ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ! ЙОГО ВАЖКО ВІДДАВАЛА ЗЕМЛЯ, АЛЕ ЛЕГКО ПРИЙНЯЛО НЕБО

151220_O_Shkurko01Краснопільщина знову в жалобі – 10 грудня в м. Біла Церква поховали героя, краснопільчанина підполковника Олександра Шкурка, який віддав своє життя за Україну… Квіти, вінки, військовий оркестр, траурна хода і сльози… Попрощатися з героєм прийшли тисячі містян, однополчан, військових побратимів. Віддати шану земляку прибула делегація з Краснопільщини у складі голів райдержадміністрації, районної ради, селища Краснопілля, активістів волонтерського руху. З моменту отримання інформації, що Олександр Вікторович потрапив у полон, у рідних офіцера, у всіх краснопільчан не зникала надія на повернення його додому. Це сталося через півтора року, та повернувся він у цинковій труні…
151220_O_Shkurko02
Олександр був тричі похований. Спочатку бандитами у Сніжному, потім волонтерами на Алеї тимчасово неідентифікованих захисників України на Краснопільському кладовищі міста Дніпропетровськ, і ось 10 грудня Олександра Шкурка поховали як Героя на Алеї Слави Білоцерківського кладовища «Сухий Яр». Його важко віддавала земля, але легко прийняло небо…

Олександр Шкурко народився 7 лютого 1979 року у Краснопіллі, тут пішов до школи. У Краснопільській ЗОШ І-ІІІ ступенів залишилась добра пам’ять про хлопця.
151220_O_Shkurko03
– Я навчала Сашу в початкових класах, і вже тоді він виділявся дитячим благородством, цілеспрямованістю, впертістю – якщо поставив перед собою якусь мету, то обов’язково мав її досягти, – згадує вчитель Віра Петрівна Батюк, яка приїхала до Білої Церкви аби проститись із колишнім учнем. – А ще він любив порядок, був охайним хлопчиком, завжди із білосніжним комірцем. Стояла у залі, а в голові оте страшне слово «Розстріляли…». Як, за що, невже таке можливо в Україні?
151220_O_Shkurko04
Олександр з дитинства мріяв про армію, тому після закінчення школи вступив до інституту артилерії при Сумському державному університеті, і у червні 2000 року отримав диплом за спеціальністю «Інженерна механіка», погони лейтенанта і разом із зірочками – направлення до м. Біла Церква до 229 механізованого полку на посаду командира артилерійського дивізіону. У вересні 2003 року був призначений на посаду командира артбатареї 72-ї окремої механізованої бригади. У 2005 році був призначений начальником штабу, першим заступником командира артдивізіону 55-ї окремої бригадної артилерійської групи 72 ОМБр. У грудні 2012 року отримав призначення на посаду старшого помічника начальника артилерії, відділення артилерії 72 ОМБр. Останнім часом був старшим помічником начальника штабу бригадної артилерійської групи. Блискуча військова кар’єра молодого офіцера, чудова дружня родина, і, здавалося, ніщо не може затьмарити просте людське щастя. Та схоже, якомусь злому карлику це просте людське щастя мільйонів українців стало поперек горла і на Україну прийшла війна…
151220_O_Shkurko05
1 травня 2014 року майор Олександр Шкурко відбув на схід для виконання бойових завдань в антитерористичній операції. 26 липня 2014 він потрапив у полон до ополченців між населеними пунктами Григорівка й Тарани. З ним в машині перебували ще дві особи – рядовий, якого у серпні минулого року обміняли на когось з ополченців, і капітан Романчук, який помер у лікарні міста Сніжне.

У полоні Олександра прооперували (він отримав кульові поранення в пах і стегно, а також опіки правого плеча, руки і боку). Вже за два дні йому дозволили зателефонувати рідним, і з тих хвилин для них наступило справжнє пекло. Дружина Олександра Леся, рідні били у всі двері від Міністерства оборони, до волонтерів. Знайшлася знайома в окупованому Сніжному, патріотично налаштовані жителі міста попри небезпеку пробивалися до лікарні, носили ліки, продукти.
151220_O_Shkurko06
Із розповіді дружини дізнаємося, що 28 липня Олександр вперше подзвонив їй з телефону начальника варти комендатури, який охороняв його в лікарні. А 30 липня через знайомого волонтера вона дізналася, що чоловіка хочуть міняти на якогось бойовика. У цей же день їй дали поговорити з Олександром. Першого серпня подзвонив хірург і попросив знайти антибіотики. У чоловіка трималася температура. У той день вона востаннє поговорила з чоловіком. Другого серпня Лесі сказали, що Олександра везуть в Донецький опіковий центр. Але потім поїздку скасували через обстріли. Згадана вище знайома говорила з головним лікарем і лікарем лікарні в Сніжному, які повідомили, що все-таки планують відправити Олександра до Донецька, де в опіковому центрі для нього вже готова палата. Але чоловіка туди так і не довезли. П’ятого серпня його під руки вивели з лікарні два бойовика. Після цього Олександр зник.
151220_O_Shkurko07
Потім почали вимагати гроші для викупу. У проханні поговорити з Олександром по телефону уже відмовляли. Отримавши бажане, стали стверджувати, що він виїхав додому. Згодом з’явилась інформація, що Олександр знаходиться в Росії… Як виявилося пізніше, підполковника Шкурко вже кілька тижнів, як не було в живих

Цю частину історії дізналися від рідних Олександра. А її страшне продовження від волонтерів гуманітарної місії «Чорний тюльпан». Місцеві жителі дуже боялися і довго не йшли з ними на контакт. Їх змусили копати могилу на околиці кладовища… Підполковника спочатку повезли до церкви на сповідь… Потім до місця страти… Олександр Шкурко поводився гідно, як і личить справжньому офіцеру. А у місцевих досі у вухах стоїть звук пострілу… Коли “Чорний тюльпан” піднімав Олександра, він був весь перебинтований, а на грудях – дерев’яний хрестик, надітий батюшкою після сповіді…

…Неймовірно боляче писати ці рядки, ще страшніше усвідомлювати, що подібні жахіття кояться в наші дні в Україні. Зціпивши зуби намагаєшся змиритися із втратами у відкритому бою, але коли у безглуздій бійні за надумані «руський мір» і «духовниє скрєпи» розстрілюють беззбройного тяжко пораненого і обпеченого офіцера, хочеться кричати: вбережи нас, Боже, від такого «міра» з його «духовністю»!
151220_O_Shkurko08
Військові побратими Олександра Шкурка, його командири і підлеглі, з якими спілкувався, в один голос кажуть, що він був висококласним фахівцем, великим професіоналом своєї справи – таких в країні одиниці. Не дарма 72 ОМБр терористи між собою називали «чорною бригадою».

Олександр Вікторович Шкурко багато зробив, щоб артилерія, українська армія отримувала маленькі перемоги, які, безперечно, втіляться в одну, велику нашу перемогу. Може, тому його й не хотіли обмінювати, тому для бандитів він був страшним навіть важко пораненим і обпаленим…

У своїй сторінці у соціальних мережах Олександр якось написав: «Життя – це не ті дні, що пройшли, а ті, що запам’яталися». Він пішов у вічність рано, але за цей час встиг багато чого зробити: народити сина Назара і закласти в його голівку принципи людяності, честі, любові до ближніх. Це ті якості, які разом з братом Миколою, теж бойовим офіцером, отримав від батьків Віктора Степановича та Валентини Павлівни.

Це, мабуть, найскладніший, найважчий і найстрашніший матеріал, який колись доводилось готувати і точно вперше хочеться помилитись у висновках! Багато слів було сказано біля закритої труни Героя, та всі вони розбиваються об батьківське: «Не віримо!», «Сподіваємося!», «Віримо, він живий!». І хто ми такі, щоб сумніватись у їх вірі. Вони не бачили тіла свого сина, а експертизи, навіть найскладніші, роблять звичайні люди, яким властиво помилятися, тож все, що ми можемо, це сподіватися, вірити, разом з батьками, адже віра іноді робить справжні дива…

Пробачте за банальність, та сподіватись мало, ми повинні зробити все можливе і неможливе, щоб смерть наших земляків Віталія Піддубного, Юрія Андрієнка, Артура Костюченка і тисяч українських героїв не була марною, щоб те, за що вони віддали найцінніше, здійснилося – ми повинні вигнати ворога з нашої землі і побудувати таку країну, про яку мріяли хлопці і тисячі їх побратимів…

P.S. 8 вересня 2014 року — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, Олександр Вікторович Шкурко нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Олександр Моцний

Джерело:
http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/geroji_nashogo_kraju/geroji_ne_vmirajut_jogo_vazhko_viddavala_zemlja_ale_legko_prijnjalo_nebo/16-1-0-628
15.12.2015
ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ! ЙОГО ВАЖКО ВІДДАВАЛА ЗЕМЛЯ, АЛЕ ЛЕГКО ПРИЙНЯЛО НЕБО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.