Федір Турченко: Пілсудський, Петлюра і тернистий шлях до польсько-українського братерства зброї

Ще один погляд на польсько-український союз 1920 року – розмова з українським істориком, професором Федором Турченком

Союз Пілсудського і Петлюри, незважаючи на те, що він зазнав поразки, залишається винятковим прикладом, коли поляки і українці в умовах війни і взаємної ворожнечі змогли об’єднатися перед обличчям спільного ворога, яким була червона Москва.

Шлях до цього союзу, який формалізував Варшавський договір від 22 квітня 1920 року, і результатом чого став похід польської армії і українських військ на Київ та спільна боротьба двох народів проти більшовицької Росії, був дуже тернистий і сповнений неоднозначностей.

Власне, про цей шлях до союзу, його значення і роль в ньому Юзефа Пілсудського та Симона Петлюри Назар Олійник розмовляв з професором Федором Турченком із Запорізького національного університету.

– Пане професоре, скажімо, про відносини Пілсудського і Петлюри досить добре відомо в контексті 1920 року. Але я хотів би Вас запитати, що ми знаємо про ставлення Симона Петлюри до Польщі, до Пілсудського, скажімо, до 1920 року? Як він взагалі бачив взаємини України і Польщі, УНР і Польщі, власне, ще до 20-го року, коли Директорія і сам Симон Петлюра був змушений піти на угоду з Пілсудським і Варшавою?

– Я розумію Ваше запитання. Його слід розглядати в контексті тих подій, які були в Україні: 1918-1919 рік, Українська революція. Значить, революція захопила Наддніпрянщину, ну, і Західну Україну із листопада 1918 року – Західно-Українська Народна Республіка. Потім, значить, Ви знаєте оцю трагічну історію відносин, коли було оголошено утворення Західно-Української Народної Республіки в листопаді. Вона охоплювала ту частину, яку польська еліта, яка тоді будувала, відновлювала Річ Посполиту, Республіку Польську, вона вважала Західну Україну частиною історичної Польщі.

Така була ситуація і ця ситуація, скажімо, формувала відносини українських політиків, які керували революційним процесом на Наддніпрянщині і на Західній Україні. Оця обставина і диктувала ставлення, ставлення, скажемо так, негативне. І є, значить, немало прикладів, виступів самого Петлюри в цей час. Ну, де різко негативно оцінюється Польща, оцінюється Польща, яка була, яка будувалася саме за те, що вона, скажемо так, бачила майбутню польську відновлену республіку, яка включатиме і частину України, тобто Західна Україна. Тобто, оце була от така річ. Тим більше, по суті ж, йшла війна Західно-Української Народної Республіки з Польщею. І власне ця війна закінчилася поразкою Західно-Української Народної Республіки. Потім, після закінчення цієї війни, після взяття під контроль західноукраїнських земель польськими військами, армія, Українська галицька армія, перейшла на територію Наддніпрянщини і вона була учасником активним того політичного процесу, який відбувався в Україні в 1919 році. Ну, і в контексті цих речей ясно, що відносини були негативними.

– Пане професоре, власне як ми знаємо наприкінці 1919 року…

– Але я хотів би продовжить. Але в 1919 році практично на Наддніпрянщині Українська революція в тому вигляді, в якому була, ну скажемо так, зазнала поразки і регулярні українські війська змушені були в листопаді перейти кордон і вступити на територію підконтрольну Польщі, ну, і були там інтерновані і так далі. І абсолютно змінилася ситуація, ситуація політична змінилася і в цій ситуації, складній ситуації, в драматичній ситуації для України, для українців, політики почали шукати нові, скажімо так, варіанти продовження боротьби.

– Про Симона Петлюру великою можна сказати, що, з одного він був, скажімо так, романтиком, він мав романтичні якісь візії. Але, з іншого боку, от цей союз з Пілсудським був актом відчаю. З іншого боку, це теж був акт стратегічного мислення, тому що в тих обставинах Петлюра знайшов найбільш раціональний вихід в цій грі, в якій був певний шанс виграти. Чи не так?

– Значить, я сказав би так — це був крок, розрахований на те, щоб зберегти не ідею української, надбання української революції. І мова, звичайно йшла про величезний компроміс, про величезні поступки — відхід від цієї ідеї, скажімо, Соборної України, яка мислилася на початку революції в 1917-1918 році. Ясно, що це була поступка з боку Петлюри, ну, але він свідомо йшов на неї. Звичайно, Петлюра не зустрів підтримки серед еліти української і західноукраїнської. По-перше, його засудили західноукраїнські діячі, діячі Західно-Української Народної Республіки, які вважали, що вони ж в стані війни із Річчю Посполитою. По-друге, цю ідею і цей крок засудили також колишні соратники Петлюри: Винниченко, Грушевський, там Швець і представники Директорії, в яку він раніше входив і деякий час очолював. Тобто, мова йшла про те, щоб зберегти хоча б частину тих надбань, які обіцяла революція в 1917 році.

Політика — це складна річ. Політика — це завжди межі можливого, а тоді оцими межами можливого вважалися оцей союз із Польщею. Тим більше, що був спільний ворог, історичний ворог Польщі, історичний ворог України. І на цій підставі відбувся цей тимчасовий союз, на який пішов Петлюра.

Юзеф Пілсудський і Симон Петлюра серед польських і українських офіцерів (Станіславів, серпень 1920 року)

– Пане професоре, ну, з одного боку, це якби союз двох держав, УНР і Польщі. Але, з іншого боку, якоюсь це навіть більше такий в своєму зародку персональний союз двох осіб, двох потужних державних мужів Симона Петлюри і Юзефа Пілсудського. Чи погодитеся, власне, з такою думкою, яку, якщо не помиляюсь висловив один з польських політиків Хенрик Юзефський, що, якби не було цих двох постатей — Петлюри і Пілсудського — цей би союз в принципі ніколи не виник?

– Ну, невідомо. Значить, ми висвітлюємо те, що було. Те, що було, воно диктувалося логікою подій і ці розмови про цей союз, який був підписаний в квітні місяці, почалися ще у грудні 19-го року. Перший раз зафіксована зустріч Пілсудського і Петлюри в грудні. Очевидно, вже тоді почалися якісь переговори, пошуки спільної платформи. Тим більше, що очевидно і полякам не заважала незайва допомога. Це була незайва допомога — це була необхідна допомога. І той факт, значить, який мені здається — я з польськими істориками говорив, вони знають про цей факт – але мені здається він не дуже популяризується в польській історіографії. Це оборона Замостя, коли там війська, там невелика частина, дивізія Марка Безручка – це генерал, який очолював ту частину армію, яка була у складі Війська польського, воювала. Вона значить обороняла Замостя від наступу Будьонного, який йшов із Львова у фланг і тил польської армії, яка наступала у цей час північніше від Варшави на російські-радянські війська, гнала їх, виганяла із Польщі і вступила там в Білорусію і Північну Україну. В цей час міг бути удар у фланг, південний фланг польської армії в напрямі Любліна, коли б не зупинили – не армію, скажімо так, бо це не повноцінна армія була, а кінноту, досить агресивну і досить підготовлену, Будьонного під Замостям. Там вони півтора дні оборонялись, поки не підійшли польські війська і не прогнали Будьонного.

Тобто, це один факт, який свідчить про те, що ця боротьба була і цей союз не був даремним. Потім сам Юзеф Пілсудський оцінював достатньо об’єктивно цю допомогу. І він вручав тим, хто воював із російськими-радянськими військами там нагороди, ну і так далі. Це були досить нормальні оцінки цього. І найголовніша оцінка, що ми можемо мати незалежну Польщу, вільну Польщу, вільну Україну тільки, коли у нас будуть нормальні відносини, коли ми будемо відчувати себе як соратники, як брати по зброї і народи, які мають єдину концепцію майбутнього, скажімо, європейську концепцію, якщо говорити сьогоднішніми словами.

Матеріал підготував Назар Олійник

Джерело:
https://www.polskieradio.pl/398/7866/Artykul/2635720
Пілсудський, Петлюра і тернистий шлях до польсько-українського братерства зброї
08.12.2020 16:13

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.