Гул безпілотників чути у небі над центром Сум. Люди тримаються стін будинків, які зустрічаються їм Соборною вулицею. Деякі містяни забігають до під’їздів, шукають очима укриття та поглядають у небо, наче хочуть впевнитися, що російські дрони пролітають повз. Через 20 хвилин настає тиша, і місто знову відновлює рух.
Ми зустрічаємо Оксану Дрозд. Час нашої зустрічі припав на російську атаку, тож довелося трохи затриматися в укритті. Жінка згадує, що перший тиждень після переїзду до Сум давався їй важко. Місто зазнає масових атак армії РФ, тож Оксані було нелегко адаптуватися попри досвід життя у селищі, значно ближчому до кордону з агресором.
«Вдома ми все бачили: і КАБи, і “шахеди”, і артобстріли, і різні дрони. FPV-шки літали тільки так. Ми навіть чули вихід ворожого снаряда і вже знали, в яку сторону прилетить. Проте коли ми переїхали в Суми, то спочатку я боялася ходити містом, прислухалася до нових звуків. Бо через багатоповерхівки у місті все звучить інакше».
Рік тому Оксана евакуювалася до Сум із Краснопілля. У березні 2025 року Краснопільська селищна рада закликала виїхати до більш безпечних місць жителів 19 населених пунктів, серед яких було і Краснопілля. Жінка хотіла виїхати раніше та забрати з собою маму, проте та навідріз відмовлялася.
«Я взяла відпустку за власний рахунок і поїхала на два тижні під Київ. Маму, на жаль, я не могла вмовити. Згодом моя племінниця вивезла маму, коли наше Краснопілля почали накривати КАБами».
Вдома в Оксани залишився кіт. Незабаром жінка забрала улюбленця до Сум. Так Оксана разом із мамою та котом оселилися в гуртожитку.
Вимушено переміщене життя
Їдучи до Сум, Оксану лякала невідомість. Адже коли тобі доводиться покидати домівку на невизначений термін, ти їдеш у нікуди та не знаєш, де будеш жити, які люди будуть поруч і наскільки зміниться твоє буденне життя, до якого так звик.
Коли Оксана заселилася у нове помешкання, то з собою не було майже нічого. З найнеобхіднішого, що жінка не взяла із собою, був посуд. Тоді небайдужі люди їй допомагали.
«Хтось дав каструльку, хтось — мисочку. І так в усьому іншому. Зараз уже є змога і самій допомагати людям, які покинули домівки».
Побут в Оксани дуже змінився. Вимушено замінивши простору квартиру на кімнату, жінці довелося адаптуватися до нових умов проживання.
«В одній кімнаті — я, мама і кіт. Це психологічно дуже важко. Мамі 77, мені менше, коту ще менше, — крізь посмішку говорить жінка. — Тож часто у кімнаті можна почути від мене: “Мамо, відвернися, мамо, не дивися”. Та якщо всі жарти залишити, то важче стало. У нас вдома в кожного своя кімната була. Більше почали через це сперечатися, і відчуття таке інколи, що хочеться більше особистого простору».
Тиша — найкраща допомога для Оксани. Коли вона перебуває наодинці із собою, то наче розкладає все по поличках: знаходить рішення, які допоможуть подолати труднощі, заспокоює себе, коли тривожно, та збирає докупи усі свої думки.
«Раніше я хотіла, щоб усе вирішувалося тут і зараз. Але тепер усе інакше. Деякі складні питання я прописую на листочку, які треба виконати, і роблю тільки їх. І поки я їх не виконаю — інше не важливо на даний час. Це допомагає не забивати на себе. Я кажу собі: є ранок, є вечір, є ранок. І жити потрібно. Потрібно знаходити сили».
***
Оксана народилася й проживала в Краснопіллі, у 1997 році закінчила коледж мистецтва і культури імені Бортнянського. За освітою жінка — диригентка, проте розповідає, що дуже хотіла танцювати. Під час влаштування на роботу у Палац культури в рідному селищі вона так і сказала директору. Згодом жінка працювала керівницею естрадного танцю.
«Люблю сцену, люблю глядача, люблю людей», — ділиться Оксана.
Пізніше вона стала методисткою відділу культури, потім — художньою керівницею Палацу культури, а через деякий час — виконувачкою обов’язків директора. Цю посаду жінка обіймає до сьогодні.
«Чарівна мідь оркестрів», «Ми славні нащадки козацького роду», «Кантрі-Крос», «Пісенний віночок Краснопільщини», «Різдвяна скарбничка вертепу», День громади — Оксана перелічує культурно-мистецькі фестивалі та заходи, які проводилися у Краснопіллі до повномасштабної війни. Селище було культурним осередком громади.
Гуркіт танків та вирви у землі
24 лютого 2022 року вулицями Краснопілля їхала військова техніка. Вночі місцеві мешканці чули постріли, вдень намагалися перебувати вдома. Військова техніка проїжджала транзитом, тож вона продовжувала ходити на роботу. Коли з’являлася вільна хвилина — жінка долучалася до волонтерської спільноти.
«Ми намагалися допомагати нашим хлопцям. І сітки плели, і подушки шили. Все, що просили, — ми збиралися і робили».
Оксана перебувала на роботі, коли їй та колегам повідомили про рух ворожої військової техніки в напрямку Краснопілля і наказали повертатися додому. Надворі ще лежав сніг. Дорога до домівки займала близько 15 хвилин пішки.
Невдовзі жінка почула гуркіт військової техніки. Цей звук згадає, мабуть, кожен краснопілець. Він тривав кілька днів. Російські військові покидали Сумщину, адже українська армія звільняла область від окупантів.
У квітні 2022 року російська армія покинула територію Сумської області. Тоді здавалося, що настане тиша і скоро вже спокій неба не порушуватиме гул російської зброї. Та Краснопільська громада продовжила потерпати від атак росіян.
Оксана згадує, як ледь не опинилася в епіцентрі прильоту російської ракети. 29 травня 2024 року Росія атакувала центр Краснопілля. Біля Палацу культури впала ракета С-300.
«Я якраз хотіла йти в селищну раду, що через дорогу від будинку культури. Аж раптом чомусь передумала і пішла назад на своє робоче місце. Тільки-но я сіла на стілець і чую вибух, і наче все довкола від нього згорнулося. Це страшно було».
За кілька метрів від жінки впала ракета, на місці влучання залишилася вирва 15 метрів у діаметрі. Внаслідок атаки тоді загинули двоє жінок.
З того часу Краснопільська громада все частіше почала потерпати від російських атак. У березні 2025 року громада опинялася під постійними обстрілами ворожих КАБів. 21 березня російська армія скинула 33 керовані авіабомби на центр Краснопілля. Від атак загинули двоє місцевих жителів. Тоді зазнали руйнувань понад 50 житлових будинків, будівля селищної ради та Палацу культури, в якому Оксана пропрацювала майже 30 років.
Приліт ворожого снаряда зруйнував дах та стіни будівлі, у якій жила культура громади.
З кінця березня 2025 року Краснопільський Палац культури релокували в Суми. Все життя Оксани вимушено перемістилося в обласний центр. Тож нині вона намагається відновити і своє особисте, і культурне життя Краснопільщини.
«Зараз триває період відновлення. На роботі намагаємося проводити заходи і зберігати культурну ідентичність Краснопільщини, а в серці — зберігати себе».
Пливе кача
Прогулюючись центром міста, Оксана зустрічає багатьох знайомих. Усі вони її земляки. Жінка, посміхаючись, говорить, що вони як велика родина, які одне одного пам’ятають і підтримують. На Воскресенській ми зустрічаємо Людмилу з чоловіком. Подружжя виїхало з Краснопілля до Липової Долини. У Суми інколи заїжджають у справах. Коли бувають у місті, обов’язково відвідують площу Незалежності. Вона усіяна портретами захисників, які закарбовані на стендах Алеї пам’яті. Серед них і «Краснопільщина пам’ятає».
«Це наш син, поруч його кращі друзі, вони загинули слідом за ним через кілька днів», — Людмила проводить рукою по портрету Олега Бирченка. Захисник загинув на Луганщині 9 березня 2022 року. Тоді Сумщина була в окупації.
«Він мені 8 березня дзвонив привітати, зранку ще 9-го писав, що все нормально. А наступного дня мені повідомили, що ввечері 9-го він загинув», — згадує Людмила.
Тіло Олега вдалося привезти до рідної громади. За словами матері, це було дуже важко, адже логістики не було. Його на свій страх і ризик везли об’їзними шляхами.
Олег пішов захищати Україну за часів АТО. Він не забував про творчість, був солістом Краснопільського палацу культури. Під час відпусток брав участь у різних конкурсах та фестивалях, записував пісні. Остання пісня, яку Олег встиг записати, — це «Пливе кача».
«Буквально на початку лютого 2022 року він записав цю пісню. Я її, мабуть, два чи три роки не могла слухати. Боляче. А перед цим Олег теж пісню записав — “Простіть, батьки”. Він знав, що буде війна. Останню відпустку майже увесь час хотів вдома провести, наче відчував», — розповідає Людмила.
Родина Бирченків досі не вірить у смерть свого сина. Батьки сподіваються, що він усе ж вижив, та продовжують чекати.
Олега ховали в закритій труні. Під час поховання лунали вибухи російських боєприпасів. На Краснопільське кладовище неодноразово залітали ворожі дрони. Під час однієї з річниць загибелі Олега Бирченка зібралися односельчани і почули звук ворожих дронів на оптоволокні. Тоді всі швидко поклали квіти і розійшлися по домівках.
Оксана згадує, як FPV-дрон летів над кладовищем, коли вона прийшла провідати могилу батька.
«Я чую цей звук. Стала біля дерева, сховалася і кажу: “Тату, спаси”. А що робити? Дрон повисів над кладовищем та полетів далі».
Червоне поле — до квітів
За однією з легенд, назва Краснопілля виникла не випадково. У прадавні часи це селище було полем битви з ворожою навалою. У боях захисники проливали кров, яка щовесни проростала червоними маками.
«Але я все ж думаю, що Краснопілля — це не до крові, а червоне поле — до квітів», — говорить Оксана.
Жінка вірить, що коли закінчиться війна, селище стане ще міцнішою прикордонною фортецею, на територію якої ворог ніколи не посягатиме. Та водночас Оксана говорить про це з обережністю.
«Важко мріяти наперед. Наші батьки старішають, ми теж. Роки наші йдуть. Чи будуть сили в нас на відродження? Чи схоче молодь повертатися додому? Це покаже тільки час».
***
До повномасштабної війни Оксана писала вірші. Та й зараз муза її не покидає. Жінка пише на папері римовані рядки про рідне Краснопілля, Україну та тих, кого втратили на війні.
Теми її віршів змінилися, як і все її життя. У Краснопіллі жінка у вільний час від роботи працювала ведучою свят. Згадує з посмішкою, як проводила весілля, дні народження та любила дарувати людям свято. Війна та переїзд внесли корективи у її діяльність.
«Дуже хочеться щось мати з минулого життя, що тобі подобалося робити і до війни. Але важко це зробити. За рік у Сумах я намагалася наважитися провести свято, аби відчути ту радість від людей, як раніше».
Нещодавно Оксана почала знову проводити свята і була ведучою на дні народження у Сумах. Жінка жартує, що у неї немає іншого вибору, як продовжувати жити:
«ВПО — це весела, позитивна та оптимістична. Тож треба дякувати захисникам за кожен ранок, жити і вірити в наших людей».
Джерело:
https://trybuna.sumy.ua/stories/vpo-vesela-pozytyvna-ta-optymistychna-istoriya-oksany-drozd-yaka-vyvezla-svoye-zhyttya-z-krasnopillya/
Толстошеєва Анна
26 Травня 2026
Історії
«ВПО — весела, позитивна та оптимістична». Історія Оксани Дрозд, яка вивезла своє життя з Краснопілля
