Внаслідок війни тисячі українських сімей втратили власні домівки, ставши внутрішньо переміщеними особами. Немало таких і на Сумщині.
Гостинно, але із сумом в очах, зустрічали нас жителі прикордонних сіл Краснопільщини, які нещодавно вимушено оселилися подалі від сусідства із країною-агресором – у селі Чернеччина Краснопільської громади. Тут мальовниче село, чудові місцеві жителі, дбайлива староста. Порівняно з Покровкою, Угроїдами, Тур’єю, в Чернеччині – тиша і спокій. Вже трішки забулось те жахіття, яке люди пережили під постійними обстрілами у своїх прикордонних селах, і душу кожного і кожної з них тягне до рідної домівки.
Спілкуємося з переселенцями, які знайшли прихисток у Чернеччині.
Марина
– Дуже мене гарно тут прийняли, я взагалі не знала куди мені їхати і податися, – говорить Марина, яка разом із великою родиною переїхала з Тур’ї. – Мені не треба було нічого. Але я була задоволена тим, що нам дали тут житло.
– Ви мали вибір куди їхати чи Вам лише в Чернеччину пропонували?
– Більше ніхто нічого не пропонував. Мені було не важливо куди їхати, бо в мене донька мала народити. Тож не було виходу, треба було кудись втікати. Моя сім’я – це вже вісім людей. Донька Інна – інвалід другої групи, їй 22 роки виповнилося в грудні. Ще одній доньці – 18 років, а ще син, новонароджена онучка, зять, онук, чоловік. Спочатку влітку привезли в Чернеччину Інну, потім перевозили інших.
– Господарство з Тур’ї все забрали?
– Одну корову продали, а решту все забрали. У нас є кури, гуси, каченята, індокачки, кролі, коза, поросята. Наймали перевізника, щоб перевезти. Світло та газ є, води не було у ванній і вбиральні, але ми зробили, це ж наше благо. Ми цілком задоволені. Староста Оксана Володимирівна віднеслася до нас, як до рідних людей, хоча вона мене до того не знала і не бачила.
– Ви також і працевлаштувалися?
– Так, я прийшла до старости і сказала, що мені треба роботу. Чого я буду сидіти у дітей на шиї?! Мені тільки 45 років, тому із задоволенням працюю на суспільно-корисних роботах як вимушено переміщена особа.
«Ми тісно співпрацюємо із центром зайнятості, і на сьогодні дві внутрішньо переміщені особи, які потребували працевлаштування, трудяться на суспільно-корисних роботах», – пояснює нам староста старости Чернеччинського старостинського округу Краснопільської селищної ради Оксана Чернова.
– Марино, Ви ще сподіваєтеся повернутися у рідне село?
– Сподіваюся, але там, мабуть, нічого не буде. Бо там обстріли кожен день. Кухні вже немає, півсараю немає… Нещодавно їздили туди, нас «зустріли» і «провели», як-то називається, під звуки канонади. Дуже багато пошкоджень по селу.
– Ви Чернеччину розглядаєте як постійне місце проживання?
– Мені тут подобається, а далі видно буде. Взагалі, і мене, і дітей все влаштовує. Онука перевезли сюди в школу, хоча він поки навчається дистанційно в Тур’ї, потім побачимо. Ще в мене є онучка Соломійка, яка народилася 3 жовтня.
«Вона вже жителька Чернеччини, тож тепер ми всю родину не відпустимо», – посміхаючись, зазначає Оксана Чернова.
– У Тур’ї у нас староста – Людмила Гуцал, вона мені наче мама, навіть приїздить у Чернеччину нас провідати. А Оксана Володимирівна мені, як сестра. І взагалі Чернеччина мені подобається, дуже гарно тут. Так що будемо жити. І недалеко від дому, і тихіше, а це – найголовніше! – наголошує Марина.
Віра Устимівна та Іван Васильович
– Залишатися в Тур’ї там нам вже не було сенсу, бо кожного дня по селу стріляють. На городі, метрів 20 від сараю, три міни впали, вікна побили, посікли хату. Ми сиділи в погребі, я читала молитви, які знала. Думала, що як вийдемо з льоху, то нічого не буде, бо навіть стіни дрижали. Страшно було. Вийшли з льоху – хата ніби ціла. Але потім наша донька настояла, щоб ми поїхали, – говорить Віра Устимівна.
Вона разом із чоловіком Іваном Васильовичем також змінила звичний уклад життя в Тур’ї, перемістившись у Чернеччину.
– Ми довго не переїздили, все чекали, коли закінчиться війна. У свій час ми великі кошти вклали у зведення будинку, тож тривалий час, навіть перебуваючи під постійними обстрілами, просто не могли кинути своє господарство. А потім вже лишилися одні на вулиці: нікого немає, треба виїздити. А виїздити не було куди. Наші діти – дочка і син, хотіли нам купити хату, але поки не знайшли підходящої. Але донька знайшла Оксану Володимирівну. Потім староста Тур’їнського старостинського округу Людмила Гуцал повідомила, що в Чернеччину наші люди переселилися, – згадує пенсіонерка.
При цьому вона щиро дякує за сприяння старості Чернеччинського старостинського округу Оксані Черновій, зазначаючи, що це «людина від Бога».
– Вона і вночі телефонувала, все шукала людей у Сумах, щоб дозволили переїхати в цей будинок, хоча б зиму пережити, а там, можливо, налагодиться все. Якби не Оксана Володимирівна, ми б сюди не попали і хтозна де б ми були. Хай Бог їй здоров’я дає! Також гарні люди нам попалися, господарі цього дому. Донька наша з ними зустрічалася, поговорили, домовилися, що ми тут будемо мешкати. А як ми переїздили?! Війна, люди їдуть, на машинах клунки пов’язані, сльози давлять – страшне… Їдемо, а чоловік каже: «Щось сьогодні тихо, може війна закінчилася, може нам і не їхать?». А воно ж – ні. Отак і переїхали в Чернеччину. – продовжує свою розповідь Віра Устимівна.
Вона теплими словами відгукується про черниччан – нових сусідів.
– Ми з чоловіком у таких літах, що нам страшнувато було переїздити, бо весь час прожили у Тур’ї. Думали, як нас зустрінуть, що ми будемо робити? Але, врешті, і господарство сюди перевезли – кролі, кури, утята, зерно їх годувати теж привезли із собою. Люди тут дуже гарні. Сусіди, яких ми вперше тут побачили, відразу прибігли, мішки носять, птицю носять. По цю сторону Василь Павлович мешкає, йому близько 80-ти років, все запитує: чим допомогти? Всім дякуємо, що нас дуже гарно зустріли в Чернеччині!
Тетяна Володимирівна та Олексій Антонович
– Велика війна в нашому селі починалася рівно в чотири години… Господи, я прокинулася, а вони гатять ГРАДами. Думаю – вийду і гляну, що ж воно таке. Тур’я світиться і гуде, прямо страшенний гул. А тоді виглянула у вікно – летить сигнальна ракета і якраз ніби на мене. Я зразу впала, потім – тікать, лобом увігналася у двері. Дід глухий, не чує. Каже: «Тобі війна тільки й сниться». Телефоную сусідці, а вона каже «думала, що то гроза», – пригадує 24 лютого 2022-го Тетяна Володимирівна.
– Ви задоволені будинком, у якому мешкаєте в Чернеччині?
– Я все життя мріяла про таку хату: у нас у Тур’ї хата височезна, а тут ось можна рукою дістати до стелі. Здоров’я «немає», – сумно шуткує поважна господиня. – Син привіз у Чернеччину батька, поговорив, подивилися хати. В одну зайшли – не сподобалася, у цю зайшли – ніби жити можна. Як привезли нас, то не видно було ні даху, ні хати, – все позаростало. Син 20 причепів бадилля вивіз, потім антену ставляли. Та мені – аби дах над головою, більше нічого не треба…
– А Ваш будинок у Тур’ї зазнав руйнувань?
– Так, постраждав, але якби дамбу не підірвали, то я б і не поїхала. Хай би гатили, бо ми постійно перебували у погребі. Щоправда, застудилися… Ми з 1 вересня минулого року в Чернеччині. В Тур’ю вже п’ять раз їздила: забирали то дрова, то залізо, курей даром пороздавали. У нас було 32 курки. Боялися, що задихнуться, поки довеземо. Привезли собі 13 штук маленькими, вже виросли курочки. Нам достатньо. Картоплю у Тур’ї викопали. Як копали, то веземо з дідом возком ту картоплю, а тут обстріл, летить мимо щось і дід мені кричить: «Присідай!». А куди присідать? Думаю: зараз у возок впаде і нас рознесе. Добре, що хоч мимо нашої хати все летіло. Та коли стріляли, то в хаті з двору шибки повилітали, стіни пробило і дах, стеля від стіни відійшла…
– Плануєте у Чернеччині картоплю садить?
– Так, город восени зорали, часничок посадили, а посівна картопля у Тур’ї лишилася. Але нічого, знайдемо. Шкода будинок: там же хатище яке! І кіт там залишився. Чи й живий? Немає ж нікого. Він утік, коли ми їхали, бо чужих людей не любить: хто в двір – відразу тікає. П’ять разів їздили, весь час гукали, нема і хтозна де подівся… Сервант лишився, тумбочка з дзеркалом лишилися, майже все там лишилося. Жаль все, бо своїм трудом зароблено. Я працювала на різних роботах, по сім гектарів буряків виполювала, біля телиць була, а вони вагою – близько 450 кг. Бувало, тягнеш її вдвох із напарницею – тяжка робота. Копійку треба було десь заробити, п’ятеро дітей… Чоловік, коли їздив у Тур’ю, пішов у хату, плакав, говорив: «Ти аби бачила, що там робиться, куток відвалився, мух повно. На вікні їх величезний пласт. Дірка на хаті і в хаті, у сінях страшне, що робиться… Хотіли б повернутись, але що там робити? Вся Тур’я переїхала, тепер усі переселенці, всі рівні. І син наш із Тур’ї переїхав у Лебедин, у будинок сестри дружини, потроху ремонтує його…
Надія
Пані Надію, яка наприкінці минулого літа переселилися в Чернеччину з Угроїд разом із двома дітьми, яким 6 і 16 років, застали за працею. Вона вправно різала ножицями тканину для плетіння килимків українським захисникам.
– Вона вже місцева, а не переселенка, – з приводу Надії, посміхаючись, кажуть чернеччинські подруги, з якими вона працює.
– Надіє, а Ви перед переїздом оглядали житло, яке вам пропонували?
– У нас в Угроїдах обстріли постійні. Я звернулася до старости Чернеччинського старостинського округу. Оксана Володимирівна сказала, що підготує житло. Потім ми приїхали з речами і заселились. Перед цим житло не дивились. Оселя нас влаштувала, а дітям головне, що у помешканні є інтернет. Старший навчається дистанційно в Угроїдському ліцеї. Звичайно, хочеться повернутися в Угроїди, наша домівка не постраждала, але в 50-ти метрах від нашого дому під час обстрілу вбило чоловіка та пошкоджено будівлі людей. Це страшно… А в Чернеччині мені подобається. Ще й роботу мені тут знайшли: працевлаштували на суспільно-корисні роботи через центр зайнятості, де я перебувала на обліку.
Іван Іванович та Надія Петрівна
– Пам’ятаю, як росіяни почали з важкої зброї по Покровці гепать, то навкоси пішло мимо нас через дорогу, до сусідів у город прямо. Та і в нас на городах в коліно ями… Обстріли постійні весь час були. Тож торік ми 16 липня після обіду прибули в Чернеччину. Син Саша, який тут мешкає, нас забрав. Усе дома лишилося, окрім морозильної камери зовсім нічого не взяли і на городі нічого ж не викопали. Сюди приїхали, грубу поштукатурили. Син нас тут забезпечив городиною, виділив город, – пригадує Надія Петрівна.
– Ту морозильну камеру ми три дні чистили. Там і смородина була, і малина, і порічки, полуниця, ожина, кропу цілий ящик, спаржева квасоля, кукурудза… Все повикидали, бо воно пропало – світла ж не було. А на городі і картопля, і морква, капуста, буряки, квасоля чотирьох сортів, капусти 20 рядків посадили, гороху 16 рядків, 18 доріжок картоплі… Ми з Ваньком і під рало садили, і під лопату. Вихватили тільки часник, а більша частина всього на городі лишилася. Головне – собаку забрали, курей… Дуже тоді тужили по Покровці та й зараз душу тягне до рідної домівки!
* * *
У свою чергу невеселими щоденними переживаннями ділиться староста Чернеччинського старостинського округу.
– Учора вийшла по хліб, зустріла Петрівну з Покровки, а вона мені: «Оксано, вдома все залишилось на городі, а падлюки б’ють, на хаті шифер побили». Я їй у відповідь: «Добре, Петрівно, що Ви жива, слава Богу! Картоплі треба – знайдемо, всього знайдемо». Вона тужить за тим, що ціле літо та все життя пропрацювала, а тоді вискочили родиною з будинку без нічого і до нас приїхали. Зараз, коли всі люди розказують свої біди, я кажу, що все буде добре, обіймаю людину, хоча і знаю, що змінити нічого не можу. А поки не перестануть стріляти, людина не заспокоїться, бо вона лишила хату з усім… Але будемо надіятися на краще, – запевняє Оксана Чернова.
* * *
Повномасштабна війна змінила життя усієї країни, а жителі Краснопільської громади не з чуток і телевізора знають про трагічні події новітньої історії України. Нині мешканці Краснопільщини, які вимушені були кинути свої домівки та оселилися у Чернеччині, намагаються налагодити своє нове буття, але найбільше їхнє бажання – повернутися до свого рідного дому. Тож хай їхня мрія здійсниться, а всі ми дочекаємося довгожданої Перемоги і на рідній землі знову запанує мирне життя!
ДОВІДКОВО
За даними Сумської обласної військової адміністрації, на Сумщині в 5-кілометровій зоні від кордону з росією станом на кінець грудня 2023 року повністю евакуювалося населення з 19-ти населених пунктів, що розташовані в Новослобідській, Білопільській, Краснопільській, Шалигинській та Есманьській громадах. Кількість евакуйованого населення склала 3 тисячі 707 осіб, зокрема 684 дітей, які виїхали до інших громад регіону.
Загалом підлягають евакуації жителі з населених пунктів 5-кілометрової зони чотирьох районів – 15 громад Сумщини. Загальна кількість людей складає 12 тис. 689 осіб, у тому числі 712 дітей.
Робота із евакуації мирного населення триває.
Олександр МОЦНИЙ
Джерело:
https://mediakolo.sumy.ua/nota-bene/reporter/1501-znaitysviidim-dushu-tiahne-do-ridnoi-domivky.html
Середа, 31 січня 2024 18:03
#Знайти_свій_дім. «Душу тягне до рідної домівки»
