Tag Archives: УНР

Олександр Ігнатуша. Православна церква і російська агресія в Україні (1919–1920 рр.): Ч.1. Ідейні орієнтири та характер діяльності (III)

Leave a reply

(закінчення)

***

Цю пронизаність релігійною ідеєю, релігійним духом у поєднанні з месіанською російською ідеєю Врангель зберіг до кінця свого головнокомандування на українській землі. Про це свідчить текст його наказу від 12 жовтня 1920 р., що підводив підсумок піврічній роботі уряду півдня Росії у сфері громадського управління. Серед положень, які свідчили про успіхи, Врангель називав децентралізацію управління (реформа земельного і місцевого земського самоуправління), позапартійний підхід при формуванні керівних органів, допомогу жертвам війни і біженцям, відновлення правопорядку, торгівельну політику. Continue reading →

Олександр Ігнатуша. Православна церква і російська агресія в Україні (1919–1920 рр.): Ч.1. Ідейні орієнтири та характер діяльності (II)

Leave a reply

(продовження)

***

Факт співпраці білогвардійців з православною церквою і роль церкви у планах білогвардійців показали вже перші документи генерала Денікіна. У Тимчасовому Положенні про управління територіями, зайнятими Добровольчою армією, яке було затверджене 3 вересня 1918 р., значилось, що Російська православна церква є первенствуючою в областях, які займає Добровольча армія [29, с.510]. Такий її статус поширювався на усі українські території, окуповані денікінцями. Ця ідея первенствуючого статусу РПЦ підкреслювалася у документах, які штаб верховного головнокомандуючого розсилав військовому та церковному командуванню зайнятих українських територій. Поряд із цим, звернемо увагу на два наступних пункти положення. Вони виразно підкреслюють російський національний характер режиму, що у своїй основі суперечив державницьким і національно-культурним прагненням та ідеалам українського народу. Четвертий пункт згаданого положення проголошував державний статус російської мови на окупованих територіях. У п‘ятому пункті зазначалось: “Державним прапором служить національний російський 3-х кольоровий (біло-синьо-червоний) прапор” [29, с.510]. Continue reading →

Олександр Ігнатуша. Православна церква і російська агресія в Україні (1919–1920 рр.): Ч.1. Ідейні орієнтири та характер діяльності (I)

Leave a reply

Російська агресія проти України 2014 р. актуалізувала проблеми історії військових конфліктів між Україною та Росією і сюжетів, пов‘язаних з військовою присутністю та агресією росіян в Україні. Російсько-український конфлікт загострив ситуацію у середовищі православної церкви, організаційно підпорядкованої Московському патріархатові. Перед кліром і віруючими УПЦ спалахнули старі питання лояльності до вищого церковного керівництва, яке знаходиться поза межами України і яке підтримує офіційну позицію Кремля. Збурилося й середовище інших церков. У контрастному світлі війни за українську державність зринули виклики національної ідентичності, вибору політичних шляхів розвитку України. Знов підсилено залунала багаторічна ідея консолідації православних навколо одного духовного центру в Україні і створення єдиної помісної української церкви.

З огляду на зазначені обставини, наша увага виокремлює факт російської військової присутності в Україні, що мав місце у 1919–1920-х рр. Він показовий з огляду на можливість встановлення історичних паралелей, що доводять типовість українсько-російських конфліктів, зокрема, у духовній сфері. Continue reading →

Федір Турченко: П.Скоропадський і М.Міхновський 1918 p. – дві моделі державного будівництва (ч.3)

Leave a reply

(закінчення)

***
10 червня делегація УНДС відвідала начальника німецького генштабу в Києві Гренера. Хліборобів-демократів у складі делегації представляли М.Міхновський, С.Шемет, В.Совачів. Член делегації М.Міхновський заявив на зустрічі: «Депутація визнає гетьмана главою України, але його кабінет міністрів не виправдовує надій українських партій. Слід замінити нинішній кабінет, бо він складається з ворогів українського народу…»[34]. Однак розуміння своєї позиції делегатам у Гренера добитися не вдалося. Він заявив, що в таких умовах змінювати уряд недоцільно. «…Для самостійності України бажання Німеччини допомогти Україні значно важливіше питання про те, чи буде призначений той чи інший міністр», – зазначив Гренер. М.Міхновський спробував перевести дискусію в іншу площину: «…Ми розуміємо самостійність України інакше, ніж німецький уряд. Ми розглядаємо самостійність України з точки зору національної, а не територіальної»[35], – сказав він. Continue reading →

Федір Турченко: Пілсудський, Петлюра і тернистий шлях до польсько-українського братерства зброї

Leave a reply

Ще один погляд на польсько-український союз 1920 року – розмова з українським істориком, професором Федором Турченком

Союз Пілсудського і Петлюри, незважаючи на те, що він зазнав поразки, залишається винятковим прикладом, коли поляки і українці в умовах війни і взаємної ворожнечі змогли об’єднатися перед обличчям спільного ворога, яким була червона Москва.

Шлях до цього союзу, який формалізував Варшавський договір від 22 квітня 1920 року, і результатом чого став похід польської армії і українських військ на Київ та спільна боротьба двох народів проти більшовицької Росії, був дуже тернистий і сповнений неоднозначностей. Continue reading →

Самотоївська школа – від церковно-парафіяльної до загальноосвітньої

Leave a reply

Історія зародження народної освіти у Самотоївці сягає далеких часів кінця XVII – початку XVIII ст. Українські переселенці з Наддніпрянщини принесли на Слобожанщину свої звичаї, культуру, будували козацькі православні храми, при яких діяли школи. Так, станом на 1732 р., вчителями в Свято-Миколаївському приході Самотоївки працювали дячки Маркін Іван Іванович, Попов Іван Карпович та Прокофьєв Іван Карпович. Метою такої школи було навчити хлопців у мірі, достатній для розуміння храмової служби та використання грамоти у повсякденному житті: читати, писати, рахувати, співати.

Після скасування у 1765 р. Катериною ІІ слобідських козацьких полків, навчання в цих школах було припинено. Перша шкільна реформа (1768 р.) передбачала створення, по можливості, повітових народних училищ з російською мовою навчання, – в Охтирці таку відкрили у 1790 р. 24 січня 1803 р. імператор Олександр І підписує указ “О предварительных правилах народного просвещения”, яким вже наказувалось влаштовувати церковно-парафіяльні школи при місцевих храмах та монастирях. У Самотоївці знову запрацювала школа при Свято-Миколаївській церкві. Continue reading →

ЛИСТУВАННЯ ІВАНА МІРНОГО З ОЛЕКСАНДРОМ ОЛЕСЕМ

Leave a reply

1002_Mirny

ЛИСТУВАННЯ ІВАНА МІРНОГО З ОЛЕКСАНДРОМ ОЛЕСЕМ

Вперше публікуються листи громадсько-політичного діяча І.Мірного до поета О. Олеся.

Цього року (стаття вийшла 2008 року – Краснопілля.Інфо) виповнюється 130 років від дня народження відомого українського поета, уродженця м.Білопілля (нині – Сумської області) Олександра Олеся (Олександра Івановича Кандиби). У 1919 р. він виїхав до Угорщини, потім – Австрії, а 1923 р. переїхав до Чехо-Словацької Республіки, де і закінчився його життєвий шлях.

1002_Mirny_OlesВ еміграції поет підтримував зв’язки зі своїми земляками та тими, хто жив на Сумщині у різний час – Павлом Зайцевим, Іваном Кобизським, Костем Мацієвичем, Іваном Трубою, Василем Филоновичем та інш. З-поміж друзів і колег Олександра Олеся поважне місце належить його земляку, журналісту, юристу, викладачу Івану Івановичу Мірному. Вони більше 20 років підтримували дружні стосунки і співпрацювали у громадських організаціях, дружили сім’ями.

І.І.Мірний належав до кола активних діячів національно-визвольного руху початку ХХ ст., Української революції 1917-1921 рр. та української еміграції міжвоєнного періоду. Проте у радянські часи на батьківщині ім’я друга і колеги Олександра Олеся було майже невідомим. Лише завдяки перевиданню в Україні Енциклопедії Українознавства[1] та появі наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. енциклопедично-довідкових видань[2] можна було ознайомитися з його короткою біографією. При цьому зазначалося, що він народився на Харківщині. У 1937 р. на сторінках паризького “Тризуба” був опублікований некролог, в якому вказувалося, що місцем народження І.І.Мірного було одне із сіл Сумського повіту тогочасної Харківської губернії.
Continue reading →

Професор Іваницький Борис Георгійович

Leave a reply

OLYMPUS DIGITAL CAMERAПрофесор Іваницький Борис Георгійович

Ще з незапам’ятних часів людина обирала собі нове місце проживання за двома ознаками – наявності поблизу річки і щоб поруч зеленів великий ліс. Річка потрібна для рибальства, як транспортна артерія, на її берегових луках випасають домашніх тварин та птицю. А без лісу не обійтися, бо він дає дрова, будівельний матеріал, мисливство. В решті решт – сховатися від ворога добряче тільки в лісі й можна. А ще ліс – це куточок незайманої природи, де людина відпочиває душею, замислюючись над плином часу та сенсом життя…

Борис Георгійович Іваницький народився 8-го березня 1878-го року в сім’ї губернського секретаря слободи Самотоївка Краснопільської волості Охтирського повіту Харківської губернії. Його батько, Георгій Федорович, був за фахом агрономом; мати, Людмила Нарцизівна Ковальська – українізована полька з Полтавщини; дід – малопомісний самотоївський поміщик, невеликий маєток якого знаходився на Западні, – колишній офіцер митної служби на австрійському кордоні. Мій прадід був у цього пана робітником. Залишилися спогади, що Іваницький дуже полюбляв котів, які навіть обідати заплигували до пана на стіл і їли одну з ним їжу. У 20-х роках ХХ-го століття маєток перейшов до ще одного його робітника – Серьги Сергія Пилиповича, який став знатним куркулем. У 30-ті роки, після розкуркулення та голодомору, будинок перетворився на патронат, де утримувались діти-сироти. Зараз у Самотоївці на цьому місці пустка. Continue reading →

Мірний Іван Іванович. Державний секретар УНР

Leave a reply

Мірний Іван Іванович. Державний секретар УНР

Безумовно, історія будь-якого населеного пункту не буде повноцінною без біографій людей, які своєю діяльністю прославили його на весь світ. Зазвичай, мова ведеться про відомих письменників, Героїв Радянського Союзу, працівників-«ударників» соціалістичної доби. Та в нашій історії були й часи, самі відомості про які свідомо «опускалися» тодішньою політикою. Довгий час навряд чи хто з самотоївців міг би похвалитися, що йому відомо хоча б про саме існування Івана Івановича Мірного, який належав до кола активних діячів національно-визвольного руху початку XX-го століття, Української революції 1917-1921-х років та української еміграції міжвоєнного періоду. У радянські часи, завдяки потугам комуністичної ідеології, його ім’я було намірено забуто. Перша сучасна згадка про Мірного з’явилась на початку XXI-го століття у перевиданій Енциклопедії Українознавства. Відзначалося, що на сторінках паризького «Тризуба» у 1937-му році публікувався некролог, в якому, зокрема, вказувалося, що місцем народження І.І.Мірного є «одне з сіл Сумського повіту Харківської губернії». Завдяки ж новим, сучасним дослідженням ми тепер знаємо, де його справжня, достовірна батьківщина.

0923_Mirny_Ivan_1
Іван Іванович Мірний. Фото початку 30-х років.

Мірний Іван Іванович народився 30-го серпня 1872-го року в слободі Самотоївка Краснопільської волості Охтирського повіту Харківської губернії. Вищу освіту Іван Іванович здобув у Петербурзькому університеті, закінчивши 1898-го року юридичний факультет. Спочатку працював у місцевих установах Міністерства фінансів – податковим інспектором в Умані, очолив у 1910-му році відділ Київської фінансової палати.  Був членом українських студентських, громадських і політичних організацій у Києві – товариство «Просвіта», Український клуб, осередок Товариства українських поступовців. Під час Першої світової війни брав участь в акціях «Общества помощи населению Юга России, пострадавшему от военных действий», допомагав біженцям з Галичини, був співробітником Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст. Належав до Української радикально-демократичної партії, яка згодом була перейменована на Українську партію соціалістів-федералістів. У квітні 1917-го року Всеукраїнським національним конгресом був обраний до Української Центральної Ради від просвітницьких організацій міста Києва. Continue reading →