Доба Шевченка, з одного боку, є часом політичного занепаду України, а з другого – її культурно-національного відродження чи пробудження[159]. І зрозуміти феномен Шевченка можна лише за умови врахування культурного контексту його доби. Звісно, як геніальний митець Шевченко в певному сенсі перебуває «поза часом». За словами Віктора Петрова: «У Шевченка слід шукати не зв’язків з романтиками, не проявів романтизму або реалізму, а шевченкізму, розкриття його власної, своєї літературної доктрини, розробленої ним із сполучення Біблії, фольклору, історизму, революційного пафосу й творчих фантасмагорій поета»[160]. Це безперечно. Але, як підкреслював іще Михайло Драгоманов у рецензії на львівське видання «Кобзаря» 1893 року, Шевченко з’явився «зовсім не без предтеч і, власне, в часи, коли в усій Європі реакція «священного союзу» ослабла, коли і в самій Росії піднялись університети, етнографічна наука, славістика, коли сам уряд почав схилятись до думки про волю кріпаків…; коли виступала на сцену ціла генерація високоталановитих і народолюбивих ровесників Шевченка…»[161].

Василь Капніст

Справді, уже на початку XIX століття просвітницькі ідеали набувають в Україні значного поширення. Їхнім класичним виразом можуть бути слова Василя Капніста з його виступу в полтавському дворянському зібранні 1805 року: «Поза сумнівом, всенародна просвіта є головним засобом досягнення суспільного блага…»[162]. Саме в цей час за ініціативою Василя Каразіна в Харкові було відкрито університет. На урочистій церемонії відкриття 28 січня 1805 року ректор місцевого колегіуму Андрій Прокопович казав: «Настав світлий день жаданого благополуччя щасливої України. Запалені премудрими монархами зорі просвіти від сьогодні будуть сяяти в цьому місті в усій своїй красі»[163]. «Фінансовим фундатором» університету, як наголошував, зокрема, Крістоф-Дітріх Роммель, було «патріотично налаштоване українське дворянство»[164]. Університет став центром навчальної округи, до складу якої ввійшли землі Слобідсько-Української, Орловської, Воронезької, Курської, Чернігівської, Полтавської, Миколаївської, Таврійської, Катеринославської губерній, Донського й Чорноморського козацьких військ. Університету підпорядковувалися навчальні заклади трьох нижчих рівнів: губернські гімназії, повітові училища й парафіяльні школи. Попечителем Харківської навчальної округи й куратором університету був Северин Потоцький, на чиє прохання Йоганн-Вольфґанґ Ґете добирав для університету професуру. За рекомендацією Ґете до Харкова прибули Карл Нельдехен, Франц Пільґер, Крістоф-Дітріх Роммель та інші, а кафедру філософії, що її мав обійняти Йоганн Ґотліб Фіхте, посів фіхтеанець Йоганн Баптіст Шад[165].

Василь Каразін

Університет керував також науковою і видавничою справою в окрузі. Саме в Харкові з’являються перші українські періодичні видання. Так, у 1816 році Василь Маслович починає видавати журнал «Харьковский Демокрит», на сторінках якого побачили світ і художні твори, писані живою українською мовою. Водночас починає виходити журнал «Украинский вестник», у 12-му числі якого за 1818 рік була вперше опублікована добірка творів українською мовою Петра Гулака-Артемовського. Цей журнал відкрив серію видань з окресленням «український»: «Украинский домовод» (1817), «Украинский журнал» (1824-1825), «Украинский альманах» (1831), – що було яскравим проявом місцевого патріотизму. Більше того, Харківський університет став колискою українського романтизму й новочасної української ідеї. За словами Миколи Дашкевича, «початок українофільському панславізму було покладено в Харкові»[166]. Ідеться найперше про ідеологію Харківської школи романтиків (Левко Боровиковський, Олександр Корсун, Микола Костомаров, Амвросій Метлинський, Пилип Морачевський, Михайло Петренко, Ізмаїл Срезневський, Опанас Шпигоцький та інші) і про такі видання, як «Украинский альманах», «Утренняя звезда» (1834), «Запорожская старина» (1833-1838), «Сніп» (1841), «Молодик» (1843-1844), «Южный русский сборник» (1848) тощо. За часів Шевченка з Харківським університетом були пов’язані життя та діяльність багатьох видатних учених: Дмитра Каченовського, Миколи Костомарова, Йоганна-Крістіана Кронеберга, Михайла Остроградського та інших.

Крім Харківського університету, на Лівобережній Україні були два привілейовані середні навчальні заклади. У 1817 році в Одесі відкрився Рішельєвський ліцей, чиї вихованці працювали в ділянках археології, історії, статистики, комерції, сільського господарства, юриспруденції[167], а в 1820 році була заснована Ніжинська гімназія вищих наук, згодом перетворена на Ліцей князя Безбородька. Вихованцями цього закладу були Микола Гоголь, Євген Гребінка, Віктор Забіла, Нестор Кукольник, а з учених – Костянтин Базилі, Петро Редкін, Олександр Рославський-Петровський та інші. Слід зазначити, що першими директорами гімназії стали закарпатці Василь Кукольник та Іван Орлай[168]. Існували й інші навчальні заклади: приватні пансіони, інститути шляхетних дівчат, кадетські корпуси, ланкастерські школи тощо. Тим часом стара українська висока школа стає в цей час суто духовною. У 1817 році Києво-Могилянська академія була перетворена на семінарію, а в 1819-му – на духовну академію. Колегії в Переяславі, Чернігові й Харкові теж стають семінаріями. Утім, традиції старої української школи не зникли безслідно. Недарма чимало видатних філософів доби Шевченка: Петро Авсенєв, Сильвестр Гогоцький, Данило Кавунник-Велланський, Йосиф Міхневич, Орест Новицький, Памфіл Юркевич та інші – були вихованцями Київської духовної академії.

Тим часом ключову роль у справі освіти на Правобережній Україні на початку XIX століття відігравали Віленський університет і Кременецький ліцей[169]. Віленський університет був створений актом Олександра І від 16 квітня 1803 року на базі Головної віленської школи. Уже в 1820-х роках за числом студентів він випередив усі університети Європи, включно з Оксфордом. До складу Віленської учбової округи входили й три українські губернії: Волинська, Подільська та Київська. Серед професорів цього університету були такі видатні вчені, як Юзеф Ґолуховський, Іґнаці Данилович, Йоахім Лелевель, Ян Снядецький, а серед його вихованців – Юзеф Іґнаці Крашевський, Адам Міцкевич, Осип Сенковський, Юліуш Словацький, Ян Чечот та інші. Кременецьку вищу гімназію заснував 1805 року Тадей Чацький. У 1819 році вона була перетворена на ліцей. Тут навчалося й чимало українців. Серед викладачів і вихованців ліцею були яскраві представники «української школи» в польській літературі: Маврикій Ґославський, Антоні Мальчевський, Тимко Падура.

Після Листопадового повстання 1830-1831 років ці навчальні заклади були ліквідовані, а замість них 27 липня 1834 року за указом Миколи І був відкритий Київський університет св. Володимира. Його першим ректором став Михайло Максимович. Київський університет відкривали «для поляків»[170], але вже невдовзі він став важливим осередком української культури. Досить пригадати хоч би створену 1843 року Тимчасову комісію для розгляду давніх актів, в роботі якої за часів Шевченка брали участь такі видатні вчені, як Микола Іванишев, Микола Костомаров, Михайло Максимович. Комісія видала чотири томи «Памятников», а з 1859 року почала видавати «Архив Юго-Западной России». Серед численних історичних матеріалів вона видала й літописи Самійла Величка, Самовидця, Григорія Граб’янки[171].

А в середині 1840-х років у Києві розпочинає діяльність таємне Кирило-Мефодіївське братство, основу якого склали студенти Київського університету: Георгій Андрузький, Василь Білозерський, Опанас Маркович, Олександр Навроцький, Іван Посяда, Олександр Тулуб та інші. Одним з головних ідеологів братства став ад’юнкт університету Микола Костомаров. Ідеологія братчиків – це панславізм у його українській версії, бо їхньою остаточною метою була заснована на засадах демократії конфедерація всіх слов’янських народів, свого роду Слов’янські Сполучені Штати. Утім, невдовзі братство було викрите, а його головні учасники зазнали репресій[172].

Микола Костомаров

Свій подальший розвиток ідеологія Кирило-Мефодіївського братства знайде вже на зламі 1850-1860 років у колі українців Петербурга. Варто зазначити, що в першій половині та середині XIX століття Петербург був важливим осередком української культури. Недарма Євген Гребінка – літератор, який «першим зрозумів і оцінив Шевченка як поета»[173], опинившись у північній столиці імперії, писав: «Петербург – це колонія освічених малоросіян. Усі урядові установи, усі академії, усі університети наповнені земляками…»[174]. Особливо активним українське культурне життя в Петербурзі стає наприкінці 1850-х років, коли тут зібралася «велика всеукраїнська трійця»: Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш. Саме вони були ініціаторами видання «Основи» – «південноруського літературно-наукового вісника», – перше число якого з’явилося 12 січня 1861 року. Редактором «Основи» був Василь Білозерський, а головними ідейними натхненниками – Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш. На сторінках «Основи» побачили світ такі програмові праці, як «Дві руські народності» й «Про викладання південноруською мовою» Миколи Костомарова, «Листи з хутора», «Характер і завдання української критики», «Простонародність в українській словесності» Пантелеймона Куліша тощо. «Основа» надрукувала також понад 70 поетичних творів Шевченка, уривки з його щоденника, листи, художні твори Марка Вовчка, Леоніда Глібова, Пантелеймона Куліша, Якова Кухаренка, Данила Мордовця, Степана Руданського, Олекси Стороженка та інших. Попри те, що видання було припинене на 10 числі 1862 року, воно відіграло важливу роль у справі формування української національної самосвідомості[175].

З українських освітніх закладів у Галичині першої половини XIX століття слід назвати передовсім Ставропігійський інститут і «Studium Ruthenum», що існував до 1809 року. Більшість діячів української культури часів Маркіяна Шашкевича й «Весни народів» були вихованцями «Studium Ruthenum», де викладали Антін Ангелович, Михайло Гарасевич, Мелетій Гриневецький, Михайло Левицький, Петро Лодій та інші. У 1817 році в Перемишлі був створений Дяко-вчительський інститут, де готували вчителів для українських шкіл Галичини, Буковини й Закарпаття. І в цьому ж таки році відновив роботу Львівський університет з німецькою мовою викладання. Перша українська кафедра з’явилася тут 1849 року. Це була кафедра «рускої словесності» (ruthena litteratura) й «руского языка» («lingua ruthena»), яку очолив Яків Головацький. Загалом, «Весна народів» стала часом кардинальних зрушень в освітній справі. Так, на вимогу Головної Руської Ради в середніх школах Східної Галичини було запроваджене обов’язкове викладання української мови. На цей час припадає й поява першого в Галичині культурно-освітнього товариства. Ним стала створена в 1848 році Головною Руською Радою «Галицько-руська матиця», що мала на меті просвітницьку та видавничу роботу й розвиток шкільництва. «Матиця» видавала «Галицкій историческій сборник», «Науковий сборник» (згодом – «Литературный сборник»), де друкувалися академічні праці з історії, етнографії, філології, мистецтвознавства. Основними авторами цих видань були Антоній Петрушевич і Яків Головацький. А 19-26 жовтня 1848 року з ініціативи Миколи Устияновича Головна Руська Рада скликала у Львові Собор руських учених – перший просвітницький з’їзд, який намітив шляхи подальшого розвитку української культури в Галичині. Значна увага приділялася тут школі, бо учасники собору добре розуміли засаду, сформульовану вже в 1880-х роках Юліаном Романчуком: «Хто має школу, той має нарід!»[176]. Не менш важливу роль у цій справі відігравала й періодика, активний розвиток якої починається в Галичині від часу «Весни народів». Так, 15 травня 1848 року, у день скасування панщини, вийшло перше число газети «Зоря Галицка», яка була органом Головної Руської Ради. Наклад цієї, за словами Івана Франка, «першої руської політичної часописі»[177] сягав 4 тисяч примірників. Натомість політичне товариство «Рускій Собор» видавало редагований Іваном Вагилевичем тижневик «Дневник рускій». Крім того, виходили проурядовий віденський «Вістник», газета Івана Гушалевича «Новини» і його ж таки журнал «Пчола», жіночий журнал Северина Шеховича «Лада», «Церковная газета» Івана Раковського, газета «Слово» (редактор – Богдан Дідицький) та інші[178].

ГРАММАТИКА МАЛОРОССІЙСКАГО НАРЂЧІЯ, или Грамматическое показаніе существеннЂйшихъ отличій, отдалившихъ Малороссійское нарЂчіе отъ чистаго Россійскаго языка, сопровождаемое разными по сему предмЂту замЂчаніями и сочинЂніями.
Сочин. Ал. Павловскій.
СПб., 1818

Освіта, наука, періодика тощо були тісно пов’язані з питаннями мови, якими за часів Шевченка в Галичині опікувалася греко-католицька церква. Перший друкований катехизм народною мовою Івана Могильницького з’явився тут іще 1815 року, а в 1816 році був виданий і його ж таки буквар. У 1818 році перемиський єпархіальний синод під керівництвом митрополита Михайла Левицького ухвалив відкривати парафіяльні школи з рідною мовою навчання[179]. На цей час припадає вихід у світ першої граматики української мови. Нею стала «Грамматика малороссийского наречия» Олексія Павловського (Санкт-Петербург, 1818). Потім були «Grammatica slavo-ruthena» Михайла Лучкая (Будин, 1830), «Grammatik der ruthenischen oder kleinrussischen Sprache in Galizien» Йосифа Левицького (Перемишль, 1834) та інші. На початку XIX століття виникла й полеміка щодо статусу української мови. Її започаткував у 1815 році Єжи Самуель Бандтке, чиєю працею «Dzeje Krolestwa Polskiego» згодом буде користуватися Шевченко під час роботи над поемою «Гайдамаки», на сторінках журналу «Вестник Европы». Він стверджував, що українська мова є цілком самостійною: «У тому, що українська мова (чиєю столицею є Київ), як така, що не поступається російській у старшинстві, не може бути говіркою цієї останньої, можна пересвідчитися, звернувши увагу на події старих часів… Українська мова старша за багато інших, бо Київ квітнув уже в той час, коли Москви не було…»[180]. Редактор «Вестника Европы» Михайло Каченовський заперечив цю тезу. У Галичині ситуація ускладнювалася ще й тим, що в першій третині XIX століття діячі української культури «не уважали народної мови (lingua vernacula) пригідною до школи і до літературної творчості»[181], використовуючи натомість мову книжну. А в 1834 році Йосиф Лозинський висунув ідею переходу українського письменства на латиничну абетку. Проти цієї ідеї виступили Маркіян Шашкевич, Йосиф Левицький і Денис Зубрицький. Їхня суперечка, що отримала назву «азбучної війни», стала першою в Галичині дискусією про шляхи розвитку української культури. Так чи інакше, перша галицька книжка живою українською мовою – альманах «Русалка Дністрова» – з’явилася аж у 1837 році. Напрям альманаху активно підтримав Михайло Максимович – єдиний наддніпрянський автор, який на той час мав сталі зв’язки з галичанами. Проаналізувавши твори галицьких літераторів, які вийшли у Львові, Перемишлі, Відні й Будапешті, він зробив висновок, що «жива література» в Галичині може розвиватися тільки на ґрунті «народної, живої мови»[182].

Єжи Самуель Бандтке

Радикальні зміни в культурно-мовній ділянці сталися в Галичині за часу «Весни народів». Уже 10 травня 1848 року у своїй першій відозві Головна Руська Рада декларувала як одне з найголовніших завдань таке: «Розвивати і взносити народність нашу во всіх єї частех: видосконаленєм язика нашого, запровадженєм єго в школах низших і вижших, видаванєм письм часових, утримованєм кореспонденцій з письменами так нашими, як інними до щепу славяньского належащими, розширенєм добрих і ужиточних книжок в язиці рускім і усильним старанєм впровадити і на рівні поставити язик наш з інними в урядах публічних і т. д.»[183]. Це була широка культурна програма, про яку в Наддніпрянській Україні на той час не могло бути й мови. При тому галицькі українці чітко усвідомлювали себе як частину 15-мільйонного українського народу. У цій-таки відозві Головна Руська Рада заявляла: «Ми русини галицкі належимо до великого руского народу, котрий їдним говорит язиком і 15 мільйонів виносит, з котрого півтретя мільйона землю Галицку замешкує»[184]. Пізніше довкола цієї «формули 1848 року» будуть точитися палкі суперечки. Одні (коло віденського «Вістника») обстоюватимуть ідею окремого тримільйонного «русинського» народу, «москвофіли» стверджуватимуть, що «русини» – частина 60-мільйонного «русского міра», тобто визнаватимуть за один народ українців, білорусів і росіян, а «народовці» будуть послідовно обстоювати «формулу 1848 року», апелюючи до авторитету Михайла Максимовича, Франца Міклошича, Павела Йозефа Шафарика та інших учених, які обґрунтовували самостійність української мови. Під кінець життя Шевченка культурно-мовна проблематика знову виходить на передній край і в Наддніпрянській Україні. Це було зумовлене розвитком недільних шкіл, для яких Шевченко видав свій «Буквар южнорусскій», спробами українського перекладу Біблії та видання українських проповідей (Василь Гречулевич) і книжок для народу («метелики» серії «Сільська бібліотека», що її видавав Пантелеймон Куліш). Усе це викликало започатковану на сторінках журналів «Русская беседа», «Основа» й газети «День» дискусію про те, чи може бути українська література «повною», чи це всього лиш «література для хатнього вжитку».

Палац у Качанівці. Кінець 18 ст.

За часів Шевченка важливими осередками культури в Україні були також поміщицькі садиби. Недарма Данило Щербаківський характеризував першу половину XIX століття як «пансько-маєтковий» період історії українського мистецтва[185]. Згадаймо для прикладу Кибинці Дмитра Трощинського, де була велика бібліотека, колекції картин, зброї, старовинних монет, такі унікальні речі, як бюрко королеви Марії-Антуанетти, її ж таки порцеляновий годинник тощо. Був тут і кріпосний театр, яким з 1812 року керував Василь Гоголь. Саме для цього театру він написав п’єси «Собака-вівця» та «Простак». Не менш відомим був і маєток Григорія Тарновського в Качанівці: чудовий класицистичний палац, пейзажний парк, велика колекція картин і старожитностей, кріпосний оркестр, який, крім творів Людвіга ван Бетховена, Михайла Глинки, Джакомо Меєрбера, Джоаккіно Россіні, виконував і твори самого Григорія Тарновського. Лев Жемчужников згадував, як одного разу оркестр «розігрував історію України», тобто грав композицію Тарновського на теми Хмельниччини[186]. У Качанівці бували Михайло Глинка, Микола Гоголь, Лев Жемчужников, Віктор Забіла, Михайло Максимович, Микола Маркевич, Вільгельм Штернберг. Гостював тут і Шевченко в травні 1843 року та в серпні 1859 року. Можна пригадати й інші маєтки, які відвідував Шевченко: Мойсівку Тетяни Волховської (цей маєток називали «українським Версалем»), Яготин Миколи Рєпніна, Дігтярі Петра Галагана, Седнів Андрія Лизогуба тощо. А на Слобожанщині одним із найвпливовіших культурних осередків був маєток Олександра Паліцина в Попівці. Сучасники порівнювали його з вольтерівським Фернеєм. Тут була школа, велика бібліотека (понад 10000 книжок), картинна галерея з оригінальними творами Альбрехта Дюрера, Джуліо Романо, Антоніса Ван Дейка, Адріана ван Остаде, Ніколаса Берхема, Габріеля Метсю, Адріана ван де Вельде та інших. Можливо, саме в колі діячів «Попівської академії» виникла ідея створення Харківського університету. Важливу роль у розвитку української культури відіграли й панські маєтки Правобережної України. Наприклад, у маєтку «польського Вальтера Скотта» Міхала Ґрабовського Олександрівка, що на Чигиринщині, Пантелеймон Куліш написав свою поему «Україна», перебуваючи під враженням від роману Ґрабовського «Stаnnіса Gulajpolska». Тим часом ідилію «Орися» Куліш писав у Ходоркові, в маєтку Константи Свідзінського – колекціонера й бібліофіла, який мав велике зібрання книг, рукописів, картин тощо. Варто згадати й Саврань оспіваного Адамом Міцкевичем у поемі «Farys» Вацлава Жевуського, чиїм «придворним» поетом був Тимко Падура. Загалом, «українська школа» в польській літературі тісно пов’язана з колом Вацлава Жевуського.

Тимко Падура

Письменники, належні до цієї школи, яка на певний час стала ледь не панівною в польській літературі (Северин Ґощинський, Міхал Ґрабовський, Александр Ґроза, Богдан Залеський, Юзеф Іґнаци Крашевський, Антоні Мальчевський, Томаш Олізаровський, Юліуш Словацький, Міхал Чайковський та інші), брали теми з української історії та з життя українського народу. Дехто з них (Тимко Падура, Спиридон Осташевський, Антін Шашкевич) писав українською мовою[187]. Крім того, польські етнографи збирали пам’ятки українського фольклору (Зоріан Доленґа-Ходаковський, Вацлав Залеський, Жеґота Паулі та інші), а польські композитори опрацьовували українські мелодії (згадаймо, наприклад, романс Станіслава Манюшка «Козак»). На Правобережній Україні виникли й такі явища, як «балагульство» (протест проти аристократизму й галломанії польської шляхти) та «козакофільство». Утім, на відміну від українських романтиків, для яких найбільше важила козацька героїка XVII століття, польські романтики-байроністи говорили про козацтво XVI століття і неохоче згадували Хмельниччину. Прикладом тут може бути поезія «співця України козацької» Богдана Залеського. Пізніше, у 1850-х роках, на зміну «балагульству» й «козакофільству» приходять «хлопоманія» з її нехіттю до панських звичаїв та намаганням зблизитися з українським народом. Аналогічні явища були й у російській літературі, де так само виникає «українська школа»[188]. Романтичний культ свободи породжує українські теми в поезії Олександра Пушкіна, Кондратія Рилєєва, Миколи Маркевича. Крім того, тут виникає, за словами Миколи Тихорського, «школа малороссийских повестей»: Василь Наріжний, Орест Сомов, Микола Гоголь та інші. Ще в 1875 році Михайло Драгоманов стверджував, що «Полтава» Пушкіна, «Вечера» й «Тарас Бульба» Гоголя є «українськими» так само, як і твори Залеського чи Ґощинського[189].

(закінчення буде)

—–
159 Див., напр.: Чижевський Д. Історія української літератури. Від початків до доби реалізму. – Нью-Йорк, 1956. – С. 7, 323.
160 Петров В. Естетична доктрина Шевченка. До поставлення проблеми // Арка. – Мюнхен, 1948. – Ч. 3-4. – С. 39.
161 Драгоманов М. Т. Шевченко в чужій хаті його імені // Народ. – Коломия, 1893. – № 11 (8 юня). – С. 5.
162 Речь автора «Ябеды», В. В. Капниста, в полтавском дворянском собрании // Киевская старина. – 1886. – Т. XVI. – Дек. – С. 717.
163 Багалей Д. И. Опыт истории Харьковского университета (по неизданным материалам). Том 1-й (1802-1815 г.). Вып. 1-й. – Харьков, 1894. – С. 197.
164 Роммель К.-Д. Спогади про моє життя та мій час. – Харків, 2001. – С. 113.
165 Мамалуй О., Абашник В. Рецепція філософії по-харківськи (Біля джерел університетської філософії в Харкові) // Збірник Харківського історико-філологічного товариства: Нова серія. – Харків, 1994. – Т. 3. – С. 29-44.
166 Дашкевич Н. Отзыв о сочинении г. Петрова «Очерки истории украинской литературы XIX столетия» // Отчет о 29-ом присуждении наград гр. Уварова. – Санкт- Петербург, 1888. – С. 246.
167 Див.: Михневич И. Сорокалетие Ришельевского лицея. 1817-1857. – Одесса, 1857. – С. 145.
168 Див.: Гимназия высших наук и лицей князя Безбородко. Изд. 2-е, испр. и доп. – Санкт-Петербург, 1881.
169 Див.: Beauvois D. Lumières et Société en Europe de l’Est. L’Université de Vilna et les écoles polonaises de l’empire Russe (1803-1832). – Lille; Paris, 1977. – T. 1-2.
170 Див.: Владимирский-Буданов М. Ф. История императорского Университета св. Владимира. – Киев, 1884. – Т. І.
171 Див.: Левицкий О. И. Пятидесятилетие Киевской комиссии для разбора древних актов (1843-1893). – Киев, 1893.
172 Див.: Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. – Київ, 1980. – Т. 1-3.
173 Зайцев П. К биографии Е. П. Гребенки // Русский библиофил. – 1913. – № VII. – С. 15.
174 Гребінка Є. П. Лист до М. М. Новицького від 7 березня 1834 р. // Гребінка Є. П. Твори: У 3 т. – Київ, 1981. – Т. 3. – С. 566.
175 Див.: Бернштейн М. Д. Журнал «Основа» і український літературний процес кінця 50-60-х років ХІХ ст. – Київ, 1959.
176 Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців. 1848-1914. На підставі споминів. – Львів, 1926. – С. 212.
177 Франко І. Я. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т. – Київ, 1984. – Т. 41. – С. 289.
178 Див.: Ігнатієнко В. Бібліографія української преси. 1816-1916. – Харків; Київ, 1930.
179 Див.: Лакота Г. Народня мова в проповіді й катехизі в перемиській єпархії на переломі 18 та 19 ст. // Лакота Г. Зібрані історичні праці. – Перемишль, 2003. – С. 183-192.
180 Бандтке. Замечания о языках богемском, польском и нынешнем российском // Вестник Европы. – 1815. – Ч. LXXXIV. – С. 24-25.
181 Андрохович А. Львівська «Studium Ruthenum» // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. – 1925. – Т. CXXXVI-CXXXVII. – С. 48.
182 Максимович М. О стихотворениях червонорусских // Киевлянин на 1841 год. – Киев, 1841. – Кн. 2. – С. 141.
183 За віру, нарід і права. Руські Ради Надсяння 1848-1850 рр. – Перемишль, 2005. – С. 51.
184 Там само. – С. 49.
185 Див.: Щербаківський Д. Оркестри, хори і капели на Україні за панщини // Музика. – 1924. – № 7-9, 12.
186 Жемчужников Л. М. Мои воспоминания из прошлого. – Ленинград, 1971. – С. 105.
187 Див.: Зеров М. Лекції з історії української літератури (1798-1870). – Торонто, 1977. – С. 112-124.
188 Див.: Сиповський В. Україна в російському письменстві: 1800-1850. – Київ, 1928; Saunders D. The Ukrainian impact on russian culture: 1750-1850. – Edmonton, 1985.
189 Драгоманов М. П. Евреи и поляки в Юго-Западном крае (По новым материалам для Юго-Западного края) // Драгоманов М. П. Политические сочинения. – Москва, 1908. – Т. І: Центр и окраины. – С. 248-249.

Леонід УШКАЛОВ

Джерело:
Ушкалов Л. В. Сковорода, Шевченко, фемінізм… : Статті 2010–2013 років / Л. В. Ушкалов. – Харків : Майдан, 2014. – 312 с.
УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ЧАСІВ ШЕВЧЕНКА (сс.64-83)

Веб-джерело:
http://1576.ua/uploads/files/6785/Ushkalov_L_statti_2014.pdf