Мешканка с. Рясне Юлія Михалко розповіла про те, як три тижні ховала дітей від окупантів, які хотіли їх розстріляти як родину воїна, а також — як живуть зараз в евакуації.

РОЗСТРІЛЬНІ СПИСКИ

Село Рясне Краснопільської громади знаходиться в безпосередній близькості до кордону з країною-агресоркою, усього лише за 3 км від нього.

В цьому населеному пункті і проживала родина Михалко: Юля та двоє її діточок. Донечці Іринці на той момент було 14 років, синочку Ілюші — 11, а чоловік Артем перебував у лавах української армії, адже з самих перших днів АТО пішов воювати на схід України.

— До повномасштабного наступу ми нормально собі жили: я працювала, але головним нашим годувальником був, звісно ж, чоловік, — розповідає героїня статті. — А потім я залишилася без роботи, але завдяки Артему ми були забезпечені: він турбувався про нас з дітьми і усіляко підтримував.

І якщо головним завданням чоловіка було забезпечити сім’ю матеріально, то для Юлії повстала нагальна проблема — уберегти дітей від окупантів, які увійшли в село. Три тижні Рясне перебувало під окупацією ворога, і це були страшні часи.

— Російські солдатики були зовсім молоденькими, років по 18–20, — згадує Юлія. — Начебто ще й самі діти, але ми їх дуже боялися, бо все-таки вороги. А одного разу керівництво Рясного сказало мені, що росіяни увійшли до школи, побачили на стенді Дошки пошани імена та фотографії воїнів АТО і почали шукати їхні родини для того, аби розстріляти. В цих розстрільних списках були і ми з дітками. Звісно ж, ми дуже перелякалися, особливо діти. Більше за все ми переживали за донечку-підлітка, і це ж зрозуміло з яких причин.

Тому ми швидко зібралися і вже за один день покинули свою оселю.

Три тижні російські військові знаходилися в нашому селі, і увесь цей час ми з Ірою та Іллею переховувалися то по чужих порожніх будинках, то у свекрухи, та ще й добрі люди допомагали.

Мати мого чоловіка — старенька бабуся, тож росіяни, коли заходили до її будинку, не чіплялися до неї. Якось увійшли, спитали, чи є в хаті зброя. Вона відповіла, що немає. Зброї-то дійсно в хаті не було, а от дітей воїна АТО — аж двоє! Та вороги швиденько відчепилися від пенсіонерки, навіть обшуків не проводили.

Але діти все одно дуже боялися, що їх знайдуть. Не спали ночами і здригалися від кожного звуку.

Свекруха, коли виходила з дому, зачиняла онуків на замок, щоб у разі візиту окупантів було видно, що вдома нікого немає.

Зі слів жінки, велику добру справу для їхньої родини зробив і сусідський дідусь, видавши її діточок за власних онуків. Іринка та Ілюшка переховувалися в будинку старенького сусіда, і коли ворожі солдати увійшли до нього і спитали, що це за дітвора, він сміливо сказав їм, що то його внучата.

ОБСТРІЛИ

Три пекельних тижні окупації минули в суцільному страху за життя, а коли вороги покинули село, то жити в ньому дедалі ставало все неможливіше. Бо російські солдати гатили по Рясному з різних видів зброї. Життя під цілодобовими обстрілами і життям не назвеш, особливо коли несеш відповідальність за дітей. Тож у героїні матеріалу почали з’являтися думки про евакуацію до більш безпечного місця.

— А що вже нам було чекати? Будинок, який місцева влада виділила нашій родині ще в 2014 році як родині воїна АТО, непридатний для житла, — каже жінка. — Ще як тільки окупанти увійшли до села, то почали облаштовувати біля нашого дому блок-пост. Аж семеро чоловік їх там було! Після того як Рясне було звільнене від окупації, односельці казали нам, щоб ми не ходили до свого будинку, бо не можна — може бути заміновано. Та ми все одно ходили, бо як же не ходити?

ЕВАКУАЦІЯ

Після окупації родина наших героїв прожила в Рясному рік, а потім виїхала до міста Суми. Тривав 2023 рік.

— Зупинилися у своїх кумів і прожили в них два тижні, поки шукали собі житло, — розповідає про адаптацію до обласного центру Юлія. — З пошуками житла було дуже важко, адже тоді все прикордоння ринулося евакуюватися до Сум і всі шукали, де жити. Ріелтори та сайти нерухомості жодного результату не давали, тож добре, що знайомі наших кумів допомогли знайти дах над головою. А свекрусі соцзахист надав прихисток у гуртожитку для переселенців.

На запитання, чи була в неї на той момент фінансова подушка, на яку вона розраховувала в нелегкий період інтеграції до приймаючої сторони, поки вирішить питання з житлом, роботою та школою для дітей у новому середовищі, Юлія відповіла, що вона розраховувала виключно на власного чоловіка, який висилав їм гроші.

Що ж стосується питання з навчанням дітей, то донька з сином, переїхавши до Сум, продовжували навчатися у своїх старих школах дистанційно. А потім Юлія з сином виїхали до Чехії, де жінка працевлаштувалася на підприємство. Пропрацювала за кордоном три місяці і знову повернулися до Сум.

«ТУТ НАМ ПОДОБАЄТЬСЯ ВСЕ!»

Так бадьоро і оптимістично відповіла Юлія на запитання, що їм подобається в Сумах.

Жінка говорить, що зараз в їхній родині все добре.

— Я працюю в товаристві з обмеженою відповідальністю з виготовлення пресервів, — каже переселенка. — Робота фізична. Хоч і 10 годин на ногах і дуже важко, але не скаржуся. Чоловік так і воює, донька поїхала до Львова і навчається там у академії на льотчицю, а син пішов навчатися до ПТУ на автослюсаря. Наразі він проходить практику на СТО, все в нього виходить, цілком задоволений.

Що ж стосується житлового питання, то Юлія каже, що вони з сином орендують квартиру.

— За житло сплачує мій чоловік, — конкретизує співрозмовниця. — Тож нам з сином вистачає моєї зарплатні та інших доходів нашої сім’ї.

А от чи вистачає часу та сил на себе з 10-годинним графіком роботи? Юлія запевняє, що так! Мовляв, за ці три роки в неї вже створилося своє коло знайомств та друзів, тож вдома сама не нудьгує.

Чи сумує за Рясним? Звичайно! І Юлія, і діти дуже хочуть до рідної домівки.

— Але ми ж розуміємо, що додому повернення поки що немає, — завершує нашу бесіду героїня публікації, зазначаючи, що на новому місці хоч і добре, але вона не може тут навіть квітів посадити. — Бо не вдома! Я навіть не знаю, в якому стані наш будинок. І спитати немає в кого. Добре, що ми встигли забрати з дому до Сум телевізор та пральну машинку. А так багато чого нового там і залишилося.

Що ж, сподіваємося, що настане час, коли родина Юлії в повному складі сидітиме за столом квітчастого обійстя в Рясному!

Оксана Ковальова

Джерело:
https://krasnews.com.ua/lyudy/rozstrilni-spysky-istoriya-yuliyi-myhalko-z-prykordonnogo-ryasnogo-yaka-try-tyzhni-perehovuvala-ditej-vid-okupantiv/
11.05.2026
ЛЮДИ
«Розстрільні списки»: історія Юлії Михалко з прикордонного Рясного, яка три тижні переховувала дітей від окупантів