Мені здається, Гі Дебор мав рацію, коли казав: «Людина — це час. Осягнення людиною власної природи нерозривно пов’язане з розумінням розвитку всесвіту». Час. Яка проста й водночас незбагненна річ! «Чи не всяк знає ці слова: час, життя, смерть…? — писав колись Сковорода. — Нам здається, що ми їх розуміємо. Та якщо попросимо кого-небудь пояснити, тоді всяк задумається. Хто може пояснити, що означає час, якщо не сягне божественної висоти? Час, життя й усе інше існує в Бозі».
Мабуть, такі думки навіяла нашому старому філософові Августинова «Сповідь»: «Отже, що ж таке час? Коли ніхто не питає мене про це, я знаю, але як тільки йдеться про пояснення, я вже не знаю»[1]. Принаймні це місце зі «Сповіді» колись було в нас дуже популярне. Згадаймо хоч би «Фізику» Феофана Прокоповича: «…Усі нібито відчувають час, коли рахують години, дні, роки, коли говорять, що багато або мало часу минуло, чи залишається, проте, якщо б когось тоді запитати, що таке час, то нелегко дати відповідь. І на це вже давно звернув увагу Августин». Continue reading