У нинішні скрутні часи стало нормою мати одну дитину, й не кожна сім’я зважується на народження ще одного нащадка, не кажучи вже про троє-четверо. А ось в Осоївці є унікальна і щаслива родина Гагенків – ієрея Андрія та його дружини Тетяни, у якій виховуються у теплі і любові аж семеро діточок. Тут вірять: діти – справді Божа благодать.

Під’їхати до будинку сільського священика нам з настоятелем благочинного округу православних церков району, митрофорним протоієреєм Іоаном Дубляком «непоміченими» не вдалося – велике вікно на кухні виходить на вулицю і його облюбувало трійко поки що не знайомої мені дітвори. Рука відразу потяглася за камерою, аби сфотографувати цю чудову, на мій погляд, картину. На це пішло кілька секунд, але цього вистачило, щоб дітвору на вікні як вітром здуло – наввипередки побігли повідомляти батьків про гостей. А вже за хвилину нас на ганку зустрічав господар отець Андрій.

Уже в будинку першим до нас підійшов хлопчик, як згодом виявилося, це чотирирічний Георгій, і без зайвих вагань зробив комплімент, що у Івана Степановича красивий автомобіль і тут же додав: «У мене теж є, пішли я Вам покажу!». Так і познайомились, а ось із іншими знайомили нас вже батьки. Як виявилося, старші Павло, Коля та дівчинка Саша на момент нашого приїзду були в школі, дома нас зустрічали Анастасія, вже знайомий нам Георгій, Іванко та найменший Вадим. За кілька хвилин матінка Тетяна запросила за стіл і вже за чаєм продовжили знайомство із цією напрочуд доброю родиною.

Андрій з Тетяною родом з Конотопа, до Осоївки приїхали п’ятнадцять років тому, коли після закінчення Курської духовної семінарії тодішній владика Іов благословив його бути настоятелем місцевого храму Різдва Пресвятої Богородиці. За цей час Осоївка стала для родини Гагенків рідною, ще б пак, адже тут народилися усі їх діти. Щоправда, дванадцять років сім’я не мала власного кутка, жила на квартирах. Придбати ж власний будинок допомагали всі: рідні, друзі, куми і просто добрі люди. Сім’я зростала, отже й невеличкий будиночок довелося добудовувати, переобладнувати, щоб усім вистачало місця. Велика родина – це не лише багато радості, а й чимало турбот.

– Я з небагатодітної сім’ї, нас із братом двоє, але завжди хотіла мати багатьох дітей, мріяла про шістьох, але сьогодні маю на одного більше, – посміхається матінка Тетяна. – Колись у сусідньому селі Криничному біля сорока років служив вже покійний протоієрей Іоан Заїка, у якого було сім дітей. Я коли дізналася, аж вигукнула: «Нічого собі!». А тепер у самої семеро і нічого страшного. Якось старша донька Олександра запитала: «Мамо, а чому всі кажуть, що у нас багато дітей? Ось вони всі сидять, хіба ж це багато!». От і я вважаю, що діти – справді Божа благодать, головне, щоб сім’я була дружною, тоді жодні негаразди не страшні.

– Чому обрали саме духовну семінарію? – цікавлюся у отця Андрія.

– Ще у дитинстві до храму мене водила бабуся, але тоді мало розумів, що відбувається навколо, – розповідає священик. – А вже свідомо почав задумуватись і цікавитись релігією у школі. Якось до нас на урок завітав батюшка, який в подальшому став моїм духовним наставником. Мені припала до душі його обґрунтована, мудра розповідь, обізнаність у багатьох питаннях. Тоді саме розпочиналася перебудова у країні, на багато речей ми вже дивились іншими очима. Він запросив нас з однокласниками відвідати службу в храмі. Так день за днем рік я ходив на недільні служби, мене помітив священик і запросив допомагати йому при вівтарі, а згодом благословив на вступ до Курської духовної семінарії.

– Важко було навчатись?

– Якщо навчатись, то важко, – уточнює отець Андрій. – У той час саме дбали про підвищення рівня і статусу семінарії, тож за прогули, відставання, порушення дисципліни відраховували відразу. Вивчали англійську мову, латинь, класичну літературу плюс проходили послух, в тому числі і трудовий, в монастирях і при храмах. Митрополит Курський і Рильський, вже покійний Ювеналій говорив: «Ми трудились у свій час у семінарії, і ви маєте трудитись». Напрочуд добра була людина і мудрий наставник, міг знайти спільну мову не лише з людьми, а й з тваринами. На господарському подвір’ї при скиті утримувалась худоба, в тому числі племінний бик Туман, який навіть зачинений в загороді своїм виглядом наводив страх на працівників. А ж тут промайнула чутка, що норовливий Туман вирвався на волю і за мить подвір’я спорожніло, ховалися хто куди, на дерева, паркани, у хліві. Залишився напроти бика лише старенький, невеличкий владика Ювеналій і сивою бородою. «Туманчик, Туманчик, чого ти розійшовся, ану пішли у стійло» – заговорив до тварини священик, і бик покірно пішов за ним.

Звісно, не могли обійти у розмові тему духовності нашого суспільства.

– Знаєте, коли заходить мова про кількість людей, які відвідують храм, я відповідаю, що це не той випадок, коли кількість має вирішувати все, – розповідає священик. – Я радий кожній людині, яка йде до храму за велінням серця, душі, значить така людина дорожить своєю вірою, свідомо робить свій вибір. Тому й проводжу з прихожанами роз’яснювальні бесіди щодо таїнств хрещення вінчання, адже це не данина моді, а відповідальний крок на все життя.

Після відвідин родини Гагенків не залишилося найменшого сумніву, що побував серед щасливих людей, які усім нам зичуть, щоб щасливими були всі українські діти. Щоб спокій і любов панували у державі. Щоб кожна дитина мала світлу, теплу оселю, в якій кожна дитина матиме втіху, свій куточок, – для старанного навчання, мрій і щирої молитви.

Джерело:
http://krasnews.at.ua/news/diti_spravdi_bozha_blagodat/2016-02-03-6007
03.02.2016
Діти – справді Божа благодать