«Розстрільні списки»: історія Юлії Михалко з прикордонного Рясного, яка три тижні переховувала дітей від окупантів

Мешканка с. Рясне Юлія Михалко розповіла про те, як три тижні ховала дітей від окупантів, які хотіли їх розстріляти як родину воїна, а також — як живуть зараз в евакуації.

РОЗСТРІЛЬНІ СПИСКИ

Село Рясне Краснопільської громади знаходиться в безпосередній близькості до кордону з країною-агресоркою, усього лише за 3 км від нього.

В цьому населеному пункті і проживала родина Михалко: Юля та двоє її діточок. Донечці Іринці на той момент було 14 років, синочку Ілюші — 11, а чоловік Артем перебував у лавах української армії, адже з самих перших днів АТО пішов воювати на схід України.

— До повномасштабного наступу ми нормально собі жили: я працювала, але головним нашим годувальником був, звісно ж, чоловік, — розповідає героїня статті. — А потім я залишилася без роботи, але завдяки Артему ми були забезпечені: він турбувався про нас з дітьми і усіляко підтримував.

І якщо головним завданням чоловіка було забезпечити сім’ю матеріально, то для Юлії повстала нагальна проблема — уберегти дітей від окупантів, які увійшли в село. Три тижні Рясне перебувало під окупацією ворога, і це були страшні часи.

— Російські солдатики були зовсім молоденькими, років по 18–20, — згадує Юлія. — Начебто ще й самі діти, але ми їх дуже боялися, бо все-таки вороги. А одного разу керівництво Рясного сказало мені, що росіяни увійшли до школи, побачили на стенді Дошки пошани імена та фотографії воїнів АТО і почали шукати їхні родини для того, аби розстріляти. В цих розстрільних списках були і ми з дітками. Звісно ж, ми дуже перелякалися, особливо діти. Більше за все ми переживали за донечку-підлітка, і це ж зрозуміло з яких причин.

Тому ми швидко зібралися і вже за один день покинули свою оселю.

Три тижні російські військові знаходилися в нашому селі, і увесь цей час ми з Ірою та Іллею переховувалися то по чужих порожніх будинках, то у свекрухи, та ще й добрі люди допомагали.

Мати мого чоловіка — старенька бабуся, тож росіяни, коли заходили до її будинку, не чіплялися до неї. Якось увійшли, спитали, чи є в хаті зброя. Вона відповіла, що немає. Зброї-то дійсно в хаті не було, а от дітей воїна АТО — аж двоє! Та вороги швиденько відчепилися від пенсіонерки, навіть обшуків не проводили.

Але діти все одно дуже боялися, що їх знайдуть. Не спали ночами і здригалися від кожного звуку.

Свекруха, коли виходила з дому, зачиняла онуків на замок, щоб у разі візиту окупантів було видно, що вдома нікого немає.

Зі слів жінки, велику добру справу для їхньої родини зробив і сусідський дідусь, видавши її діточок за власних онуків. Іринка та Ілюшка переховувалися в будинку старенького сусіда, і коли ворожі солдати увійшли до нього і спитали, що це за дітвора, він сміливо сказав їм, що то його внучата.

ОБСТРІЛИ

Три пекельних тижні окупації минули в суцільному страху за життя, а коли вороги покинули село, то жити в ньому дедалі ставало все неможливіше. Бо російські солдати гатили по Рясному з різних видів зброї. Життя під цілодобовими обстрілами і життям не назвеш, особливо коли несеш відповідальність за дітей. Тож у героїні матеріалу почали з’являтися думки про евакуацію до більш безпечного місця.

— А що вже нам було чекати? Будинок, який місцева влада виділила нашій родині ще в 2014 році як родині воїна АТО, непридатний для житла, — каже жінка. — Ще як тільки окупанти увійшли до села, то почали облаштовувати біля нашого дому блок-пост. Аж семеро чоловік їх там було! Після того як Рясне було звільнене від окупації, односельці казали нам, щоб ми не ходили до свого будинку, бо не можна — може бути заміновано. Та ми все одно ходили, бо як же не ходити?

ЕВАКУАЦІЯ

Після окупації родина наших героїв прожила в Рясному рік, а потім виїхала до міста Суми. Тривав 2023 рік.

— Зупинилися у своїх кумів і прожили в них два тижні, поки шукали собі житло, — розповідає про адаптацію до обласного центру Юлія. — З пошуками житла було дуже важко, адже тоді все прикордоння ринулося евакуюватися до Сум і всі шукали, де жити. Ріелтори та сайти нерухомості жодного результату не давали, тож добре, що знайомі наших кумів допомогли знайти дах над головою. А свекрусі соцзахист надав прихисток у гуртожитку для переселенців.

На запитання, чи була в неї на той момент фінансова подушка, на яку вона розраховувала в нелегкий період інтеграції до приймаючої сторони, поки вирішить питання з житлом, роботою та школою для дітей у новому середовищі, Юлія відповіла, що вона розраховувала виключно на власного чоловіка, який висилав їм гроші.

Що ж стосується питання з навчанням дітей, то донька з сином, переїхавши до Сум, продовжували навчатися у своїх старих школах дистанційно. А потім Юлія з сином виїхали до Чехії, де жінка працевлаштувалася на підприємство. Пропрацювала за кордоном три місяці і знову повернулися до Сум.

«ТУТ НАМ ПОДОБАЄТЬСЯ ВСЕ!»

Так бадьоро і оптимістично відповіла Юлія на запитання, що їм подобається в Сумах.

Жінка говорить, що зараз в їхній родині все добре.

— Я працюю в товаристві з обмеженою відповідальністю з виготовлення пресервів, — каже переселенка. — Робота фізична. Хоч і 10 годин на ногах і дуже важко, але не скаржуся. Чоловік так і воює, донька поїхала до Львова і навчається там у академії на льотчицю, а син пішов навчатися до ПТУ на автослюсаря. Наразі він проходить практику на СТО, все в нього виходить, цілком задоволений.

Що ж стосується житлового питання, то Юлія каже, що вони з сином орендують квартиру.

— За житло сплачує мій чоловік, — конкретизує співрозмовниця. — Тож нам з сином вистачає моєї зарплатні та інших доходів нашої сім’ї.

А от чи вистачає часу та сил на себе з 10-годинним графіком роботи? Юлія запевняє, що так! Мовляв, за ці три роки в неї вже створилося своє коло знайомств та друзів, тож вдома сама не нудьгує.

Чи сумує за Рясним? Звичайно! І Юлія, і діти дуже хочуть до рідної домівки.

— Але ми ж розуміємо, що додому повернення поки що немає, — завершує нашу бесіду героїня публікації, зазначаючи, що на новому місці хоч і добре, але вона не може тут навіть квітів посадити. — Бо не вдома! Я навіть не знаю, в якому стані наш будинок. І спитати немає в кого. Добре, що ми встигли забрати з дому до Сум телевізор та пральну машинку. А так багато чого нового там і залишилося.

Що ж, сподіваємося, що настане час, коли родина Юлії в повному складі сидітиме за столом квітчастого обійстя в Рясному!

Оксана Ковальова

Джерело:
https://krasnews.com.ua/lyudy/rozstrilni-spysky-istoriya-yuliyi-myhalko-z-prykordonnogo-ryasnogo-yaka-try-tyzhni-perehovuvala-ditej-vid-okupantiv/
11.05.2026
ЛЮДИ
«Розстрільні списки»: історія Юлії Михалко з прикордонного Рясного, яка три тижні переховувала дітей від окупантів

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються дані ваших коментарів.