Джонатан Свіфт та його твір

«Головна мета, яку я собі поставив у всіх своїх працях, – швидше ображати людей, ніж їх розважати, і якби я здолав довершити свої наміри без шкоди для себе, був би з мене найплідніший письменник на світі…»

Це одна з найсумніших книжок в історії європейської літератури, найгостріший памфлет на людство, але написано цю книжку не в нападі хворобливої мізантропії, а з почуттям «ненавидячої любові» до людини. Зневага і обурення, що подекуди просто б’ють в очі зі сторінок «Гуллівера», не є наслідком лихої вдачі письменника, як то іноді пишуть історики літератури, а збуджені глибокою образою за людину, якою вона є, при гострій свідомості того, якою вона має й повинна бути. Саме віра в людину, захована під личиною жорстокого скепсису, диктувала авторові нещадні рядки, в яких безоглядному осудові піддавалися соціальні, політичні та інші форми сучасного Свіфтові суспільства.

Jonathan Swift (1667 — 1745)

Треба тільки добре вчитатися в останні розділи цієї єдиної в своєму роді книжки, в сцени, де розповідається про виїзд Гуллівера з країни коней і про трагічні його переживання, коли він думає про те, що мав покинути своїх доброчесних господарів і повернутися знов до людей з їх вадами та розбещеністю (ці розділи й зараз не можна читати без деякого внутрішнього хвилювання), щоб відчути, скільки в тому суворому та відлюдкуватому декані собору св. Патріка пломеніло справжньої любові до людини. Бо чесноти гуїгнгнмів, що так полонили серце Гуллівера, – то ж людські чесноти, те краще в людині, що при сприятливих обставинах може взяти гору над лихими її інстинктами й перетворити людину з мізерного єгу на шляхетну, гідну свого місця у світі істоту. Сама непримиренність тону, завзята агресивність випадів Свіфта свідчать про певні дидактичні завдання, про бажання вжити гострих ліків на тяжкі, але не на безнадійні хвороби.

Свідоме життя Свіфта пройшло в складних суспільних обставинах. «Славетна революція» 1688 року привела до влади Ганноверську династію (Вільгельм Оранський), що в своїй внутрішній[5] політиці орієнтувалась на примирення між земельною аристократією та буржуазією. Починається епоха конституційної монархії, коли до деякої міри стабілізуються внутрішні відносини в країні, зміцнюється зовнішнє становище королівства, процвітає торгівля, на високий рівень підноситься пульс громадського життя. Встановлюються ті форми суспільного ладу, що так захоплювали Вольтера буржуазними «свободами» в порівнянні з тодішньою Францією. Література набирає в ті часи того значення, якого не мала вона ніколи від початку свого зародження на території Англії. Не випадковим є той факт, що такі письменники, як Дефо – автор «Робінзона Крузо», Аддісон, той же Свіфт та інші беруть активну участь у політичному житті, що на їхню думку зважають найвідповідальніші представники уряду, які по змозі займаються й собі літературною роботою, як-от відомий в ті часи можновладець і меценат молодого Свіфта Вільям Темпль чи міністр в уряді королеви Анни й особистий друг Свіфта Болінброк та інші. Література вийшла за межі «придворного мистецтва», яким вона була за часів Реставрації. Письменник виступає тепер у ролі громадського речника, в ролі учителя моралі, сміливо викриває хиби державного апарату й конкретних його представників, спираючись на підтримку та співчуття прогресивної частини суспільства. Одне слово, якщо ця історична епоха і не була, звичайно, «золотим віком», і не могла вже бути через класовий свій характер, то все ж це був період порівняно «щасливий» в історії королівства. І не лише в його специфічних гріхах і злочинствах треба бачити безпосередню причину чи привід тієї «ненавидячої» гостроти, з якою викривав Свіфт вади своїх сучасників.

Те саме треба сказати й про особисті життєві обставини письменника.

Будинок, в якому народився Джонатан Свіфт

Народившись 1667 року в родині невеликого урядовця в столиці Ірландії Дубліні (хоч сім’я Свіфта була англійського, а не ірландського походження), майбутній письменник досить сумно прожив дитячі роки в обставинах матеріальних нестатків (батько вмер у рік народження Джонатана), далі з матеріальною допомогою дядька закінчив він вищу освіту в Дублінському університеті, а потім вирушив до Лондона шукати щастя. Досить швидко дістав він посаду секретаря у відомого в ті часи можновладця Вільяма Темпля, що за нового режиму перебував уже у відставці й у вигідній та розкішній обстановці віддавався дилетантським студіям «наук і мистецтв», користуючись славою освіченої та гуманної людини. Маєток його стає осередком, де можна було побачити і перших урядовців королівства, і навіть самого короля Вільгельма, сюди ж з’являються й видатні представники[6] науки та літератури, як, наприклад, ватажок англійської класичної літератури Драйден. Безперечно, перебування Свіфта в знаменитому Мур-Парку, маєтку Темпля, з його прекрасною бібліотекою й вибраним товариством було удачею, видатною «школою», як політичною, так і літературною, для бідного, незначного і нікому не відомого юнака провінціала. Тут написано було такі сатиричні шедеври Свіфта, як «Війна книжок», «Казка бочки» та цілий ряд інших творів. Тут-таки сталася подія, що відіграла певну роль і в дальшому житті письменника. Саме в Мур-Парку познайомився він з дівчиною, що стала мовчазним, покірним і нещасливим супутником життя «навіженого попа» (як пізніше жартома називали Свіфта його літературні приятелі) і дістала безсмертя в щоденниках Свіфта під ім’ям Стелли.

Джонатан Свіфт. 1682 р.

Тільки після смерті Вільяма Темпля (1699 р.) залишає Джонатан Свіфт Мур-Парк і знову оселяється в Ірландії, але часто відвідує Лондон. Свіфт у цей час – уже відомий і визнаний письменник. Памфлети Свіфта високо підносять його авторитет серед таких найвизначніших письменників того часу, як Стіль, Аддісон, Дефо, Поп та інші. Його сатиричний талант цінять і в керівних політичних колах того часу. Партія вігів, що прийшла до влади на самому початку XVIII ст., в особі головних своїх проводирів, як лорд Галіфакс і лорд Соммерс, намагається затягти Свіфта до своїх лав. Незабаром Свіфт стає впливовим журналістом, людиною, на думки якої зважають перші особи держави. Ще в більшій мірі зростає його авторитет у політичних колах тоді, коли, після падіння кабінету вігів у 1710 році, з якими ще до того розійшовся Свіфт, політична влада перейшла до партії торі (великих землевласників). Свіфт стає порадником чільних діячів королівства – міністрів Харлі і Сент-Джона Болінброка. Свіфт – утаємничений у всі складні державні та партійні справи, у весь лабіринт придворних інтриг; не одне й не два рішення великої державної ваги ухвалено коли не з ініціативи Свіфта, то після його апробації. А проте Свіфт не посідає будь-якої визначної посади в уряді, він, як і раніше, ірландський священик і до своєї Ірландії повертається раз у раз, стомившись політичною боротьбою та турботним столичним життям. Це незвичайне піднесення людини, яка за своїм соціальним походженням не могла мати будь-якого значення в тодішньому суспільстві, пояснюється саме великим піднесенням громадської ролі літератури як важливого чинника в політичній та соціальній боротьбі. Своєю «незалежною» позицією літератора й публіциста Свіфт символізував ніби нову силу – силу друкованого слова, право людини інтелекту, що має усі підстави вимагати до себе пошани й уваги.[7]

Талантом Свіфта захоплювалися, але ще більше боялись його. Боялись не тільки вороги, а й друзі. Манера його поводження серед «великих цього світу» виходила з наміру показати їм, що людина з розумом і здібностями, хоч і без титулів, маєтностей та становища, має право на пошану до себе. Більше того, така людина безперечно вища й значніша, аніж усі ті титуловані особи, що правлять народами.

Загалом же виразник прагнень передової дрібної буржуазії, Свіфт був випадковим «гостем» в лавах пануючих тоді політичних партій вігі і торі. Та й яка з цих партій, що репрезентували інтереси панівних класів, могла задовольнити Свіфта з його гострим розумінням хиб і пороків державного апарату в становому королівстві? Ні, він волів протегувати іншим і таки чимало допомагав своїми зв’язками багатьом, зокрема своїм ірландським землякам, і, безперечно, діставав моральну втіху від свідомості своєї сили і влади, що виявлялася саме в таких формах.

Собор Святого Патрика. Дублін, Ірландія

З 1713 року «ірландська пустинь» стає постійним місцем перебування Свіфта. Коли почалася боротьба між чільними представниками партії торі та друзями Свіфта, Харлі і Сент-Джоном, і коли Свіфтові не пощастило помирити їх між собою, він відчув, що авторитетові партії приходить кінець і що йому в Англії робити нічого. Свіфт виїздить до Ірландії на посаду декана (настоятеля) Дублінського собору і залишається тут аж до кінця своїх днів – 1745 року. Боротьба між проводирями торі, як те й передбачав Свіфт, приводить до занепаду партії. До влади приходить знову партія вігів; на чолі вігів виступає Уолпол, непримиренний ворог Свіфта. Тим часом декан Свіфт стає найпопулярнішою народною постаттю в Ірландії як борець за національні права пригноблених ірландців. Славнозвісні його памфлети, що виходили під назвою «Листи сукняра» і що в них він виступив проти запровадження в країні англійських мідних грошей, викликали в народі таке обурення проти нехтування автономними правами Ірландії, що англійському урядові довелось поступитися. Всесильний міністр Уолпол не міг навіть помститися на бунтівливому деканові, бо, як доповідав урядовець англійському уряду в Ірландії, «для того, щоб заарештувати декана, потрібно закликати не менш як десятитисячний загін війська». В цих і подібних до цього випадках загострення політичних відносин між англійцями та ірландцями Свіфт виступає як неофіційна, але чільна постать, що репрезентувала інтереси ірландців.

В цей же ірландський період його життя написано й найбільший твір – «Мандри Гуллівера», що вийшов у світ 1726 року і приніс авторові світову славу. [8]

Епітафія Свіфта самому собі (Собор Св. Патрика, м.Дублін)

Читаючи на надгробку Свіфта епітафію, яку він сам склав:

«Тут спочиває прах
Джонатана Свіфта,
Декана цієї кафедральної
церкви,
І жорстоке обурення
Не може вже терзати його
серце.
Іди, подорожній,
І наслідуй, якщо можеш,
Ревного споборника
Мужньої свободи», –

ми почуваємо рацію цих слів. Справді, це мужнє серце бійця терзалось і ятрилось протягом цілого життя, і не окремі особи чи обставини завдавали йому болю, а щось більше спрямовувало його думки до критики та картання – це те, що ми могли б назвати «духом часу» і чому віддано служив Свіфт до кінця своїх днів.

Епоха Свіфта була часом потужного розумового руху, що його ми називаємо Просвітительством, яке почалося, власне, за два століття раніше, але досягло найбільшої сили саме у XVIII столітті. Соціальні та політичні передумови Просвітительства відомі. Повільно занепадав феодалізм, вироджувалося все те, що пов’язано було з цією економічною формацією в політичних, побутових, етичних, ідейно-мистецьких відносинах. Втрачала свою роль керівної організації на ідеологічному фронті церква, занепадав авторитет королівської абсолютної влади, піднімалися проти своїх одвічних гнобителів пригноблені маси… Ішов повільний, але невпинний розклад усіх моральних та політичних надбудов. Також поволі окреслювались нові в ті часи, ще не усталені форми суспільних стосунків.

Починаючи з XVI століття, Еразм Роттердамський, Томас Мор, Ульріх фон Гуттен, Рабле та інші представники гуманізму XVI століття уже на повну силу проголошують права звільненого від усяких забобонів розуму як вищого судді й арбітра в суспільному та приватному житті людини. Двома століттями пізніше Дефо, Свіфт – в Англії, Вольтер, Руссо, Дідро – у Франції та численна армія інших представників нового ідейного напрямку виступили як пропагандисти цієї нової релігії, «релігії розуму». Кажучи про просвітительський рух у Франції, де він розпочався хронологічно пізніше, ніж в Англії, Фрідріх Енгельс дає вичерпну характеристику цього ідейного перевороту в Європі: [9]

«Ніяких зовнішніх авторитетів якого б то не було роду вони не визнавали. Релігія, розуміння природи, суспільство, державний лад – все було піддане найнещаднішій критиці; все повинно було стати перед судом розуму і або виправдати своє існування, або відмовитися від нього. Мислящий розсудок став єдиним мірилом всього існуючого. Це був той час, коли, за висловом Гегеля, світ був поставлений на голову, спочатку в тому розумінні, що людська голова і ті положення, які вона відкрила за допомогою свого мислення, виступили з вимогою, щоб їх визнали основою всіх людських дій і суспільних відносин, а потім і в тому ширшому розумінні, що дійсність, яка суперечить цим положенням, була фактично перевернута зверху донизу. Всі попередні форми суспільства і держави, всі традиційні уявлення були визнані нерозумними і відкинуті, як старий мотлох; світ до цього часу керувався самими передсудами, і все минуле заслуговує лише жалю і зневаги. Тепер вперше зійшло сонце, настало царство розуму, і з цього часу суєвір’я, несправедливість, привілеї і гноблення повинні уступити місце вічній істині, вічній справедливості, рівності, яка випливає з самої природи, і невід’ємним правам людини.

Ми знаємо тепер, що це царство розуму було не чим іншим, як ідеалізованим царством буржуазії…»*

* К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 19. К., Держполітвидав УРСР, 1964, с. 185-186.

Ця характеристика стосується французьких просвітителів, але її можна, звичайно, застосувати й до англійських просвітителів.

Людина XVIII століття пізнала насолоду нового науково-експериментального пізнання природи та людського життя, пройнялась гордістю за свій високий дар розуміти все, що її оточує, і безмежною вірою в силу та безпомилковість свого інтелекту.

Осяйний образ нової людини став об’єктом палкої агітації письменників нового часу. Всі вони – і Свіфт, і Дефо, і Вольтер, і Руссо – перш за все проповідники нового ідеалу, педагоги, філософи, а потім уже письменники. Легко собі уявити, якою варварською епохою здавалося їм минуле Європи, починаючи з часів переселення народів, коли таке поважне місце в духовному житті людини посідала релігія. Але й сучасність, така далека від їхніх теоретичних побудувань, повинна була вражати їх, як жорстока антитеза до виплеканого та вимріяного ідеалу. Фанатики розуму, вони ненавиділи свій час у всіх його політичних формах. З цього погляду немає великої різниці між «песимістом» Свіфтом і молодшим його сучасником та прихильником «оптимістом»[10] Вольтером. Коли пригадаємо найбільш популярний твір Вольтера, його повість «Кандід», то ми погодимося, що вона мало чим поступається перед «Мандрами Гуллівера» та іншими творами Свіфта гостротою засудження людської підлоти, розбещеності та лицемірства. Безкомпромісність і радикальність осуду того, що суперечило вимогам «здорового розуму», показує деяку однобічність ідеології просвітителів. Вони не могли зрозуміти закономірностей історичного процесу, і це приводило їх на манівці в прогнозах майбутнього. Їм здавалося, що досить тільки того, щоб розум запанував над людством, і самі собою впадуть мури старого спорохнявілого царства насильства й темряви, і на руїнах його засяяла нова держава розуму, справедливості й добра. В цьому «теоретизуванні», відірваному від життєвої практики, полягають риси обмеженості просвітительської ідеології, зумовлені, власне, епохою, в яку вони жили і творили. В пафосі заперечення, в ненависті до світу, створеного тією трагічною, на їх думку, випадковістю, що називається людською глупотою і розбещеністю, – вся сила просвітителів, уся революційна вага їх літературної, громадської і філософської діяльності. Ця нова ідеологія породила своїх борців, пропагандистів, своїх «святих» і «мучеників». І один з цих мучеників був декан собору Св. Патріка в Дубліні Джонатан Свіфт. Зрештою, цей новий світогляд, що перевертав усі звичні до того часу уявлення та традиції, по-різному виявлявся в його прибічників. Якщо Данієлю Дефо і Аддісону притаманна була поміркована пропаганда нових ідей і така сама обережна критика сучасного, якщо їм властива була віра в те, що реформами згори можна добитися здійснення просвітительської програми, то перед гострим зором Свіфта розкривалися такі безодні підлоти та нікчемності, що обмежений оптимізм і поміркованість здавались йому чимсь несерйозним і занадто вже вегетаріанським.

* * *

(продовження буде)

Проф. А. ШАМРАЙ

Джерело: Дж.Свіфт. Мандри Гуллівера. К.: Дніпро, 1983. 288 с. [Вершини світової літератури. Том 47] – С.: 5-24.

Веб-джерело:
https://ae-lib.org.ua/texts/shamray__swift__ua.htm
А. Шамрай
Джонатан Свіфт та його твір
(1983)
© Проф. А.Шамрай, 1983