«Краснопілля Інфо» продовжує знайомити небайдужих читачів з творчою спадщиною нашого незабутнього земляка, видатного літературознавця, провідного сковородинознавця професора Леоніда Ушкалова. Цього разу мова піде про книгу «Література і філософія: доба українського бароко», що побачила світ 2014 року у харківському видавництві «Майдан». А от про що ця книга розкаже нам сам автор у своєму передньому слові, яке й пропонується до вашої уваги нижче. Це навіть більше, ніж просто анотація чи презентація книги, – це фактично знайомство з автором, автобіографічний уривок, сторінка його життєвої історії. Як сказав сам автор – «…я вирішив подати на ваш, сподіваюсь, не надто суворий суд себе самого, яким був двадцять років тому».

https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/Literatura_i_filosofiia_doba_ukrainskoho_baroko/
Література і філософія: доба українського бароко
Леонід Ушкалов

***

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Дорогий Читачу!

Книжка, яку ви щойно розгорнули, написана вже давно. Точніше, двадцять років тому, коли я жив літературою українського бароко. Не думаю, що з мого боку то була данина інтелектуальній моді або щось таке. Ясна річ, проблематика бароко ставала в Україні модною якраз тоді, та навряд чи ця обставина сама по собі могла на мене вплинути. Навряд чи бодай тому, що від часів юності й до сьогодні я пробую жити «поза контекстом». Ви скажете: це неможливо. Згоден. Але мені подобається ідея можливості неможливого…

Так чи інакше, тоді я запоєм читав наші пам’ятки XVII–XVIII століть. Я прочитав тисячі й тисячі сторінок, пропахлих пилюкою віків. Не знаю, чи хтось читав тоді їх стільки, як я. Зрештою, деяких стародруків торкалась лиш моя рука – ніхто інший їх не читав напевно. Стародруки – то взагалі лектура не для всіх. За статистикою Короленківської бібліотеки, в якій я здебільшого й працював, ті книжки замовляють у середньому один раз на сімдесят років. Тоді мені здавалось, що я відкрив Атлантиду. Звісно, то було суто суб’єктивне враження, тобто Атлантиду я відкрив щонайперше для самого себе, але якраз під впливом того враження я писав тоді тільки про літературу українського бароко. І писав власне тому, що ця література була мені надзвичайно цікава. Коли хочете, то був мій «паралельний світ», поза межами якого буяли в усій своїй красі «веселі дев’яності».

Утім, за якийсь час, здається, 1994 року, мої незабутні вчителі Олекса Васильович Мишанич (1933–2004) і Володимир Іванович Крекотень (1929–1995) почали досить наполегливо радити мені оформити мої матеріали як дисертацію й подати її до захисту. «Нам у відділі[1], – казав мені Володимир Іванович, – потрібен доктор з таким складом розуму, як у вас». Не знаю, чи дослухався б я до порад моїх дорогих учителів, бо дисертації та захисти – справа дуже марудна, а я все життя хотів бути вільною людиною й займатися тільки тим, до чого лежить душа, – якби їх не підтримала дружина Олександра – мій найкращий друг, порадник і помічник, моя справжня опора в цьому житті… Словом, усі разом вони таки переконали мене в тому, що якраз захист докторської дисертації може створити для мене той острівець свободи, про який я завжди мріяв. Ось так я й написав свою докторську дисертацію. Вона називалась «Література українського бароко в її зв’язках із філософією».

Чому саме література й філософія? Важко сказати напевно. Можливо, тому, що колись давним-давно я хотів стати філософом. Філософом я не став, але ота юнацька любов до філософії, мабуть, всоталася і в мій стиль життя, і в коло моїх наукових зацікавлень. А може, тому, що першим українським письменником, який зацікавив мене по-справжньому, був Сковорода, у чиїх творах література і філософія нерозривно поєднані. Зрештою, у 1980-х та на початку 1990-х я з великим інтересом читав праці філософів. Сьогодні я цього вже майже не роблю, не знаю навіть чому. А тоді, як пам’ятаю, мене чи не найбільше приваблювала трійця: Олексій Лосєв – останній у світі великий філософ-неоплатонік, блискучий феноменолог Роман Інгарден і не менш блискучий неомарксист Вальтер Беньямін. Зрештою, коли йдеться про українознавчу проблематику, то на першому місці для мене завжди стояв Дмитро Чижевський як автор варшавської книжки 1934 року «Філософія Г. С. Сковороди». Свого часу Євген Маланюк писав, мов, без книжки Чижевського про Сковороду «важко уявити духовне життя мого покоління». Я не наважусь повторити ці слова. Скажу лиш, що без цієї книжки не можу уявити свого власного духовного життя. Може, саме завдяки їй я й вирішив присвятити себе україністиці…

Моя дисертація про літературу та філософію так і залишилась «на правах рукопису»: її мало хто читав і мало хто зможе прочитати, навіть якщо схоче. Тому я й вирішив, нарешті, надрукувати цю працю, нічого не змінюючи в ній концептуально. Нехай це буде свого роду пам’ятка «втішання літературою та філософією» в переломний час, коли старий світ зникає, а на його місці з’являється невідомий новий світ («O brave new world…»!), і коли тобі досить непросто залишатись самим собою у вирі разючих навколишніх перемін. Іншими словами, я вирішив подати на ваш, сподіваюсь, не надто суворий суд себе самого, яким був двадцять років тому. Мабуть, десь я помилявся, десь був наївний, а вже напевно багато чого не знав, – однак нехай усе буде так, як воно було тоді.

Я змінив у тексті лише дві речі. Перша – більш посутня – манера письма. Я спробував зробити її трохи «вільнішою», бо дисертація – жанр особливий. З погляду стилістики він узагалі нудний і яловий. А крім того, у той час, коли я писав дисертацію, я перебував під досить сильним впливом ідеї «смерті автора». Цю ідею я тоді трактував як мало не магістральний шлях своїх студій. Мені хотілось писати так, щоб мого власного голосу не було чутно – я хотів лиш слухати музику віків, розуміючи її єство й морфологію. Моє «я», моя індивідуальна пристрасть у такому разі виявлялася б хіба що в прагненні до все більш і більш філігранної побудови контекстів, у все меншому й меншому насильстві над культурними матеріями. Я хотів відчувати найтонші нюанси цих матерій і не хотів, щоб мої власні матриці й чужі методики віддзеркалювали в тексті самих себе. Ні. Жодного насильства над матерією – ось ідеал. Ясна річ, досягнути його не можна, бо наше знання конечне, але цей ідеал має існувати бодай у формі мого прагнення до нього. Так я тоді думав. На практиці це означало ось що. Наприклад, ви хочете з’ясувати те, як наші старі автори розуміли поняття «образ». Що для цього треба зробити, крім належного вивчення відповідних інтерпретаційних праць? Треба прочитати якомога більше джерел і віднотувати всі контексти, в яких зринає поняття «образ». Наслідком цього буде кілька десятків якихось концептів. Тоді настає черга другого кроку: треба поєднати ці концепти в кілька «магістральних сюжетів». І нарешті, третій, завершальний, крок: допасувати ці «магістральні сюжети» один до одного так, щоб утворилась більш-менш цілісна картина… Це можна порівняти з роботою археолога, котрому випало щастя розкопати уламки мозаїчного панно якогось старовинного, давним-давно зруйнованого храму, а тепер треба те панно відновити. Ясна річ, у цій його роботі не повинно бути нічого суб’єктивного в сенсі волюнтаризму, тобто не повинно бути насильства над матерією. Маючи належні знання й досвід, він просто допасовує один до одного фрагменти мозаїки, а вже самі ті фрагменти, посідаючи свої природні місця, показують йому те, чим вони колись були… Ось це і є «археологія», до якої я тоді прагнув. Її сліди виразно помітні в моїй книжці 1994 року «Світ українського бароко», та, мабуть, найвиразніше – у книжці 1999 року «З історії української літератури XVII–XVIII століть». Така «археологія» надзвичайно цікава сама по собі. Але вона вимагає відповідної манери письма, коли ти перетворюєшся на «композитора» чужих текстів, часом дуже складних та ще й написаних різними мовами. І тоді твій власний текст стає багатомовною цитатною «мозаїкою» в буквальному розумінні цього слова. Звісно, така манера письма аж ніяк не сприяє «популярності» автора. Та й «задоволення від тексту» здатен отримати в такому разі далеко не кожен. Недаром, рецензуючи мою книжку «З історії української літератури XVII–XVIII століть», Василь Васильович Яременко цілком слушно зауважив, що вона «розрахована на ідеального філолога-медієвіста», а їх, мовляв, «навіть серед професорської братії один-два на весь університет».

Пройшов час, і сьогодні «археологічна» методика вже не видається мені аж такою принадною бодай тому, що «смерть автора» означала якусь «гіперпозитивістську» манеру письма. Точніше кажучи, це була «смерть» моєї власної стилістики. Отож, у цій книзі я вирішив змінити застосовану в дисертації манеру викладу матеріалу.

Крім того, є ще одна зміна. У деяких місцях я розширив цитування джерел, у деяких, навпаки, скоротив, а твори часто цитованого в книзі Григорія Сковороди подаю за пізнішим виданням[2], щоб не повторювати тих численних помилок, які є у виданнях попередніх. Утім, кажу ще раз: усі ці зміни не мають концептуального характеру.

Здається, це все, про що я хотів розповісти вам, дорогий Читачу, у своєму короткому передньому слові. Далі – книжка про українську барокову літературу в її зв’язках із філософією. Бажаю вам приємного читання. Вважайте, що це така собі «мандрівка в часі», мандрівка в ту інтелектуальну атмосферу, в якій я жив два десятки років тому, словом, «мандрівка в молодість».

Щиро ваш, проф. Леонід Ушкалов

1  У відділі давньої української літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.
2  Сковорода Г. Повна академічна збірка творів / За ред. проф. Леоніда Ушкалова. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан; Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2011 (далі: Сковорода Г. Повна академічна збірка творів).

***

Прочитати книгу можна тут:
https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/Literatura_i_filosofiia_doba_ukrainskoho_baroko.pdf?
Література і філософія: доба українського бароко / Л. В. Ушкалов. – Харків: Майдан, 2014. – 416 с.