ЧАС

Мені здається, Гі Дебор мав рацію, коли казав: «Людина — це час. Осягнення людиною власної природи нерозривно пов’язане з розумінням розвитку всесвіту». Час. Яка проста й водночас незбагненна річ! «Чи не всяк знає ці слова: час, життя, смерть…? — писав колись Сковорода. — Нам здається, що ми їх розуміємо. Та якщо попросимо кого-небудь пояснити, тоді всяк задумається. Хто може пояснити, що означає час, якщо не сягне божественної висоти? Час, життя й усе інше існує в Бозі».

Мабуть, такі думки навіяла нашому старому філософові Августинова «Сповідь»: «Отже, що ж таке час? Коли ніхто не питає мене про це, я знаю, але як тільки йдеться про пояснення, я вже не знаю»[1]. Принаймні це місце зі «Сповіді» колись було в нас дуже популярне. Згадаймо хоч би «Фізику» Феофана Прокоповича: «…Усі нібито відчувають час, коли рахують години, дні, роки, коли говорять, що багато або мало часу минуло, чи залишається, проте, якщо б когось тоді запитати, що таке час, то нелегко дати відповідь. І на це вже давно звернув увагу Августин».

А як би відповів на таке питання Шевченко? Мабуть, він спершу сказав би, що час — то таки й справді «години, дні, роки». Недаром у своїх повістях він надзвичайно ретельно передає ритм дії, ніби звіряючи її за годинником. Ось хоч би такий епізод із повісті «Художник»: «О дев’ятій годині я, як завжди, пішов у клас… Об одинадцятій зайшов до Карла Павловича[2] й отримав наймилішу догану від наймилішої Емілії Карлівни[3]. До другої години ми грали в гальбе-цвельф. Вона хотіла, щоб я до обіду залишився з ними. Я вже почав було погоджуватись, та Карл Павлович зауважив, що манкірувати[4] не слід, і я, засоромлений по вуха, пішов у клас. О третій годині повернувся, а о п’ятій залишив їх за столом і знову пішов у клас».

Тарас Шевченко. Портрет К.П.Брюллова. Олівець. 1835

Хто «головний герой» цього епізоду? Час. Люди, зокрема й оповідач, ніби занурені в нього. А це означає, що перед нами не гра фантазії, а спогад: у забутому Богом Новопетровському укріпленні поет згадує до найдрібніших деталей щасливі миттєвості свого колись такого безтурботного життя. Час постає тут у всій своїй «матеріальності» майже так само, як у щоденнику. Згадаймо, як поет описує той день, коли дізнався про свою свободу: «…Була неділя, тож я пішов в укріплення поголитись, і унтер-офіцер Куліх[5] перший сказав мені, що о 9-ій годині ранку прибув поштовий човен. Поголившись, я, із завмиранням серця, повертався на город і, виходячи з укріплення, зустрів наглядача напівгоспіталю Бажанова, і той перший привітав мене зі свободою. 21 липня 1857 року об 11 годині ранку. О першій годині одержав лист від Залеського за 30 травня. Від третьої години дня до третьої ночі пили з Фіалковським під вербою чай і лимонівку…».

Отже, час — це, перш за все, «години, дні, роки», те, що вимірює годинник. Та вже тут помітно, що то, швидше, якийсь «внутрішній годинник», а не звичайний кишеньковий. До речі, свій перший і останній кишеньковий годинник Шевченко купив аж у лютому 1861 року, якраз перед смертю. А час життя він міряв не так годинником, як серцем. Зрештою, казав же колись Бальтазар Грасіан: «У нас нема нічого свого, крім часу. Він є навіть у тих, у кого нема й даху над головою».

Що ж тоді час, як не щось суто людське, внутрішнє, як не безугавний і незбагненний перебіг наших сподівань у наші спогади? І цей перебіг має свій власний ритм, що віддзеркалює життя душі, твої надії, бажання, пристрасті… Це те, про що дуже схожий на диявола Карфункель — герой драми Івана Кочерги «Майстри часу» — каже: «Що таке час? Для вас він іде занадто швидко, для мене, навпаки, дуже поволі. Такий час — тільки наше почуття. Його взагалі немає».

Години можуть ставати тут довшими за дні, як для оповідача повісті «Прогулянка…»: «Дні чекання такі ж нудні й довгі, як і оця нехитро сплетена історія. А години чекання ще довші й нудніші. Дивно: ми весь час надіємось і чекаємо, а не можемо привчити себе до цього марудного почуття, не можемо скоротити безконечної години чекання на жодну секунду». Час може й узагалі спинитись, хоч над твоєю головою пролітатимуть, немов хмари в небі, літа й цілі віки:

«Ще прийдуть думи. Розіб’ють
На стократ серце, і надію,
І те, що вимовить не вмію…
І все на світі проженуть.
І спинять ніч. Часи літами,
Віками глухо потечуть.
І я кровавими сльозами
Не раз постелю омочу».

Що означає ця заснована на 6-му псалмі[6] картина часу? Те, що спинилось серце. Відчай. Але серце знов потроху ожива, і час знов рушає вперед. Час — це биття твого серця. Час — це те, що змінює твою душу. Наприклад, любов чоловіка й жінки, коли вони непомітно стають частинами одне одного, як у повісті «Наймичка». Старий чоловік стоїть над могилою своєї дружини й читає «Со святими упокой». Його давлять сльози. І Псалтир падає йому з рук. «Ось так, — каже оповідач, — час і самотність зв’язують одне з одним простосердечних людей. Благословенні і час, і самотність…».

Тарас Шевченко. Богданові руїни в Суботові. Акварель. 1845

Час у Шевченка стає ще складнішим, коли на оцей «внутрішній годинник» нашаровуються ті чи інші зовнішні ритми. Скажімо, коли час починає неспішно кружляти по колу згідно з ритмом селянського календаря, як у щойно згаданій «Наймичці»[7], або, навпаки — стрімко летіти вперед якоюсь кінецьсвітньою стрілою, як у промові благочинного, чиїм прообразом став архімандрит Мельхіседек Значко-Яворський, у поемі «Гайдамаки»:

«Не плачте, братія: за нас
І душі праведних, і сила
Архістратига Михаїла.
Не за горами кари час.
Молітесь, братія!»…

А це означає, що час може бути і «добрим»-«золотим», і «недобрим»-«лютим», десь так, як у старовинних приказках: «Час часу рознь — і чоловік чоловіку» або «Дай Боже, в добрий час поговорить, а в лихий помовчать», — які віддзеркалюють чи то вже наперед встановлену Богом гармонію, чи фаталізм. Та що б там не було, поет повсякчас підкреслює, що час — це проминальність. Її можна уявити в образі згаданого в повісті «Художник» Сатурна, котрий пожирає своїх дітей. І що ближче до старості, то все сильнішим і сильнішим стає це бентежне й болюче відчуття. Недаром поет ділився ним тільки з найближчими друзями. Ось він пише до Семена Гулака-Артемовського: «Чи пам’ятаєш, добрий мій друже! Щасливий час! Здається, недавно, а ось уже 12 років пройшло! Летять наші роки, — Бог їх зна, куди вони так спішать…». А ось те саме в листі до Якова Кухаренка: «Господи! Господи! Як-то швидко ті літа минають; молодії то ще так і сяк, а що вже ті старі (погані літа), то так і летять, неначе той шуліка за куркою: так вони за нашою мерзенною грішною душею». Словом, «все йде, все минає…». Оця Шевченкова візія всепоглинаючого часу матиме в нашій літературі довге життя. Згадаймо хоч би такого напрочуд життєрадісного поета, як Валер’ян Поліщук, «Гомер революції», за словами Володимира Коряка. У його «Книзі повстань» є навіяний Шевченковим «все йде, все минає…» філософський фрагмент «Час». Про що ж у ньому йдеться? Про зникомість та, зрештою, і безцільність нашого життя.

1 Сповідь, 11. XIV. 17.
2 Брюллова.
3 Ідеться про дружину Брюллова Емілію Тімм.
4 Тобто легковажити.
5 Франц Куліх — унтер-офіцер 1-го Оренбурзького лінійного батальйону, польський політичний засланець.
6 «Змучився я від стогнання свого, щоночі постелю свою обмиваю слізьми, сльозами своїми окроплюю ложе своє!..»
7 «Мирно й безтурботно спливали години, дні, місяці й роки на благодатному хуторі Якима».

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс.556-558)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/iz_dosvidu_samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_dosvidu_samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /