…Земляне – звичайне українське село. Розташоване на пагорбах, воно гарне у будь-яку пору року. Охайні будиночки, подвір’я, доладовані сумлінними господарями, що виганяють в череду корів, а ще кидається в очі багато дітвори, а внизу, в долині біліє ферма.

Гуляючи вулицями села і спілкуючись із місцевими жителями, не полишає відчуття, ніби повернувся в ті часи, коли всі села переживали найкращі свої часи. Вислуховуючи захоплення, сельчани погоджуються, що Земляному й справді в чомусь поталанило, хоч повністю уникнути пострадянської кризи не вдалося, про що свідчать руїни колишньої тракторної бригади. Зате ферма уціліла.

– Оце щоб не було ферми, то не було б на сьогодні і села, а ті, що залишились, з дворів носа не висовували, — говорить завідуюча МТФ №3 ТОВ «Ряснянське» Тамара Леонідівна Дерев’янченко, в гості до якої нещодавно завітали. — Так тепер багатенько сучасних керівників і роблять: беруть в оренду землю, сіють соняшник, кукурудзу, сою, ріпак, змолотять посіяне — і «пока-пока» селу від вересня до квітня. А як є в когось ферма — то мусить щодня нею займатись, бо тваринництво — як заводський цех безперервного виробництва.

Кому-кому, а Тамарі Леонідівні це краще знати, бо вже 38 років живе і працює в Земляному, хоча не без посмішки згадує, що не збиралася пов’язувати своє життя із селом. Під час здобуття у Путивльському плодоовочевому технікумі спеціальності бухгалтера, твердо запевняла подруг, що вона, краснопільчанка, в село – ні ногою. Але потім вийшла заміж, з тих пір живе і працює в Земляному. Починала працювати по наряду, потім обліковцем на тракторній та польовій бригадах, 18 років трудилась завідуючою дільницею, а останні п’ять років є завідуючою МТФ №3. Щось міняти вже не хоче, каже, щаслива в селі, тут живуть і трудяться її діти, тут похований її чоловік.

Колектив МТФ №3 с. Земляне

— Буде ферма, то й житиме село. Тваринницька галузь, навіть невелика ферма, не дуже чисельна своїм поголів’ям, дають роботу значній кількості людей. У нас є 137 дійних корів. Ніби й небагато, а це робота для п’ятнадцяти людей, – роблячи екскурсію фермою, розповідає її завідуюча. – Колектив у нас молодий, дружній, я серед нас найстарша. Кожен свою роботу робить на совість. Наш молодий зоотехнік Ірина Володимирівна Пушкар розробляє раціони, слідкує за надоями. Нині надоюємо 18 літрів на фуражну корову і 19 – на дійну. Йдемо на рубіж 6 тисяч літрів на корову, вважаємо, що на до кінця року реально вийти на такий показник. Якісних кормів для годівлі маємо удосталь: і сіна 237 тонн припасли, 2200 тонн силосу заклали, 600 тонн сінажу, 250 тонн соломи заготовили. Маємо 95 телят на 100 корів. Теляток випоюємо і передаємо на ферму до сусіднього Лісного, бичків реалізуємо. До речі, у Лісному утримується 160 дійних корів, решта – телята для відновлення стада.

Колектив МТФ с. Лісне

Однак такі господарства, де тваринницька галузь у пошані, вже стали на Краснопільщині рідкістю. Та й у присадибних господарствах селян корів залишилось одиниці. Адже не так легко вирощувати та утримувати корову, щоб у результаті за безцінь здавати молоко. Саме тому Т. Л. Дерев’янченко та її колеги, розповідаючи про свої проблеми, весь час наголошують: «Необхідно звернути увагу на стабілізацію ринку збуту продукції села. Це, очевидно, нині найголовніше. Скільки он у районі та й області розпродали, повивозили на м’ясокомбінат! Кому від цього користь? Якби коштував літр молока хоча б 5.60, жило б тваринництво».

В різних керівників різні критерії порятунку й виживання села. Свого часу й ТОВ «Ряснянське» стояло на межі зникнення, але селяни переконані, що увесь цей час їм таланило на керівників.

– Коли навколо руйнувалась тваринницька галузь, тодішній директор С. Д. Говорун зумів зберегти господарство, хоч і доводилось працювати без зарплат, – пригадує Тамара Леонідівна. – Далі естафету перейняв Ю. В. Цаплієнко, який також зробив багато для розвитку товариства, не дав пустити корів під ніж. Тепер ось Микола Олексійович Штукін застосовує свій житейський і господарський досвід, розуміє, що тваринницька галузь – це наше сьогодення, це і майбутнє.

З покоління в покоління передають селяни любов до рідної землі, до чесної праці. Традиція – бути корисним своєму народові, вболівати за долю держави – міцно живе в цих людях. Тому й працюють, незважаючи на всілякі «реформування», як велить їм хліборобська совість, віддаючи професії землероба, тваринника всі сили.

Але й вони не безмежні. Підсобити б селянам реальними державними програмами, допомогти дотаціями – більше їм і не потрібно. Решту зроблять самі, як і було споконвіку.

Джерело:
http://krasnews.at.ua/news/e_ferma_e_robota_e_j_moroka/2015-11-16-5697
16.11.2015
Є ферма — є робота, є й морока