«З Сашею ми були знайомі з дитинства. Народились і зростали в одному селі. Але Він був на сім років молодшим. І, звісно, у роки юності я не розглядала його як супутника по життю», – з жалем у голосі і неймовірним сумом в очах починає свою розповідь про Героя Наталія Рибін.
«Свого часу я вийшла заміж і переїхала до села Грабовське. Хоч і народили ми з чоловіком Віру, Надію і Любов, але сімейне життя не склалось…»
Наталія Луста, донька трактористки із Рясного, свого часу вийшла заміж у село Грабовське. Але через десять років, у 2007-му, молода жінка Наталія Рибін з трьома малолітніми дівчатками повернулася до рідного Рясного. Жінку затишком зустріло рідне село та невеличкий придбаний будиночок. Дитячим гамором наповнилась хатинка. Наталія влаштувалась працювати до місцевого свинокомплексу. Там вони і зустрілись з Олександром, який вже став дорослим, мужнім, впевненим у собі чоловіком. Але Наталія все ще не вбачала у ньому майбутнього чоловіка.
«Напевне, Саші спочатку було мене шкода як багатодітну матір-одиначку. Допомагав на нелегкій роботі, намагався втішати у хвилини відчаю. Потім, іноді зустрічі у спільній компанії. Навіть, спробувала ще будувати стосунки з іншим чоловіком. Але, напевне доля… У 2011-му році ми стали проживати з Олександром однією родиною», – така, наче і проста, але щира та справжня історія кохання.
«Саша став моїм донечкам турботливим батьком. Виконував зі школярочками домашні завдання. Особливо точні науки не давались дівчаткам. А він сам їх розумів і мав хист доступно пояснити дітям. Мені він став надійним чоловічим плечем. Виважений, врівноважений, мудрий… У домі з’явився справжній господар із золотими руками. Так, і створилась у нас сім’я», – розповідь дружини загиблого Героя осяяна посмішкою про світлі спогади і з очима, зрошеними сльозами про біль втрати…
Історія Олександра Лизогуба розпочалась теж у мальовничому Рясному. Тут він народився 21 жовтня 1971-го року. Шкільні роки в місцевій середній загальноосвітній школі стали для юного Олександра часом становлення його духу. У 1988-му юнак отримав атестата про успішне закінчення навчального закладу. Вже у 1990-му зі строкової військової служби розпочалася почесна кар’єра Олександра Лизогуба як захисника Вітчизни. Два роки військового вишколу і мирне, цивільне трудове життя у рідному Рясному. Але 13 липня 2015 року, коли кожен патріот був потрібен своїй країні, Олександр не вагаючись став на захист України, прийнявши військовий обов’язок за мобілізацією. Майже десять років він мужньо тримав стрій, демонструючи неймовірну силу духу, витримку та безмежну вірність присязі.
«13 липня десять років минуло з дня призову Саші. Сумнівів щодо захисту Батьківщини у нього не було. Не вагаючись, поповнив стрій прикордонних військ. Минув рік і став вибір – продовжити службу за контрактом, або повертатись до цивільного життя. Була у нас розмова, але я не впливала на його рішення», – згадує пані Наталія.
«Бачила, що і хлопці у нього там «свої» і відповідальність, і обов’язок, і відчуття патріотизму. Так і продовжувалася служба у підпорядкуванні прикордонної застави «Миропілля». Дві доби на кордоні, дві вдома, – за таким укладом до 22 лютого 2022-го жив Олександр Лизогуб. Хвилювання очікувань і радості зустрічей з родиною.
«Звісно, щоразу, проводжаючи на службу Сашу, хвилювалась і до війни, коли розпочалася війна, то очікування телефонного дзвінка було нестерпним, дні здавались вічністю…»
Наталія Андріївна отримала пільговий заслужений відпочинок, але продовжувала працювати. Часто їздила відвідати свою Надію, що проживає у Харкові і сама виховує донечку Настю. Саме там вона зустріла війну, яка згодом забрала половину її серця, половину душі – дорогу людину, коханого чоловіка.
«Віра і Люба там, у Рясному разом, ти не залишай Надю з онучкою», – просив у першому воєнному телефонному дзвінку Олександр кохану. Послухалась Наталія чоловіка і певний час залишалась у Харкові. Згодом повернулась до села. З початком повномасштабного вторгнення зустрічі з чоловіком стали рідшими. По три доби Олександр не виходив на зв’язок.
«З початку війни Саша поклав до військового квитка купюру з зображенням Григорія Сковороди», – розповідає Наталія. «Сказав, що використана вона буде лише після перемоги України. Ця купюра так і залишається у документі Саші у мене як пам’ять. І справді витрачу її лише після Перемоги, як заповідав чоловік».
Так минали довгі тривожні дні і ночі очікування чоловіка. Почалися підступні ворожі обстріли. Першими приймали бій наші прикордонники.
«Коли прикордонний загін почав нести чималі втрати, Саша дуже змінився», – сльози спогадів застилають очі дружини загиблого героя.
«Він відчував поряд смерть… Саме Сашина група змінила групу, у якій перебував Євгеній Моголенець. Хлопці загинули у лютому 2023-го року під час від’їзду з Миропілля.
«Гинуть мої найкращі хлопці, вони мені, наче діти», – з нестерпним болем говорив чоловік Наталії. Жінка відчувала його відчай, але зарадити цьому лиху нічим не могла.
«Нестерпним стало життя у рідному селі», – біль у душі зрадницьки видає тремтіння пальців рук.
«Саша вже наполягав, щоб ми всі залишили Рясне. Переїздили у травні 2023-го до обласного центру. Винаймали квартири. Дівчата працевлаштувались. Я вже була пенсіонеркою, тож могла втішатися з онуками у безкінечні дні очікування».
16 листопада 2023-го року Олександр і Наталія стали на весільний рушник. З хлібом-сіллю біля Сумського РАГСу з короваєм їх зустрічали Віра, Надія і Любов. Після чотирнадцяти років взаємин вони стали подружжям.
«Ми ніколи раніше не говорили про шлюб», – з посмішкою крізь сльози розповідає Наталія.
«Вже були доволі дорослі. Все було добре. Але Саша, наче щось відчуваючи, наполіг. «Мать» (так, чи то жартома, чи то з величністю Олександр називав Наталію з перших днів спільного проживання), давай одружимось». Зрозуміла його побоювання і, звісно, погодилася стати законною дружиною коханого чоловіка».
Так тривало життя у тяжкому темпі війни. Зрідка Олександр міг зустрітись з дружиною вже в Сумах. Вона ж завжди боялась страшної звістки про чоловіка. Але вона таки прилетіла чорним птахом до Наталії 23 травня 2025-го року… «Ваш чоловік загинув як Герой. Маєте впізнати тіло», – пролунало як вирок для жінки.
«Та нестерпна процедура назавжди закарбувалась у моїй пам’яті», – здається серце жінки рветься на шматки.
«Я впізнала Сашу по паску на штанях. Він, наче і звичайний, але там чи подряпинка якась особлива. Десять років його витягала коли прала брюки… Сашу поховали, але я щодня його виглядаю, то з одної сторони, то з іншої. Так не вистачає отого лагідного «Мать». Так мріялось витратити разом ту купюру в п’ятсот гривень разом і саме на святкування нашої Перемоги. Так хотілося здійснити його мрію і придбати невеличкий будиночок біля ставка у Рясному і зустрічати там дітей та онуків…».
На День народження Наталії діти та онуки подарували фоторамку у вигляді родинного дерева. Вивчили родове коріння, знайшли фото… Там передбачено місце і для Олександра. Але, на жаль, Він вже не побачить завершену фотоекспозицію…
Вічна пам’ять Герою Олександру Лизогубу.
Інна Загорулько,
газета “ПЕРЕМОГА”
Джерело:
https://krasnews.com.ua/nezabutni-imena/vid-dytynstva-do-bezsmertya-zhyttya-i-podvyg-oleksandra-lyzoguba/
28.07.2025
НЕЗАБУТНІ ІМЕНА
Від дитинства до безсмертя: Життя і подвиг Олександра Лизогуба
