ПАМ’ЯТЬ

16 липня 1852 року Шевченко писав Андрієві Козачковському з далекого-далекого Новопетровського укріплення в Переяслав: «Живу, можна сказати, одними лиш спогадами, та й хто ними не живе!» Дивна річ, оце життя спогадами. Це так, наче ти помер для біжучої миті, відійшов від життя кудись не знати куди й живеш реальністю, що існує тільки в тобі, тобто сама живе тобою. Щоб жити спогадом, треба померти — інакше нічого не вийде. А коли ти помираєш, тоді одразу опиняєшся в просторі, що реальніший за саму реальність, та водночас — ілюзорний, мов кіно про самого себе. Це може бути якась весела й запальна комедія, може бути щось схоже на детектив, страшилку чи фентезі…

Що завгодно — аж до якогось щемкого-прещемкого жанру, що не має назви. Мабуть, то просто сум за собою, як, наприклад, у Василя Стуса, який у неволі на чужині згадував широкий Дніпро, далекі київські каштани, свободу, обличчя друзів:

«Сосна із ночі випливала, як щогла.
Грудей торкнулась, як вода — весла,
як уст — слова. І спогади знесла,
мов сонну хвилю. І подушка змокла».

Таке відчуття було прекрасно знане поетом. Та і як його не знати, коли ледь не все життя пройшло далеко від батьківщини, далеко від друзів, від усього того доброго й прекрасного, що гріло душу. Згадаймо слова оповідача повісті «Близнята»: «Далеко, дуже далеко від моєї милої, моєї прекрасної, моєї бідної батьківщини я люблю часом, дивлячись на широкий безлюдний степ, перелітати думкою на берег широкого Дніпра й сідати де-небудь, хоч би, приміром, у Трахтемирові, під тінню крислатої верби, дивитися на позолочену західним сонцем панораму, а на темному тлі цієї широкої панорами, як алмази, горять переяславські Божі храми… І багато, багато різних подій воскресає в моїй пам’яті…».

Мені здається, що всі Шевченкові повісті — то один-єдиний спогад. Колись я коментував їх і чогось подумав, що насправді там геть немає вигадки, що це химерно переплетені в пам’яті уламки реальності. Інакше кажучи: поетова фантазія не може жити сама в собі, вона годна малювати свої узори тільки на тлі реальності, а значить — пам’яті.

Ганна Барвінок

Пам’ять — основа основ. І оце фантазійне перетворення реальності пам’яті чудово ілюструє щоденникова нотатка поета за 11 липня 1857 року. Вечір. Поет гуляє на самоті. Примощується десь і починає співати свою улюблену «Зіроньку»: «Ой ізійди, зійди, ти, зіронька та вечірняя…». І ця меланхолійна пісня, — каже він, — нагадала мені той вечір, коли ми з Ганною Барвінок співали її на два голоси. Це було на другий день після весілля красуні Ганни з Кулішем — десять років тому. «Спогади заколисали мене, — продовжує поет, — і я солодко заснув. І бачив уві сні Новгород-Сіверський… Вулицею їздили в старосвітському величезному берлині величезні руді п’яні ченці, а між ними опинився мій тверезий друг Семен Гулак-Артемовський». Отака гра фантазії з пам’яттю.

Михайло Чалий

А Шевченко мав прекрасну пам’ять. «Пам’ять у нього була чудова, — писав Михайло Чалий. — Наш поет за своїм характером належав до типу тих незвичайних людей, що їх Дізраелі назвав пізно вихованими геніями — sero sapientes». Чалий має на думці видану в Лондоні ще 1795 року знамениту книжку Ісаака Дізраелі «The literary character, or Тhе history of men of genius»[1]. А далі він цитує Дізраелі: «У тому, що геній виховує сам себе, нас переконують власні свідчення всіх членів цієї великої родини, але це самовиховання проходить не завжди вдало, і багато геніальних людей закінчували дні серед руїн свого таланту і з розбитою душею. Багато великих людей половину свого життя витратили на те, щоб надолужити згаяний час або викорінити в собі сліди поганого виховання»…

Шевченко теж виховував сам себе. Коли він опинився в Санкт-Петербурзі в колі блискуче освічених людей, — каже Чалий, — то зумів досить швидко опанувати цілий материк культури. При тому «сила-силенна нової інформації не пригнічувала його талант: ясний природний розум систематизував ці знання, відокремлюючи важливе від другорядного, не переобтяжуючи пам’ять усіляким непотребом».

А ось свідчення Агати Ускової, яка познайомилась із Шевченком у 1853 році: «Шевченко був дуже розвиненою людиною, з чудовою пам’яттю, тому теми для розмов під час прогулянок були найрізноманітніші…».

Пам’ять відокремлює не тільки головне від другорядного, але й добре від злого, приємне від неприємного, тепле від холодного… Інколи, щоб не забути того, чого забувати не хочеться, щоб байдужий до всього час не стер слідів чогось дорогого, людина залишає собі, немов вузлики на незабудь, якісь дрібнички-реліквії. Так, покидаючи Новопетровське укріплення, Шевченко дарує на пам’ять Феліксові Фіалковському[2] томик свого улюбленого Гоголя. У січні 1861 року Фіалковський писав поетові: «Пам’ятаєш, мабуть, наше розставання в Новопетровську, коли ти сідав у маленький човен. Приємна для мене була та хвилина й водночас сумна, коли, дивлячись на тебе, невдовзі втратив тебе з очей; сьогодні залишився для мене тільки любий про тебе спогад, а зірване листя з твоєї верби… зберігаю в себе, ніби якийсь дорогий скарб. Так, любий Тарасе! Тільки єдина пам’ятка про тебе залишилась у мене, бо перший том Гоголя продав за браком коштів»…

Любив реліквії і сам Шевченко. Наприклад, у жінок, які йому подобались, він неодмінно просив на пам’ять квіти, що прикрашали їхні сукні, і потім довго-довго беріг ці дрібнички. Але хіба мало в житті речей, які так хочеться стерти з пам’яті назавжди? Стара жінка, героїня повісті «Княгиня», переживши жорстокі випробування, каже: «Я була б щаслива…, якби забула те, що в нас діялось удома… Та Бог мене, не знаю за що, покарав пам’яттю».

Сторінка «Щоденника» Тараса Шевченка. Автограф запису від 12 грудня 1857 року з портретом О. Герцена

Пам’ять як Божа кара… Поет і сам відав, що це таке. Недаром наприкінці свого заслання, починаючи вести щоденник, він пише: «Згадуючи це минуле сумне десятиліття, я сердечно радію, що мені не прийшла тоді[3] спасенна думка завести собі записник. Що б я в ньому записав?.. Сам лиш спогад про те, що пройшло й що я бачив за цей час, змушує мене здригнутись. Бо що б воно було, якби я змалював оцю похмуру декорацію й бездушних, грубих лицедіїв, з якими мені довелося грати цю похмуру, монотонну десятирічну драму? Повз, пройдімо повз, моє минуле, моя підступна пам’яте! Не каламутьмо серце любого друга негідним спогадом, забудьмо й простімо наших темних мучителів, як простив милосердий Людинолюбець своїх жорстоких розпинателів. Звернімось до світлого й тихого, як наш український осінній вечір, і запишімо все бачене й почуте й усе, що продиктує серце».

1 «Літературний характер, або Історія генія» (англ.)
2 Фелікс Фіалковський — унтер-офіцер 1-го Оренбурзького лінійного батальйону, польський політичний засланець.
3 На початку заслання.

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс. 379-381)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /