Tag Archives: талант

«…Щастя плужить в полі трудному моїм»

Є у кожного народу яскраві представники, особистості, через призму життя та творчості яких постає історична доля цього народу, постає і його майбуття. Вустами таких людей, здається, говорить сама історія.

Земля Сумщини дала цілу плеяду синів та доньок – мучеників та пророків, які стали уособленням історії українського народу. Серед них – Микола Михайлович Данько. Уродженець села Славгород Краснопільського району, він в дитинстві та юності пройшов звичайну для кожної радянської людини життєву школу: семирічка в рідному селі, військові будні під час Великої Вітчизняної війни (дійшов до Угорщини та Австрії), трудова діяльність на Львівщині у післявоєнний час, навчання у Львівському університеті. Здавалось, пролягав спокійний, рівний шлях. Але не судилося Миколі Михайловичу пливти за течією, насолоджуючись маленькими життєвими радощами. Доля готувала йому тернистий шлях. Його проводирем в житті стало перо поета, перо громадянина. Continue reading

Радіотелефот Бориса Грабовського, сина великого українського поета

Сьогодні виповнюється 120 років від дня народження Бориса Павловича Грабовського – талановитого винахідника, першовідкривача повністю електронної системи телебачення, сина нашого видатного земляка – великого українського поета, перекладача, борця з російським самодержавством Павла Арсеновича Грабовського.

Пропонуємо цікаву статтю Надії Шаповал (м. Чернігів) з ексклюзивними фактами про життя Бориса Грабовського і його родини: Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ПАМ’ЯТЬ

ПАМ’ЯТЬ

16 липня 1852 року Шевченко писав Андрієві Козачковському з далекого-далекого Новопетровського укріплення в Переяслав: «Живу, можна сказати, одними лиш спогадами, та й хто ними не живе!» Дивна річ, оце життя спогадами. Це так, наче ти помер для біжучої миті, відійшов від життя кудись не знати куди й живеш реальністю, що існує тільки в тобі, тобто сама живе тобою. Щоб жити спогадом, треба померти — інакше нічого не вийде. А коли ти помираєш, тоді одразу опиняєшся в просторі, що реальніший за саму реальність, та водночас — ілюзорний, мов кіно про самого себе. Це може бути якась весела й запальна комедія, може бути щось схоже на детектив, страшилку чи фентезі…

Що завгодно — аж до якогось щемкого-прещемкого жанру, що не має назви. Мабуть, то просто сум за собою, як, наприклад, у Василя Стуса, який у неволі на чужині згадував широкий Дніпро, далекі київські каштани, свободу, обличчя друзів:

«Сосна із ночі випливала, як щогла.
Грудей торкнулась, як вода — весла,
як уст — слова. І спогади знесла,
мов сонну хвилю. І подушка змокла». Continue reading

Володимир Брюханов – поет, журналіст, подвижник з Осоївки

Якось мені до рук потрапив один з номерів газети «Червоний Гірник». Коли я поділився враженнями від прочитаної статі, мій тато розповів мені, що його дідусь, мій прадід, теж друкувався у «Червоному Гірнику». Я і раніше чув, що мій прадід був письменником та поетом, але тепер мене це зацікавило ще більше. Тому я вирішив більше дізнатися про свого дідуся і загалом про цю газету.

Перший номер «Червоного гірника», головної у наш час Криворізької газети, побачив світ у неділю, 7 грудня 1924 року. Серед документів, які зберігаються у нашій родині після дідуся, є цікаве видання відомої на Криворіжжі історичної письменниці і журналіста Тетяни Петрівни Воронової «Газета і місто. 70 років разом», яка дослідила весь шлях становлення «Червоного гірника» від народження до сучасності. Continue reading

Соло у сутінках. Пам’яті Миколи Данька

Холодного лютневого дня у 93-му ми – ні, не ховали його. Ми вручали Миколу сумській землі, щоб вона берегла і оберігала свого найкоханішого сина. Скільки видатних письменників народжувала Сумщина – один він не полишив її у дні бідувань, прийняв за неї катування і по смерті зостався з нею.

Соло у сутінках

(Стаття Геннадія Петрова у сумській газеті «Добрий день» від 24 травня 1996 року)

Пролунали останні прощальні слова – і оббита чорним крепом труна зникла в могилі, виритій у найдальшім кутку Баранівського кладовища. Так три роки тому завершився страдницький шлях ще одного українського поета – поета видатного, який в часи комуністичного всевладдя, гнаний, переслідуваний, цькований, витримав понадлюдський іспит на вірність українському слову і талантові, яким обдарувала його рідна земля. В Україні це було важко, майже неможливо. Микола сягнув за межу неможливого. Continue reading

Борис Грабовський. Голубий вогник у тюбетейці (ч.2)

Розповідь про українського винахідника – піонера-розробника електронної системи телебачення

(закінчення)

* * *

Значно випереджаючи час, у 1925 р. син українського поета-революціонера висунув теорію про світлочутливість шкіри чола людини – про так звані фосфени, тобто зорові відчуття, що виникають у людини без впливу світла на око. Раніше такі вміння вважалися атавізмом, успадкованим homo sapiens від тварин. Continue reading

Борис Грабовський. Голубий вогник у тюбетейці (ч.1)

Проєкт «Калиновий к@тяг» продовжуємо розповіддю про українського винахідника – піонера-розробника електронної системи телебачення

У післявоєнному місті Фрунзе (нині – Бішкек) цей дивний чолов’яга із живими сірими очима, невисокий на зріст, худорлявий, згорблений, заглиблений у власні думки, ходив вулицями не у вишиванці, а незмінно – в тюбетейці. На оточуючих він не звертав уваги. Часом химерник бурмотав собі під ніс якісь вірші чи дивні, незрозумілі перехожим фрази, але навіть і тоді, коли чвалав, мовчки нагадував перехожим дивакуватого чарівника зі східної казки. Звали дивака – Борис Павлович Грабовський, і він справді був дивотворцем.

30 червня 1928 р. в СРСР винахідник, котрий із вищої освіти мав один курс… медінституту, не лише запатентував під №5592, а й реалізував електронну систему телебачення – телефот, за допомогою якої, вперше в світі, було здійснено безпровідну передачу рухомого зображення на відстань. Continue reading

Берегиня роду свого

Сьогодні розповідь про нашу ювілярку, щиру, дивовижну людину, унікальну, щасливу маму, найкращу дружину, жінку з великим серцем, уродженку смт Угроїди Бондарєву Світлану В’ячеславівну. Їй 3 вересня цього року виповнилось 55. Цій жінці Господь дав доброту і теплоту, які вона дарує тим, хто ніколи їх не відчував, тим, кого вона хоче відігріти. Вона взяла віру і ділиться з кожним, у кого цієї віри немає. Взяла надію, і підтримує нею тих, хто почав її втрачати. Взяла любов і несе цю любов всьому світу. Для Світлани В’ячеславівни любов – це повітря, а без повітря немає дихання, а з цим почуттям у серці дихається легко. Про добрі справи, зроблені цією жінкою окрема розповідь. У народі говорять, що добра людина із скарбниці свого серця добуває добро, а лиха людина із злої скарбниці добуває лихо. Світлана В’ячеславівна – це добра, мудра, гуманна, правдива людина, оптимістка по життю.

Дитинство Світлани проходило у мальовничих Угроїдах. Вже тоді доля посилає випробування – тяжка хвороба на десять років прикувала до ліжка її маму. Всі турботи про найдорожчу людину лягли на дитячі плечі. Але це не зламало тендітну білявочку, а загартувало та додало в її серце милосердя. З дитячого будинку повертає в родину братика Михайлика, стає йому опікуном. Після успішного закінчення школи вступає до Лебединського педагогічного училища на факультет дошкільного виховання. Continue reading