (дзвінок давно зіпсувався) – і поріг переступав новий незнайомець з традиційною пляшкою.

– Ти ж знаєш, – ствердно сказав білобородий дідусь, – чому ти пив.

– Рятувався від людей і самотності, – простогнав Ігор.

– Митець завжди самотній, – сказав дідусь. – Його від цього ніщо не врятує. А що врятує – те й погубить. Уяви себе щасливчиком. З ідеальним побутом, закоханою дружиною, запашним борщем, кольоровим телевізором, двоповерховою дачею, новенькою машиною. Ти великий начальник. У тебе влада. Ти все маєш – про що тобі писати? Творчість – це хвороба. Хто виліковується – помирає.

– Знаю. Але я жива людина і хочу людських радощів: тепла, затишку і щоб мене хтось розумів.

– Хтось? Можливо. Але не більше. Людям досить знати, що ти учора ввечері повертався додому напідпитку, упав і роздер об асфальт обличчя. Твоя ж роздерта життям душа їм байдужа, як і душі інших тисяч страждальців, які стогнуть на полицях твоєї бібліотеки. Мудрість мовчазна, а люди балакучі. І їм наплювати, що ти поет, великий поет. Це знають лише кілька твоїх друзів. Але і вони признаються тобі в цьому тільки під чаркою. Тверезі мовчать і ревнують. Ти ж сам сумніваєшся в собі, в своєму таланті. І від цього страждаєш. Ти прагнеш ідеалу, хоч знаєш, що його не існує. І це бісить, збожеволіє тебе. І знаєш, чого ти боїшся найбільше в світі? Ні, не самотності, і навіть не смерті. Найжахніший твій ворог – чистий аркуш паперу. Він твій двійник. У вас постійний поєдинок: один має знищити іншого або самознищитись. Ти копирсаєшся в своєму мозкові і серці, щоразу викрешуєш звідти нові іскри думок та почуттів, лячно пам’ятаючи: все, що спалахує – догорає, залишається попіл, а на ерудиції далеко не заїдеш, бо ерудиція – то сума чужих (чужих!) знань. Вічна тільки тупість.

І все-таки ти геніальний поет. Це кажу тобі я, Хронос.

…Ігоря викликали у державні та наддержавні інстанції, люб’язно показували фотографії друзів, ув’язнених у різних таборах, цікавилися його думками про них, повторювали про його талант і ніби мимохідь зауважували, що від нього самого залежить його життя, доля його написаних і ненаписаних книжок. Йому паморочилася голова від голоду (роботи не давали) і набридлої банальності розмов, мету яких він добре знав. Коли в’язень оголошує голодовку, його, аби не вмер, – для престижу установи і системи – годують силоміць давно відомими способами. Ігоря ж – людину вільну – як голодуючого в’язня, система теж пожаліла: оформила на роботу (хочеться висловитись офіційно) – сторожем у гараж внутрішніх справ.

Коло смертоносних прапорців звужувалося. Ті мисливці, які наздоганяли Ігоря, сопіли йому в потилицю задумливо і мокро: не озираючись, він відчував на собі їхні сторожкі погляди, – а ті, що бігли навперейми, мружачись, переможно тримали його на прицілі.

Гонитві тій, здавалося, не буде кінця. Вставало росяне сонце і, блякнучи, провалювалось у запрірвний обрій. Народжувався день і перегнивав у ніч, а він усе біг і біг, падаючи і підводячись, обдираючи тіло і душу об квітучу шипшину і промерзлий сніг, хапав останній ковток повітря, щомиті готовий до короткого і наскрізного удару в голову чи серце.

Постріл так і не пролунав, хоч полювання тривало двадцять років. За цей змертвілий час мисливці не дали йому надрукувати жодного рядка.

– Ти ж знав, що боротьба з владою губить художника, – продовжував сивоокий дідусь.

– Звичайно, – погодився Ігор. – Але мистецтво тільки тоді стає мистецтвом, коли не думає, хто править країною. Влада – найстрашніший співавтор митця. А його завдання повернути людей до життя, розкрити їм очі. Причому не завтра, а сьогодні, бо, як казав Арістотель, життя дурня безрадісне тому, що він все відкладає на завтра. Завтра – завжди пізно. У всьому. Я хочу відбутися сьогодні. Якби, діду, ми з тобою тримали зараз наповнені келихи, я запропонував би тост за мить, яка вічність і миттєвість миті одночасно.

– Ти геніальний злочинець, – сказав Хронос. – Навіть мене хочеш роздерти на шмаття. Геній завжди злочинець. Він розриває ланцюги науки, мистецтва, моралі. Натомість, часто ціною життя, створює інші ланцюги, які розриває інший геній. Так триватиме вічно, інакше світ запліснявіє. Люди, особливо ті, що при владі, ненавидять вас, геніїв. Вони б, звичайно, винищили всіх вас з насолодою, але сильні світу цього хоч і ненавидять, але люблять вас, геніїв, люблять читати ваші книжки (для глибшого вивчення вас заради набуття досвіду боротьби з вами), люблять співати ваші пісні (як емоційні засоби свого популізму), люблять ваші атомні бомби і станції, літаки й ракети, палаци і пам’ятники собі (для підтвердження своєї нетлінної величі). Ти ж знаєш, чому тебе переслідували? Знаєш. «Блаженні, котрих переслідували в їхньому серці, – сказав Син Землі і Неба. – Це ті, котрі визнали Отця в істині».

Ти все життя, спотикаючись, падаючи і підводячись, шукав цю істину, ти був для них незрозумілою, ворожою істотою, іншої породи, іншого призначення. Вони намагалися знищити тебе фізично – щоранку направляли до тебе найманців з пляшкою державної отрути. А ти, велика й довірлива дитина, не міг вирядити їх за двері, базікав з ними і, плачучи, відкривав душу, хоча знав заповідь вашого Бога: «Не давайте того, що святе, псам, щоб вони не занесли його на гній! Не кидайте перлини свиням, щоб вони не затоптали їх».

Тобі було дано талант забирати пахощі у квітки, колір у райдуги, шерехи у трав, блакить у неба, та не було тобі дано змінити сильних світу цього і поєднати вічність з миттю, хоч саме за це ти хотів зі мною перехилити по келиху.

– Я ж зізнався тобі, що заблудився.

– А я кажу тобі – ні. ОЦЕ І Є ТВІЙ ШЛЯХ. Тобі холодно? Дістань-но мені того годинника, що дав тобі морячок на синьому Чорному морі. Пам’ятаєш?

– Ніби це було вчора.

– А чи не помітив ти тоді білобородого діда, що стояв на березі?

– Ні. Тоді я не помічав дідів.

– То я там стояв.

– Не пригадую.

– Тепер ти сам дід.

– Знаю. Без дітей і онуків.

– З двох дарів: життя і творчості – ти вибрав творчість. Ти написав багато книжок.

– Одну. Інші – ремісництво.

– Одну – геніальну. Цього достатньо. А годинник не забув? З музикою. Щоб веселіш жилося. І досі грає. Чуєш?

– Ні.

– То я зупинив його, – сказав Хронос, – обминаючи засніжений пагорбок, що виріс над геніальним поетом, якого сусіди називали «п’яничкою з тринадцятої квартири».

– Sic tranzit gloria mundi,* – зітхнув білобородий дідусь уже на сонячному березі синьо-бірюзового Чорного моря.

—
* Так минає земна слава.

Джерело:
Творчість Миколи Данька (1926–1993): Навчально-методичний комплекс для студентів спеціальності «Журналістика» / Укладач В. О. Садівничий. – Суми: Вид-во СумДУ, 2007. – 172 с.; іл.
/ С.127-132 /

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Sadivnychyi_Volodymyr/Tvorchist_Mykoly_Danka_1926-1993/
http://shron1.chtyvo.org.ua/Sadivnychyi_Volodymyr/Tvorchist_Mykoly_Danka_1926-1993.pdf