До 100-річчя поета-шістдесятника Миколи Данька
Продовжуємо цикл дописів, присвячених постаті і творчості нашого видатного земляка Миколи Данька. Увазі читачів сайту пропонується літературознавчий нарис про українського поета трагічної долі, колегу Миколи Данька по журналістському цеху, одного із найяскравіших представників шістдесятництва Василя Симоненка, життя якого обірвалося 13 грудня 1963 року. Цей нарис побачив світ у Сумській обласній газеті, в якій працював тоді Микола Данько, в одному з номерів січня 1965 року, коли Василь Симоненко міг би зустріти лише своє тридцятиліття…
***
НА СХРЕЩЕНИХ МЕЧАХ
Україна! Доки жити буду,
Доти відкриватиму тебе…
(Василь Симоненко)
Його немає між нас… І раптом ми зрозуміли велич поета, намагаємось осягнути безмежжя прекрасної душі…
Але відкривати для себе Василя Симоненка будемо ще довго, либонь, завжди, бо ж він – священна і немеркнуча іскорка у нашому багатті.
В його житті, як і в поезіях, не було нічого непоказного: ні позерства, ані ярмаркового замилування собою. Він почувався на силі, проте довго стояв узбіч, мовби приглядаючись до друзів та недругів, оцінюючи їхні потенціальні можливості. Такі натури не можуть бавитися в боротьбу або хитро лукавити та спекулювати на громадянських типах. Тож і не дивно, що на високому літературному порозі ніхто спочатку не помітив його, за винятком кількох близьких товаришів по університету, хоч вже навіть перша книга Василя Симоненка «Тиша і грім» була промовистою заявкою на своє окреме місце в українській поезії.
У збірці «Земне тяжіння» (Симоненко В. Земне тяжіння: Поезії. – К.: Молодь, 1964) відбилося зростання поета, особливо в пошуках форми динамічної конкретності. За високим регістром голосу він підносився урівень з такими видатними співцями України, як Павло Тичина, Максим Рильський, Андрій Малишко. Проте художник у багатьох творах так і залишився його двійником: вони були тільки щирими приятелями, та все ж не мали часу упізнати один в одному красивого брата.
Василь Симоненко, власне, поет, яким ми його знаємо, навіть у той час, коли «спекався словесної пристрасті» і «відсахнувся… від кокетливих мрій», з деякою погордою накидав оком на своє галантне «я». Селянський практичний смисл у ньому завжди брав верх над романтичним вишуканим естетом. Він, як ніхто, мабуть, з сучасних письменників, добре бачив близькі потреби свого народу, дбав про «хліб», а не про делікатеси.
Заслуга Василя Симоненка, насамперед, в активній зацікавленості людиною, її совістю. Це твердження декому, напевно, буде здаватися дивним. Справді-бо, поезія завжди апелювала до почуттів та думки, носіями яких є найвищі створіння природи.
Зовсім не випадково майже в кожному вірші Василя Симоненка надибуємо то болюче, то ніжне звертання до людини. Поет-громадянин глибоко усвідомлював відповідальність свого таланту перед народом:
«Зі мною говорять могили устами колишніх людей,
і їх нерозтрачені сили линуть до моїх грудей…
Вслухайтеся, земле і небо, у рокіт страждань моїх –
живу не лише за себе, я мушу жити й за них».
Він близько приймав до серця «людські сльози і людську любов», тому й палав так яскраво, неначе метеор, з блискавичною швидкістю мчав через товщу сумнівів, забобонів, байдужості, окреслюючи рідний небокрай. Синонімом його щастя була Україна. У зв’язку з цим навіть деякі декларативні рядки поета-патріота звучали сердечно й промовисто, чи тоді, коли він закликав: «Пильнуйте, люди добрі й щирі, не спіть, учені і женці! Чатують вас людинозвірі з страхіттям атомним в руці», чи на повен голос гукав в ім’я справедливості: «Генії! Безсмертні! На коліна станьте перед смертними людьми!»
Всіма думками, всією силою своєї великої любові Василь Симоненко тяжів до простих трудівників, будівників нового радісного життя, бо знав, що «найскладніша людина проста».
Та був у нього і другий полюс. Це – жагуча, трепетна ненависть до тих, хто зрадив інтереси народу, занедбав у душі своє рідне, батьківське. Такі не годні й людиною зватися. Низка віршованих епітафій («Плазунові», «Холуєві», «Підозріливому», «Затискувачеві критики» та ін.) досить яскраво осяває цілі, в яких він упізнавав ворогів.
Щоб боротися, треба багато снаги. Поет звертається до коханої землі, і в його палкому благанні, що скидається на заклинання словом, є щось франківське: «Дай мені губами зачерпнути ніжної твоєї доброти», «Не шкодуй добра мені, людині, щастя не жалій моїм літам – все одно ті скарби по краплині я тобі закохано віддам». То раптом вона трансформується в образ коханої: «Всі образи й кривди до одної я тобі забуду і прощу – жду твоєї ласки хоч малої, як земля у спеку жде дощу».
Людина… Земля… Правда… Це три світи, що їх оспівував і заради них жив Василь Симоненко. Оспівував тому, що вірив, і вірив тому, що оголеними нервами душі постійно й скрізь відчував живий зв’язок із минулим та прийдешнім.
У збірці «Земне тяжіння» є добрий жмуток так званих любовних віршів. Тут нам розкривається ще одна скарбниця надзвичайно багатого обдарування Василя Симоненка. І хоч з формального боку ці поезії не позначені яскравим новаторством, все ж вони свіжі, як троянди опісля зливи, бо зрошені кров’ю серця. Він умів не повторюватись у неповторному хвилинному почутті під грифом «вічність». До всього ж його лірика щедро пересипана громадськими думками, власне, відлунням їх, що й само по собі становить цінність:
«… Ти щось мені говориш.
Твоя краса цвіте в моїх очах.
Але скажи: чи ти зі мною поруч
пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?»
Та не в кожного вистачало мужності пройтись безтрепетно по схрещених мечах: звідси й глибокий смуток поета, який, однак, не звучав песимістично, ані сентиментально й надривно. У нього ж бо квітла в серці єдина і незрадлива кохана, до котрої він пломенів справді могутньою любов’ю і не боявся дарувати гірких і безмежно пестливих слів. Цю любов Василь Симоненко називав «світлою мукою», «Вкраїнонькою», сумував і радів іменем її…
Смерть дуже рано штовхнула його з високої кручі в море вічності. Він тільки настроював свою золоту кобзу. У цьому фатальному й трагічному житті всяк, хто щиро цінує велику поезію і вбачає в ній трибуну служіння своєму народові та рідній культурі, збагне невимовну втрату. До збірки «Земне тяжіння» вдячні друзі поета (редактор Михайло Литвинець) відібрали значну частину щонайкращого доробку Василя Симоненка. Вийшла невеличка книжечка всього на 3 друкарських аркуші. Та скільки в ній, в маленькій, духовних самоцвітів! Такі поезії, як «Скільки б не судилося страждати», «Ти знаєш, що ти – людина», «Коли крізь розпач виткнуться надії», «Пророцтво 17 року», «Монархи», «Де зараз ви, кати мого народу?», «О земле з переораним чолом», «Помилка», «Земле рідна! Мозок мій світліє…», «Вихвалять, і славити, й кричати…», «Благословенна щедрість! Все від неї…», «Задивлюся у твої зіниці» та ін. будуть нержавіючими, двосічними мечами в боротьбі трудового народу за краще майбутнє…
За життя його не ставили на п’єдестал. Та йому б і хвилини не встояти на нім. Василь Симоненко був у русі. Він і зараз крокує з нами, попереду, як сурмач нової доби…
М. Данько
(Ленінська правда. – 1965. – 29 січня)
Джерело:
Творчість Миколи Данька (1926–1993): Навчально-методичний комплекс для студентів спеціальності «Журналістика» / Укладач В. О. Садівничий. – Суми: Вид-во СумДУ, 2007. – 172 с.; іл.
/ С.106-108 /
Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Sadivnychyi_Volodymyr/Tvorchist_Mykoly_Danka_1926-1993/
http://shron1.chtyvo.org.ua/Sadivnychyi_Volodymyr/Tvorchist_Mykoly_Danka_1926-1993.pdf
Використані світлини та ілюстрації з сайтів:
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/28-korotkikh-rokiv-vasilia-simonenka-podorozh-mistsiami-poeta-do-iogo-dnia-narodzhennia/
28 коротких років Василя Симоненка. Подорож місцями поета
16:07, 8 січня 2022
https://www.bbc.com/ukrainian/articles/c4gpgpql6mqo
“Ти знаєш, що ти – людина”. Коротке життя Василя Симоненка, найблискучішого поета-шістдесятника
Віталій Червоненко
ВВС Україна
8 січня 2025
