(закінчення)

Так поступово ми переходимо до іншого цікавого персонажу – Василя Назаровича Каразіна, слобожанського просвітителя, науковця, засновника першого на Лівобережній Україні університету у Харкові, ініціатора створення міністерства народної просвіти Російської імперії. Входив до тісного кола спілкування Паліцина, листувався з ним, провідував у Попівці.

Василь Назарович Каразін, портрет початку ХІХ ст.

Слід сказати, що у молодості Каразін був ще тим бешкетником. Під впливом діяльності Григорія Сковороди, він став справжнім «народником», панібратався з кріпаками. Більше того – оженився на 14-річній кріпачці Домні і, разом з нею, вагітною, хотів утекти за кордон, та був спійманий. Після смерті дружини під час пологів «остепенився», почав займатися науками, особливо – хімією та біологією. Скористався зміною влади в імперії (на трон прийшов молодий цар Олександр І), дякуючи вродженій хитрості та язикатості, знайшов короткий шлях до імператора, запропонувавши йому свої ідеї про реформу освіти. Цар назначив Каразіна своїм радником, куратором народних училищ. Така посада примусила Василя задуматись над власним поміщицьким статусом, статками, авторитетом у дворянському суспільстві. «Ліва рука царя» – і майже голодранець (по дворянським поняттям) – неприємне поєднання. Та ще й купа ворогів: котрихось давила заздрість; якісь були набуті нетриманням язика за зубами; хтось і просто відверто насміхався з «вискочки». Треба з цим щось робити…

І тут у пригоді став приклад сусіда, курського губернатора Михайла Івановича Камбурлєя. Було йому під 40, а все ще парубкував. А тут і зі столиці прилетіли чутки, що на днях розжалують з губернатора. Майоріла перспектива досить скромного продовження життя, до чого Камбурлєй не звик. Поруч же у Курську жила вдова Єлизавета Рахманова, котрій від першого чоловіка, Андрія Кондратьєва, у спадок дістались величезні володіння у Хотіні, Великому Бобрику, винокурні та селітроварні, тисячі кріпаків і… донька Ганна, котра тільки що здобула повноліття.

Михайло Іванович Камбурлєй, портрет 1803 р.

У Камбурлєя визрів план – оженитися на Ганні, отримавши заразом гарне придане зі спадків Кондратьєва. Ганну Михайло добре знав, часто зустрічав на балах та інших розвагах, можна сказати – дружив з нею. Треба «кувати залізо, доки гаряче» – губернатор під час зимових катань на санях палко пропонує Ганні руку і серце, і та погоджується! Камбурлєй швиденько – до Рахманової, Ганна підтверджує матері своє рішення. Через пару днів Михайла Івановича знімають з посади губернатора… Встиг вчасно «порєшать» своє майбутнє. Таким чином, Камбурлєй у 1799 р. миттєво, в додаток до дружини, отримує Хотінь з 8000 кріпаків та декількома тисячами гектар землі, будинок у Москві та селітроварню у Самотоївці (сьогодні на цьому місці – 16-квартирний панельний будинок міського типу). Єлизавета Рахманова залишила за собою лише будинок у Курську та Великий Бобрик з 1200 кріпаків. За 1805 р. від своїх нових володінь Камбурлєй отримує 120 000 рублів прибутку. Такі шалені гроші у Хотіні витрачати немає де і Камбурлєй до кінця життя гуляє по столицях, залишаючи дружину вдома з донькою, відкупляючись від них постійним надсиланням дорогих подарунків.

Отож, на цьому прикладі і нашого Василя Каразіна також все міцніше бере в полон мрія про вигідний шлюб. Скоро і підходяща наречена підвернулась. 1802 року Каразін, у справах по будівництву Харківського університету, крутиться, мов білка у колесі; мотається туди-сюди маршрутом Харків-Петербург. Часто – через Славгород, де дізнається про одну важку судову справу, що тягнеться вже не один рік. У Тимофія і Варвари Надаржинських є донька Олександра, але народилася вона через два місяці після весілля батьків. За звичаями (навіть – юридичним правом) того часу – така дитина вважалась незаконною і не мала права на спадок від батьків. Цим скористались родичі Надаржинських – Кондратьєви, котрі подали до суду позов на успадкування маєтностей і статків собі, а не Олександрі. Вони дуже поспішали, бо знали ще про один закон – якщо знайдеться дворянин, котрий ожениться на Олександрі (а їй скоро 14 років вже буде), то вона стане законною дворянкою і спадкоємницею. У Каразіна виник план: треба, щоб суд відмовив Кондратьєвим у позовних вимогах, після чого оженитись на Олександрі Надаржинській, отримавши величезне придане – весь славгородський маєток із землями та кріпаками плюс частину тростянецьких володінь.

Для реалізації сміливої афери, Каразін вирішив заручитися підтримкою царя, з котрим у цей час був «на короткій нозі». Цар підтримав свого радника і розпорядився передати з суду справу на детальний розгляд міністру юстиції Російської імперії, котрим у 1802-1803 рр. служив… відомий російський письменник Гаврило Державін. Державін підтримав Каразіна, справу закрили. Окрилений 30-річний Василь Назарович швидко від’їздить в бік Харкова, дорогою роздумуючи, як же йому тепер отримати ласки 14-річної Олександри вийти за нього заміж. І, здається, придумав.

Перший день Великодня 1803 р. Святкова служба у старому славгородському храмі, все село тут, тут і Надаржинські. Закінчилась проповідь, бере слово «особа, наближена до імператора». Виходить наперед Каразін, вітає всіх з Великоднем, передає привіт від самого імператора, демонстративно викликає привезеного з Харкова протоієрея Фотієва, котрому, для більшого куражу, вибив у царя орден Святої Анни ІІ ступеню та нагороджує його. Всі охають (ого, яка важлива персона вдостоїла їх присутністю). Та це ще не все. Василь тут же дістає з кишені дорогі діамантові сережки, підходить з ними до Олександри Надаржинської і пропонує вийти за нього заміж. «Наречена» червоніє, опускає очі і тихо відповідає… що вже заручена з іншим! Так, справді, не так давно пропозицію руки і серця Олександрі зробив 36-річний князь Корсаков. У Каразіна темніє в очах, його охоплює жах, він забуває про все на світі і швидко виходить з храму, більше того – пішки прямує в сторону Харкова. Як згадував Данилевський, Василь «бежал из Славгорода так скоро, что едва его экипаж догнал в слободе Ямной». Пізніше Олександра Корсакова, за свою відмову та в подяку за узаконення спадку, запропонує Каразіну відкуп у сумі 50 (за іншими даними – 60) тисяч рублів. Каразін же невдовзі ожениться на іншій Олександрі – Мухіній.

Важко сказати, хто тут більше виграв. Адже недовго радів генерал-майор, князь Олексій Іванович Корсаков такому приданому – помер у 1811 р. Поховали його у склепі (сьогодні на цьому місці у Славгороді стадіон). А от про споруду над склепом слід поговорити окремо. Коли на початку ХХ ст. архітектор, фотограф Лукомський відвідав Славгород, то застав від неї лиш руїни, в яких важко просліджувались початкові обриси пірамідального мавзолею.

Залишки мавзолею О.Корсакова у Славгороді, фото Г.Лукомського, 1913 р.

За визначення «пірамідальний мавзолей» і вхопимось. Як відомо, власники Славгорода Надаржинські дружили з Паліциним, замовляли йому проекти архітектурних споруд – тієї ж церкви. У кращого учня Олександра Паліцина, Миколи Алфьорова, є акварель 1800 р. «Пам’ятник на березі озера». На малюнку зображений якраз мавзолей оригінальної пірамідальної форми. І підпис: «З проектів О.Паліцина». Більше того – схоже, що саме цей проект був реалізований на практиці, причому – неодноразово.

“Пам’ятник на березі озера”. Акварель Миколи Алфьорова, 1800 р.

Зокрема, на центральному сумському кладовищі і сьогодні можна легко знайти облізлу піраміду, схожу на зображену. А ще 1823 р. у Казані на острівці відкрили майже такий же пам’ятник, споруджений за поданням Миколи Алфьорова. Таким чином, маємо велику ймовірність, що і у Славгороді у 1818 р. над склепом Корсакова встановили піраміду згідно цього ж креслення Паліцина.

Пам’ятник у Казані.

Піраміда мала в основі 10х10 метрів, у центрі внутрішнього приміщення розташовувався вівтар з іконостасом у стилі українського бароко, на чотири сторони виходили двері, а зовні напроти кутів стояли невеликі обеліски. Приблизно так проглядається стилістика і сумської та казанської пірамід.

Сумська піраміда, наш час.

Час руйнує кам’яні будівлі, жовтіють сторінки старинних книг, змінюється мода. Вічною залишається любов до рідного краю, його історії. А історію творять, наповнюють люди – і прості селяни, і поміщики-дворяни, і видатні діячі, просвітителі Слобожанщини – Олександр Олександрович Паліцин та Василь Назарович Каразін. Зі своїми успіхами і невдачами, злетами і падіннями, пошанами і курйозами – бо просто люди. Сьогодні популяризацією справ та творчого спадку Олександра Паліцина і його «Попівської академії», учнів, Василя Каразіна переймаються учасники сумського обласного об’єднання громадян «Паліцинська академія», осередок якої діє і на Краснопільщині.

Джерела.
О.Десятниченко “Паліцинськими стежками”, Харків, 2018.
О.Десятниченко “Історія Самотоївки від найдавніших часів”, Харків, 2014.
О.Кисельов “Легенди Сум”, Суми, 2019.
В.Комаров “Каразин против Кондратьева”, “Ваш шанс”, 2007.
Д.Кудинов “К 230-летию падения сумского метеорита”, “Ваш шанс”, 2017.
“Харьковский сборник”, Харків, 1887.

О.ДЕСЯТНИЧЕНКО, краєзнавець
с. Самотоївка

Краснопільська районна газета “Перемога”
14 лютого 2020 р.

Веб-джерело:
https://desalex.ru.gg/_Palitsyn&Karazin
Про справи у нашому краї Олександра Паліцина і Олександра Каразіна