Слово про Гната Михайличенка

1006_Mykhailychenko
Знайомство з життям і творчістю нашого талановитого земляка Гната Михайличенка «Краснопілля Інфо» починає статтею літературознавця з Тернополя Інни Приходько, яка побачила світ у харківському журналі «Березіль» (колишній «Прапор») у 1992 році. Це була одна з перших літературних розвідок про Гната Михайличенка в часи українського відродження другої половини 80 – початку 90-х років минулого століття. При читанні статті просимо врахувати час її написання, окремі її положення можуть здатися чи виявитися «застарілими», тобто такими, що відповідали обставинам 20-річної давнини. Втім, таких тез буде небагато, за час, що минув,  з’явилося не так і багато нових розвідок про Гната Михайличенка. Та й стан вивчення його творчості, а особливо популяризації, теж бажає бути кращим…

Інна Приходько

СЛОВО З-МІЖ РЯДКІВ СМЕРТНОГО ПРИСУДУ

І пошана до прекрасного тебе зупинить
по дорозі до злочинства.
Г. Михайличенко. Кольорові аркушики.

Гнат Михайличенко, сторіччя його народження… Трагічна і загадкова постать у нашій літературі. Трагічна, бо загинув не повних двадцяти семи років, знищений денікінцями у Києві 1919 року. Трагічна, бо був викреслений з історії літератури та з пам’яті декількох поколінь і став просто невідомим, для неширокого ж кола фахівців-філологів — обвішаним стереотипними ярличками: «символіст-занепадник», «хворобливий песиміст», що дав «ніцшеанський тип червоної надлюдини», «боротьбіст-націоналіст» і т. п. А загадкова — з багатьох поглядів. Народився у Миропіллі (нині Сумщина, тоді — Курщина) у вересні 1892 р., вчився, звичайно ж, у неукраїнських навчальних закладах, а от із юних літ була в нього така висока національна свідомість, що дай боже багатьом нашим сучасникам у кінці XX століття! І звідки у нього, вже з перших літературних спроб, така багата українська мова? Отже, це перша «загадка»: у зросійщеному краї — таке живе, таке яскраве українство! Далі будуть загадки біографічного плану, тобто непрояснені моменти життя аж до нез’ясованих обставин загибелі. І будуть загадки художньо-мистецькі, хоч би той же «Блакитний роман». Безнадійна справа братися доконечно розгадувати таємниці таланту і цього небуденного, дивовижного життя, але погляньмо і подивуймося, який щедрий на оригінальних митців український народ. І задумаймося над тим, що народ наш таки незнищенний, як Фенікс.

Отож із Миропілля (38 км від Сум), із Слобожанщини, з козацького колись села. Із сім’ї заможного селянина Василя Гнатовича Михайличенка (похований у Миропіллі; а Гнатом назвав свого середнього сина на честь діда, очевидно). Сім’я була багатодітна, як згадують нащадки (письмові спогади одної з дочок, Єфросинії Василівни, в оригіналі зберігаються у її дочки, Канти Миколаївни Михайличенко, котра мешкає в Харкові). З молодших дітей — Іван, Марина, Гнат, Михайло, Єфросинія. Мати, Іуліанія Іванівна, уроджена Гончаренко, була неписьменною, але дітям Михайличенки намагалися дати освіту, принаймні трьом молодшим (скажімо, Михайло став педагогом, знав сім іноземних мов). Є й тепер у Миропіллі більш як сторічний будинок із червоної цегли, з трьома досить великими кімнатами й кухнею — оселя Михайличенків. І вуличка, на якій стоїть будинок, донедавна (а ще від 20-х рр.) звалася провулком Гната Михайличенка. В будинку ніхто не живе, але дбайливо доглянутий він племінницею Гната Михайличенка, дочкою його брата, — Вірою Михайлівною Михайличенко, лікарем.

Родинні зв’язки Михайличенкового кореня цікаві й заслуговують на окрему розмову. Тут зазначимо лиш, що й через цю родину пройшла кривава історія, були репресовані вже в 30-ті роки. Хай не прямі родичі чи нащадки, але члени сімей. Наприклад, другий чоловік Єфросинії І. Підгаєць — у 1938 році, а першого, М. Литвиненка, що був наркомом фінансів України в 1919р., розстріляно у 1922 р. під Вінницею; багато страждала наймолодша з Михайличенків, переживши сталінщину, відмовившись поновлюватись у партії після XX з’їзду — «ні, з мене вже досить», маючи пенсію 28 крб. Можна згадати ще й родичку по материнській лінії Д. Гончаренко, дружину наркома О. Шумського, теж трагічної долі. Можна згадати й те, з якими перешкодами доводилося діставати вищу освіту дітям «ворогів народу» — і Канті Михайличенко, і Лідії Гетьман, дочці сестри Гната, Марини. Не випадково Лідія Григорівна говорила авторові цих рядків про пригніченість морального стану, що залишилася на все життя. Нащадки Михайличенкового роду живуть нині й у Львові, і в Харкові, і в Миропіллі, і в Сумах. І багато хто з них лишив собі, наперекір усім лихим обставинам та терору, саме оце прізвище — Михайличенко.

З рідного його гнізда вийдемо у ширший світ. У Миропіллі Гнат Михайличенко закінчив у 1906 р. двокласне училище. Мав там, за спогадами молодшої сестри, вчителя, котрий побував у Сибіру, котрий організував нелегальний гурток із забороненою літературою (Гнат переховував її у себе під стріхою). Можна припускати, що тут були витоки українства майбутнього митця, тут формувалася його послідовна, цілісна натура. А потім, після спроби стати фельдшером (не витримав анатомічних вправ), було «Харьковское земледельческое училище», навчався у ньому в 1908-1912 рр. Це в с. Лозовеньки під Деркачами коло Харкова. Цікаво, що ця школа агрономів дала не одного художника слова — О. Олеся (він і земляк Михайличенка, вчився в тій школі декількома роками раніше, а перша збірка О. Олеся «З журбою радість обнялась» вийшла 1907 р., за рік до вступу Гната у названу школу), О. Слісаренка, Г. Михайличенка. Мав би пишатися тим нинішній Зооветеринарний інститут, міг би спромогтися якщо не на музей, то хоч на літературний куточок. У 20-ті, до речі, роки цей заклад, що був тоді зоотехнікумом, носив ім’я Гната Михайличенка. (А в Києві у 20-ті рр. був театр ім. Г. Михайличенка, «михайличенківці» — колишня «Центростудія», очолена в 1920 р. Марком Терещенком).

З часів навчання йдуть зв’язки Гната Михайличенка з партією соціалістів-революціонерів, що була найчисельнішою на Україні не лише в ті роки, а й у 1917 році. Потрапив під нагляд як неблагонадійний, мав би бути виключеним, але був переведений, на прохання рідні, до Московської сільськогосподарської школи. Став там, проте, студентом народного університету Шанявського, а, по суті, професіональним революціонером і, можливо, саме за завданням своєї організації пішов до армії, хоч як студент мав право на відстрочку. Навчання на цьому завершується, самоосвіта ж триватиме до кінця життя. Але от знову питання — як виробився такий літературний хист, такий смак, такий стиль у нього, що не мав освіти гуманітарної, філологічної, не мав доброго україномовного оточення, не мав часу на читання, не мав найелементарніших умов для творчості…

Відомо, що у війську був на Заході — Замостя, Холмщина. Відомо навіть, у яких саме піхотних полках (документи розшукав ще в 20-х рр. ретельний дослідник і поет В. Гадзінський, подав відомості у своєму нарисі, вміщеному у виданні творів Г. Михайличенка 1929 року, томі І-му. Але загадкою знову ж залишаються обставини дезертирства Михайличенка і особливо місця його перебування десь навесні 1914 р. в Австрії. Львів, Краків, Відень? Чи якісь інші міста? Натяки на переходи кордонів, нелегальне становище, постійний ризик (а особливо з початком І-ї світової війни) — все це знаходимо в автобіографічній повісті «Історія одного замаху», але достовірних даних немає.

А далі — знову Харків. На початку січня 1915 р. на підпільній квартирі і під чужим прізвищем (як про це свідчать документи Харківського обласного архіву, ф. 3. оп. 287, спр. 5022) друкував листівки та відозви до 10-ї річниці «кривавої неділі» 1905 р., був заарештований, кинутий до харківської губерніальної в’язниці. Було тривале слідство, були одиночні камери, карцер, голодівки, повне виснаження (до втрати свідомості під час одного з побачень із сестрою), в’язничний шпиталь, каторжна тюрма на Холодній горі. Але була тут і самоосвіта з вивченням англійської та польської мов, була просвітительська робота серед в’язнів уже в загальній камері, була участь у рукописному журналі «За ґратами» (його обкладинку і оформив Михайличенко, котрий прекрасно малював. До речі, серед його малярських робіт є гарно виконаний «Автопортрет» із часу його навчання — в учнівській формі, але з вишитою українською краваткою). Був тюремний записник, що їздив із ним до Сибіру і повернувся. Була літературна праця — новели «Погроза невідомого» (з посвятою Андрієві Заливчому, котрий сидів тоді ж, у тій же тюрмі), частина «Кольорових аркушиків» («Осінніх листків з-під снігу»).

Серед групи ув’язнених есерів, яких судив військовий суд, Михайличенко був наймолодшим (23 роки) і дістав найтяжчу покару: шість років каторги і довічне поселення в Сибіру. Це був 1916 рік. Каторгу замінили засланням, і він опинився в с. Тулуп’є Іркутської губернії Нижнєудінського повіту. Повернувся звідти після Лютневої революції 1917 р. й активно включився у складне політичне життя України. В середовищі есерів у Харкові Михайличенко зіткнувся із шовіністами-українофобами, з розколом есерівської партії. Він став лідером лівого крила, з якого пізніше організувалася партія боротьбістів. За спогадами його сучасників, був він авторитетним, мислячим, мужнім, безкомпромісним, демократичним у поводженні — і тоді, коли став на короткий час наркомом освіти у неоднопартійному, другого — 1919 р. — приходу радянської влади, уряді України (Михайличенко представляв у ньому партію боротьбістів). Питання про політичні орієнтації Михайличенка дуже непросте, і його належить вивчити й пояснити історикам. З періодики (зокрема з матеріалів газети «Боротьба», збірника «Зшитки боротьби» та ін.) можна бачити, що в соціальній програмі, особливо у земельному питанні, у питаннях урядового правління мав деякі ілюзії щодо позицій більшовиків. Хоч загалом був у нього тверезий погляд на речі, і не раз у «Боротьбі» писалося, що радянська влада забуває селянство, що закони про землекористування запізнюються, що урізуються політичні права, що базу революції звужено до «однобокої диктатури пролетаріату». Особливо ж розходився Михайличенко з більшовиками у національному питанні.

Віддавна і не раз він мав справу з антиукраїнськими діями. Наприклад, у час праці в Наросвіті гостро зіткнувся з головою Літкому Рожициним, одвертим українофобом, і домігся усунення того з посади. А раніше, в період Центральної Ради, мав серед її членів та міністрів близьких друзів, однодумців, колишніх однокамерників по царських в’язницях. Членом Центральної Ради був. скажімо, Богдан-Олександр Зарудний, чиїй пам’яті підготував Михайличенко збірник. Б.-О. Зарудний (була в Харкові цікава, високоінтелігентна родина Зарудних — у ній відомі юристи, вчені) разом із багатьма іншими став жертвою кривавого приходу Муравйова на поч. 1918 р. до Києва, масового винищення всього, що було українським. Природною була різка реакція на ці події газети «Боротьба», її головного редактора В. Еллана-Блакитного, політичного діяча й письменника Г. Михайличенка, усієї свідомої української інтелігенції.

Гнів, обурення, розчарування, крах якихось ще, може, в декого ілюзій і разом із тим палке бажання вірити у справедливість і здійсненність соціалістичної ідеї — все це сплелося у складний болючий клубок. Усе це так чи інакше відбилося як у публіцистиці, так і в художній творчості — і В. Чумака, і тодішнього П. Тичини, і В. Еллана, і Г. Михайличенка, і Г. Косинки, і М. Хвильового, і десятків інших.

Життєвий шлях двох із щойно згаданих наближався до трагічного фіналу. Ще візьме участь навесні 1919р. Михайличенко у тяжкому рейді в Галичину в надії підняти там антипольське повстання і повернеться пораненим. Ще активно включаться і Г. Михайличенко, і В. Чумак у справу відродження України, її культури, освіти. Г. Михайличенко разом із поетом-футуристом М.Семенком видаватиме журнал «Мистецтво» (у 1919 р. разом вийшло шість номерів), сприятиме виходу альманаху «Музагет» (тут уміщено було твори П. Филиповича, О. Слісаренка, П. Тичини, Д. Загула, В. Ярошенка, М. Терещенка та ін.). Він бере участь в обговоренні питань про шляхи розвитку української культури, в т. ч. і про т. зв. «пролетарське мистецтво», захищаючи при цьому естетичні позиції, згідно з якими мистецтво має залишатися саме мистецтвом, сприяти гармонії людських почуттів, а не бути словесним кривлянням чи додатком до «машинерії» або політичних догм. З позицій здорового глузду порушує Михайличенко і питання про діалектичну єдність національного та інтернаціонального. У полеміку навколо питань українізації освіти, громадського, державного життя України включається і В. Чумак. Нині вже опубліковані довго приховувані його виступи «Чи не пора?», «Українізація й настрої». Ніби про наше сьогодення говорив Чумак у далекому 1919 р.: «Живемо в Українській державі. Навчаємося російської мови, російського письменства, історії, географії — все російської. Чому не німецької, французької, іспанської? Адже все одно? Ні, не все одно: «столітні» зв’язки, столітні впливи, мовляв… Нічого не маємо проти культури, чия б вона не була: німецька, французька, іспанська, російська, арабська. Але… де ж наша?

Буде… Чекайте, «постепенно… постепенно».
… А час іде. На обрію встає єдина неподільна. «Тоді нетреба буде ні мови, ні історії». Будуть мова, історія — «обще-понятные», «общеполезные»… І всі мовчать… Ганебно мовчать».
(Чумак В. Червоний заспів. К.: 1991. — С. 152—153).

Коментарі, гадаємо, зайві. Так міркував 19-річний В. Чумак, однопартієць і однодумець Г. Михайличенка.

Обох накрила чорна хвиля денікінщини, що накотилася на Україну, на Київ у серпні 1919 р. Багато хто з письменників, політичних діячів лишилися в підпіллі — В. Еллан-Блакитний, Л. Вовчик-Блакитна, М. Семенко, В. Чумак, Г. Михайличенко, інші. Двоє останніх зникли безслідно з 20-го на 21-е листопада 1919 р., і тіла їх не були знайдені. І це — остання із життєвих таємниць Г. Михайличенка, що пішла разом з ним із цього світу.

Він перебував на конспіративній квартирі, т. зв. дачі «На Кручі», під Києвом від початку денікінщини (ця дача використовувалась як конспіративне помешкання і раніше). Працював там над випусками «Боротьби», над збірниками. Очевидно, і над якимись агітаційними матеріалами — листівками. «На Кручі» збиралися час від часу літератори, серед них і згадані вище. Обговорювалися творчі питання (зокрема гострі суперечки про футуризм спалахували між Семенком та Михайличенком). Займалися, безперечно, і суто підпільно-політичними справами. Зв’язковою була Клавдія Ковальова, яка ходила до Києва. Наближався кінець денікінщини, і, здавалося, ніщо Не віщувало провалу. 19-річний Чумак, що у вересні сидів у в’язниці (на три дні туди ж, у загальну камеру, кидали й Семенка, але швидко Випустили), зазнав жахливих катувань, переховувався в різних Місцях у Києві (зокрема й на квартирі сестри Михайличенка Єфросинії), Ночував часом і «На Кручі». Тої фатальної ночі теж збиралися — В. Еллан, Л. Вовчик, М.Семенко, Д. Гончаренко, В. Чумак, Г. Михайличенко. Пізно розійшлися. Всі, крім Чумака й Михайличенка, пішли Києва (Семенко — після деяких вагань), а двоє лишилося. Вдосвіта під’їхав автомобіль із денікінцями, дачний будинок оточили, довго робили обшук, забрали папери і трьох — Г. Михайличенка, В. Чумака, К. Ковальову. Обставини страти лишилися невідомими, але сам факт був зафіксований у чорносотенній газеті «Киевлянин» від 21 листопада 1919 р. Повідомлялося про розстріл чотирьох (крім названих, ще і Г. Костюченка) начебто при спробі втечі. Можна припускати, що не обійшлось без провокатора. А що акція була підготована, то й газета, добре втаємничена у справи денікінської контррозвідки, оперативно зреагувала на подію.

А ми втратили двох талановитих молодих митців — 27-річного прозаїка і 19-річного поета.
1006_Mykhailychenko2
Написане Г.Михайличенком мало би охопити два томи. З них I-й вийшов 1929 р., і в ньому вміщені його художні твори. А ІІ-й, де планувалася його політична публіцистика (дуже цікава, судячи з публікацій у періодиці), світу не побачив. Підписував свої твори Г. Михайличенко найчастіше псевдонімами й криптонімами — Ігнатій Михайлич, Гнатко, Г. М.

Проза Г. Михайличенка різноманітна за проблематикою й формами. Є у нього мініатюри і є новелістичний, дуже короткий «Блакитний роман», є психологічна новела («Погроза невідомого»), є пригодницька повість із життя підпільника («Історія одного замаху»).

Цікава його мала проза, де зустрінемо і фабульно розвинені оповідання й новели, і безфабульні шкіци, ескізи, і медитації, й імпресіоністичні мазки — «акварельні плями». Автор поставив до них дуже влучні підзаголовки, що передають основний настрій твору: «Дівчина» (новела шукань), «Поцілунок» (блакитно-рожева новела), «Непарна рукавичка» (бульварна новела), «В тумані» (інтермеццо), «Огонь моїх очей» (білий плач розстання), «В розстанні» (осіння посвята), «Кольорові аркушики» (Осінні листки з-під снігу. 12 мініатюр). Є у Михайличенка реалістичні сюжети і є «потік емоцій», «напливи рефлексій». У його малій прозі багато ліризму, свіжості барв. Автор їх постає як митець тонкої психологічної організації, митець із небуденним сприйняттям світу. Названі жанрові форми, максимум імпресії, щедре орнаментування дають ніби підстави розглядати творчість Михайличенка в руслі поширених тоді стильових течій, з відповідною увагою до літературної техніки. Творчість його, безперечно, є дитям свого часу. Разом із тим письмо його глибоко індивідуальне, як у кожного таланту. То ж чи потрібно конче «вписувати» його у якийсь «напрямок», «течію», «школу», як це в різний час намагалися робити критики? Без сумніву, і традиція модерну поч. XX ст. — національна світова — у нього проглядається, але і власне бачення, і власний почерк очевидні.

Шкіци й новели Михайличенка до певної міри циклізуються. Можна виділити, зокрема, цикл «Місто», частина творів якого пов’язана тематично із життям міського «дна». Ліричний герой настільки гостро реагує на біди злиденних, упосліджених, що не може бачити товсту шию ситого пана і промерзлу дівчинку, котра продає шнурки до «ботінок», кидається на пана і потрапляє до поліції («Дівча»). Чи мучиться від споглядання сліпої старчихи, що тихо плаче, і віддає їй та старченяті свій тижневий заробіток («Старчиха»).

Основний композиційний прийом цих класично виписаних новел — це рефрени-деталі, що нагнітають емоційну напругу, це лейтмотивна репліка: «Чого вона плаче?» («Старчиха»), «Купіть шнурків для ботінок!» («Дівча»). Саме тут сконцентровано, згущено драматизм ситуації, а це є свідченням таланту новеліста.

Шкіцами-медитаціями можна назвати «Тюрму», «Чуже свічадо», «Місто». Ідея проступає через образи-персоніфікації, набуває синтезуючих ознак. Виникає багатозначний, поліасоціативний символ — і тоді «тюрма» переростає конкретні змістові рамки, і «свічадо» стає синонімом власного бачення світу, власної позиції митця, а «місто» конденсує згусток сум’яття, душевної розтерзаності людини на крутому зламі історичних подій.

Короткого пояснення вимагає, очевидно, шкіц «Крик». Поштовхом до його написання стало вбивство матросами Муравйова Б.-О. Зарудного, про яке вже згадувалось, близького друга Михайличенка, того, хто разом із ним був у царських тюрмах і засланнях, хто найсвятішою справою свого життя вважав боротьбу за волю України. Ця загибель потрясла Михайличенка, навіяла моторошні образи «кривавого снігу», «пекучої печалі», що «у душі скавучить». А «стиск… серця закляклого» примушує сніг сипатися «навпаки» — «знизу до неба», де «місяць обмерзлий сизим тілом світив поблизу», «зазирав синім соняшником», а поруч «зірка прозоро-зелена, червоно-брудна» і «холодні дерева рожевим фарбовані зверху до корня: бо кров просочилась і у верхівлях». Кольорова гама холодно-мертва, каскадом ідуть незвичні, умисне зміщені асоціації, і все разом передає знервованість, що межує із шоковим станом, є виплеском розпачу.

Є в Михайличенка і поезії в прозі, дуже світлі, чисті. Свідчать вони про його тонке відчуття кольору, про вміння музично побудувати фразу, про синкретизм мистецтв. Це — і його композиція із дванадцяти мініатюр «Кольорові аркушики», і «Коли квітнуть айстри» (Непроспівана пісня. Етюд кохання), і «Зацвіла моя Люба», і «Огонь моїх очей», і «В розстанні» і ін. Михайличенко не повторюється у прийомах, його прегарні речі не схожі між собою. Стільки шляхетності, стільки вишуканості у його мові, стільки лицарства у вияві інтиму! А згадаймо, за яких тяжких обставин усе це писалося — по тюрмах, на засланні, у підпіллі… Перебування «На Кручі», втім, давало йому як художнику і враження чисто естетичного плану. Дача буквально висіла над урвищем, над плесом Дніпра, була осінь, було щось ірреальне, щось на межі галюцинацій. Небагато є таких художників. Спливають аналогії з Чурльонісом, з Метерлінком, про що писав у передмові до видання 1929 р. А. Приходько.

Тут, «На Кручі», писався (а може, дописувався) і «Блакитний роман» — найбільша нам загадка Михайличенка. Твір складний, «зашифрований», як говорив М. Зеров та інші критики 20-х рр. Але всі оті алегорії, умовна символіка як спосіб художнього відтворення настроїв, переживань, поведінки реальних осіб, взаємин політичних груп, пекучих розчарувань і сподівань, — все оте здається виправданим, коли зважити, що писався твір під загрозою фізичного знищення. Невипадково ж друзі одразу робили копії з написаного — якби не Це, твір зник би, як і його автор.

«Блакитний роман» дістав у 20-ті роки, скоро після першодруку в журналі «Шляхи мистецтва» за 1921 р., № і, та окремого видання того ж року, полярні оцінки — від захоплення до різкого заперечення. Пробували тлумачити символи («Яся» — революція, «Іна» — Україна, «Ти» — український народ і т. д.). Виходило прямолінійно, нищилася художня принадність твору. Висловлювалися й припущення (критиком М. Доленгом), що у «Блакитному романі» поєдналися «пародія і пафос» і що автор «постійно ніби ховається од першої в другий і навпаки» (Жовтневий збірник. — 1924. — С. 107). – Елемент пародії — на що? На еротичні романи? Що ж — це теж питання для роздумів. А пізніше приліпили Михайличенкові ярлики, осудили цей твір разом із його новелами прокурорським тоном «метри» літературознавства. Протягом більше шести десятків років читач і в очі не бачив ні того «Блакитного роману», ні малої прози Михайличенка, але мусив вірити написаному, скажімо, у VI томі, восьмитомної «Історії української літератури», де автор одного з розділів Л. Новиченко не поскупився на різко негативні епітети й оцінки (т. VI. — С. — 199, 204—206 та ін.). Чи в підручнику для вузів «Українська радянська література» 1979 р. (с. 147). Особливо ж «постарався» в плані «розвінчування» Михайличенка М. Наєнко у книжці «Жовтневі крила новелістики» 1980 року (с. 24, 27, 28 та ін.).

Сучасний читач, очевидно, неоднозначно сприйме «Блакитний роман» — і це закономірно. Сприйняття й має бути індивідуальним. Єдине, що треба постійно мати на увазі, це нестандартність явища. «Блакитний роман» не можна міряти за ознаками традиційних епічних форм, шукати в ньому чітко виражену фабульну нитку, сюжетну канву. Цей твір — на межі прози й поезії, твір глибоко (і складно) асоціативний.

Складається він із восьми частин: «Інтродукція», «Коли пожовкне листя», «В садку коло хати», «Палала червона заграва», «Аорист», «Під місячним промінням», «Блакитні душі», «Посвята». Всі сюжетні перипетії (поява на світ героїв — «Іни», «Ти»; любовні взаємини поміж персонажами, а це окрім «Іни» та «Ти», ще і «Чоловік», «Яся», «Я», «Мавка — Мрія Іріс», Ганка, «бувший депутат Всенародного Конвенту»; загибелі, самогубства) — всі ті перипетії є, по суті, натяками, часом туманними, а часом прозорими, на політичні ситуації, боротьбу, зміни орієнтацій і т. ін. Реалії авторової сучасності проступають в образі Чоловіка (лідера червоних), у замальовках вуличних боїв із кулеметами на дахах, в описах «Кручі», у згадках про «льохи-катівні». Моторошною реальністю віє і з останньої частини — «Посвяти», де «Я», ліричний герой, чекає страти з рук контрреволюції.

Химерно сплелися у «Блакитному романі» жорстока сучасність та ремінісценції прадавніх легенд. Можливо, як припускає Ю. Бурляй, утворі є відгомін поетичної філософії Рабіндраната Тагора (Бурляй Ю. Спалах. — К.: 1969. — С. 148-149).

Можливо. А зважимо ще й на таке. На перший погляд, виклад у «Блакитному романі» здається дуже нервовим, аж хаотичним, уривчастим. Але хіба такий спосіб письма не відтворює — і дуже точно — сум’яття передсмертного стану, передчуття кінця? І ще одне. Річ це, як уже говорилося, згущено-асоціативна, тому й сприйматися має дуже індивідуально, саме асоціативним шляхом. Хтось відчує музику слова, часто ритмізованого, когось уразить кольористика — а вона багата, суголосна психічним станам героїв. Кожен розділ має «свій» колір, домінуючий у ньому. І це не лише жовтий («Коли пожовкне листя»), чи червоний («Палала червона заграва»); чи «індиго», «кобальт», «фіолет», «чорний» («Аорист»), це і колір «місячного розірваного вітром проміння» над Дніпром, коли в його хвилях «відбиваються сни минулих віків («Під місячним промінням»), це безліч відтінків білого, що наче змагається протягом усього твору з блакитним, є смертоносним для нього. А «блакить», винесена у заголовок, є домінантою, є уособленням шляхетності, високих духовних устремлінь, є, зрештою, часткою національної кольорової гами. І блакитні, жовті кольори не є, звичайно, випадковими у палітрі твору, писаного рукою багатообдарованого художника з тонкою натурою. Художника, що лишив нам простір для роздумів, працю для уяви. Загадав нам загадок і своїм життям і своєю творчістю та й пішов молодим, поповнивши мартиролог тих, що не дожили до тридцяти.

Закінчується «Посвята», восьма частина «Блакитного роману»: «Останній свій погляд Тобі я присвячую… Присвячую ці слова, що разком нанизав між рядками свого смертного присуду, написав власною кров’ю… Ти єдиний, що для мене в цей час є утіхою. Коли нічого більше не лишилось… На страті Тебе я пригадаю. Останній свій погляд Тобі я присвячую». Щирість цих слів підтверджена авторовим життям.

ІННА ПРИХОДЬКО

м. Тернопіль

Джерело: публікація статті у журналі «Березіль» (Харків), – 1992. – №9-10. – С. 117-125.

Вперше у Всесвітній мережі ця стаття з’явилася на сайті:
http://krasnews.at.ua/publ/krasne_slovo_zemljakiv/gnat_mikhajlichenko/slovo_z_mizh_rjadkiv_smertnogo_prisudu_i/18-1-0-352
08.10.2012
СЛОВО З-МІЖ РЯДКІВ СМЕРТНОГО ПРИСУДУ (І)
http://krasnews.at.ua/publ/krasne_slovo_zemljakiv/gnat_mikhajlichenko/slovo_z_mizh_rjadkiv_smertnogo_prisudu_ii/18-1-0-353
09.10.2012
СЛОВО З-МІЖ РЯДКІВ СМЕРТНОГО ПРИСУДУ (ІІ)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.