Людина-легенда. Ексклюзивне інтерв’ю з ювіляром Михайлом Фоменком

Нашому земляку, відомому футболісту і тренеру, виповнилося 70 років. Михайло Фоменко розповів про футбол, котів, кар’єру, мрії, перемоги і поразки…

Зірка європейського футболу 70-х років минулого століття. Провідний український тренер початку століття нинішнього. Легенда сумського футболу. Гравцем вигравав чемпіонати і Кубки СРСР, ставав володарем Кубка Кубків і Суперкубка в складі «Динамо» (Київ), грав у збірній СРСР; за оцінками фахівців, був одним з кращих центральних захисників Європи. Як тренер перемагав у чемпіонатах України і Кубку, обігравав в єврокубках знамениту «Барселону», вперше в історії вивів збірну України у фінальну стадію чемпіонату Європи.

Це все про нього – про нашого земляка Михайла Фоменка, якому 19 вересня виповнюється 70 років. Дата для будь-якої людини дуже серйозна – є що підсумовувати, є що згадати і про що розповісти.

Поїздивши вдосталь по світу (життя гравця і тренера – суцільні переїзди), Михайло Іванович повернувся в рідні Суми. Каже, що ніколи не хотів жити у великих містах – тут, вдома, набагато комфортніше.

Михайло Фоменко в 70-х роках був, за оцінками фахівців, одним з найкращих захисників Європи

«Панорама» домовилися зустрітися з Михайлом Івановичем в одному з сумських кафе, де він любить бувати. Перед самою зустріччю він несподівано подзвонив і, вибачившись, попросив трохи почекати – йому привезли кішок, яких потрібно нагодувати. Михайло Іванович дуже любить цих тварин, і свого часу у нього вдома їх жило більше десятка. Ось з питання про цих пухнастих звіряток, а не з футболу ми і почали несподівано наша розмову.

«Любов до кішок – це, напевно, з народження»

R: Багато у вас котів?

Михайло ФОМЕНКО: Домашніх двоє, а в селі двадцять двоє (усміхається). Не знаю, напевно, з цим народжуємося.

R: Михайле Івановичу, свої перші футбольні кроки Ви робили в Сумах чи Краснопіллі?

М.Ф.: У Сумах, звичайно. Ми жили в Сумах, а народився я в селі Мала Рибиця Краснопільського району. Мої батьки поїхали до татових батьків, і там мене мама і народила.

R: Ви там буваєте?

М.Ф.: У нас там будинок. Дружина у травні туди їде, наприкінці вересня-початку жовтня повертається. Їй там набагато краще, у неї є проблеми з диханням. Так що через тиждень-другий вже приїде. Будемо котами разом піклуватися.

R: Михайле Івановичу, які Ви відзначите найяскравіші моменти у своїй ігровій футбольній кар’єрі?

М.Ф.: Ви всі чудово знаєте: ми завоювали Суперкубок, Кубок Кубків у 1975 р. А до цього – як зазвичай у спортсменів – перше місце в чемпіонаті СРСР в перший раз, це було у 1973 р. Коли я вже із «Зорі» повернувся. Хоча вже такого сильного бажання їхати з «Зорі» в «Динамо» у мене і не було. Там підібрався гарний колектив, і недарма вони стали чемпіонами країни, але вже без мене.

R: А найприємніші моменти тренерської кар’єри? Ви тренували дуже багато команд і в Україні, і за кордоном.

М.Ф.: Як і у будь-якого тренера, були і приємні моменти, і не дуже приємні. Така тренерська доля. Така тренерська робота, що потрібно серце вкладати, інакше нічого не вийде. Якщо через серце все пропускаєш, якщо небайдужий до цієї справи, будуть успіхи. І це не тільки в спорті. Будь-який фахівець в будь-якій галузі, якщо він вболіває за свою справу, то, природно, вкладає туди своє здоров’я.

R: А після матчів Суперкубка, Кубка Кубків були у Вас пропозиції перейти в зарубіжні клуби?

М.Ф.: Були. Але потрібно ж розуміти, в який час ми жили. Я, припустимо, поїхав би в закордонний клуб. А моя сім’я як би тут жила? Забудемо про це. Це вже не те що вчорашній, а позавчорашній день.

R: Я перед зустріччю з Вами переглядав фінал Кубка Кубків проти угорського «Ференцвароша». Як класно грало «Динамо»! Здалося, що команда дуже легко виграла той матч.

М.Ф.: Ми тоді вже рік працювали з Валерієм ЛОБАНОВСЬКИМ, який прийшов з «Дніпра». Команда була хороша, люди вже були підібрані. Коли він прийшов, практично нікого більше й не запрошували. Футболісти були високого рівня, взаємини добрі були, функціонально були готові, плюс характер проявляли свій. Щоб перемагати на футбольному полі, природно, треба проявляти характер. Ось такі наші складові успіху були.

R: А ось якби «Динамо» тоді грало так, як зараз грає, ви б, напевно, і на вулицю не наважилися вийти. Чому так зараз відбувається?

М.Ф.: На це питання повинні, напевно, відповідати інші люди. Футбол – це ж не виняток з нашого життя. Яке життя, економіка – такий і футбол. Тим більше що з’явилися можливості виїжджати футболістам. Вони всі стараються себе проявити трошки, ну і плюс ще агентів дуже багато. І у них свій інтерес – грошовий. Так що нічого дивного немає, що ось так зараз все відбувається. Стабільне, припустимо, було фінансове становище у «Динамо», були люди запрошені, а саме зараз немає таких коштів, напевно, то і проблеми з’явилися. Гравців кого продали, кого відпустили – значить, умови не ті вже стали. А на європейському рівні щоб грати, потрібні гравці високого класу. Але поки що ось так.

«Ми могли впоратися з усіма»

R: А проти кого з гравців Вам найважче було грати?

М.Ф.: У ті часи було багато гравців хороших – і в чемпіонаті Союзу, і в єврокубках, і в збірних. Той же Герд Мюллер, наприклад. Проти хороших футболістів грати завжди складно. Але ми нікого не боялися і впоратися могли з усіма.

R: А з ким найкомфортніше було грати? Ваш дует зі Стефаном Решком був одним з найсильніших в Європі у той час.

М.Ф.: І з Решком добре було грати, і з Коньковим.

R: А Ви зараз підтримуєте стосунки з кимось із того складу?

М.Ф.: З Володимиром Онищенком – ми працювали навіть разом, з Анатолієм Коньковим – у нас з ним в один день навіть день народження. Коли я прийшов в «Динамо», ми подружилися, і до сих пір, до сьогоднішнього дня дружимо. Більшість живуть в Києві, зустрічаємося, спілкуємося.

R: А Ви чому не захотіли в Києві залишатися?

М.Ф.: Мені ніколи не подобалися великі міста. У рідних Сумах компактно, затишно, природа і так далі. Так що нічого дивного в цьому немає. Кому що подобається.

R: Ви можете ще повернутися на тренерську лаву?

М.Ф.: Ні. У 17 років, мені ж скоро сімнадцять виповниться (усміхається) вже запізно. Та й здоров’я вже не те.

R: Як Ви сприйняли свого часу запрошення на посаду головного тренера в сумський «Автомобіліст»?

М.Ф.: Я завжди знав, що повернуся до Сум. Ну а там така життєва ситуація була, що треба було житло. Потрібна була квартира, і приїхали сюди. Тим більше що це був майже початок кар’єри тренерської, хоч я до цього і попрацював в кількох командах.

R: А коли Вас покликали після Сум в «Динамо», це було несподівано?

М.Ф. Так. Зазвичай в такі команди запрошують тих, хто щось вигравав, у кого хороший стаж тренерський, а я ж практично тільки починав. Але команду в «Динамо» нам вдалося створити хорошу. («Динамо» тоді стало чемпіоном України, завоювало Кубок, а в єврокубках перемогло з рахунком 3:1 знамениту «Барселону», граючи вдесятьох – А.П.)

R: А призначення на пост головного тренера збірної України очікували? Ситуація тоді в збірній була складна.

М.Ф.: Я був головою комітету зі збірних в Федерації футболу. Тоді треба було терміново шукати для національної збірної тренера. Пробували запросити одного, другого, третього, але у всіх були такі захмарні вимоги. Ну де Федерація в той час могла взяти п’ять мільйонів на зарплату тренера? Плюс мовний бар’єр. Я працював за кордоном, тому знаю, як це складно. Якщо мови не знаєш – нічого сунутися. В Іраку я вивчив слів 200 для того, щоб донести до гравців хоч якісь футбольні ідеї. Ну і було прохання до футболістів, щоб вони не сміялися, коли я говорив (усміхається).

«Футбол мені не сниться»

R: Яка команда залишила найяскравіші спогади у Вашій тренерській діяльності? Ви багато в «Металісті» працювали, в тій же «Гурії», напевно, непросто було працювати?

М.Ф.: Всі команди, в яких я працював, мені як тренеру дорогі, і від роботи в кожній я отримував задоволення як тренер. У тому ж Харкові не було таких яскравих зірок і особливих умов. І сумські хлопці там грали, які опинилися там мало не з першості області, з другої ліги. Ну а потім попрацювали трохи, створили колектив. Ми навіть займали четверте місце, хоча повинні були за всіма показниками бути третіми і грати в єврокубках. У «Гурії» ніяких проблем не було, але ми в «Гурії» потрапили під коток – або «Динамо» (Тбілісі) вилітає, або «Гурія».

R: Михайле Івановичу, а договірних матчів багато було в ті часи?

М.Ф. Не було взагалі (усміхається).

R: Ви в 17 років сказали, що Ваша мрія – грати в збірній СРСР. Ви думали, що це реально чи це здавалося нездійсненною мрією?

М.Ф.: Звичайно, реально. Коли почав грати, таке бажання було. І з часом воно ж і справдилося.

R: Оглядаючись на своє футбольне життя, як Ви вважаєте, Ви повністю реалізували себе у футболі чи могли б досягти ще більшого?

М.Ф.: Як кажуть – бажання не вадять (у джерелі: хотеть не вредно). Думаю, що реалізував себе, досяг успіхів, яких міг.

R: А чим Ви захоплюєтеся в повсякденному житті? Про котів ми вже знаємо. Фільми, музика, книги?

М.Ф.: Всього потрошку, як і звичайна людина.

R: А Ви свого часу читали і зараз читаєте те, що про Вас писали в газетах, в Інтернеті? Ви частий гість в мережі?

М.Ф. Ні. В Інтернеті багато всякої локшини на вуха вішають. Так що я цим не дуже захоплююся. Якщо тільки щось треба дізнатися, результат матчу або якісь новини важливі.

R: Михайле Івановичу, а Вам футбол випадково не сниться?

М.Ф.: Ні. Уже досить, всьому свій час. Я і так після закінчення кар’єри ще у парку нашому довго грав в «дир-дир». Потім проблеми з колінами, так що і з цим закінчив. Ми такі навантаження отримали свого часу, що і уявити важко.

R: Михайле Івановичу, що б Ви побажали вболівальникам?

М.Ф.: Щоб вони отримували задоволення від гри тих команд, за які вболівають. Ну і, звичайно, здоров’я побільше.

P.S. Коли ми вже закінчували інтерв’ю, в зал зайшли кілька молодих, ошатно одягнених хлопців і дівчат років по 20. Побачивши Михайла Івановича, вони зупинилися як укопані, а потім несміливо підійшли і попросили сфотографуватися на пам’ять. А потім вибігли на вулицю і захоплено стали розповідати своїм друзям, які їх чекали: «Ви уявляєте, заходимо в кафе, а там Михайло Фоменко, ми сфотографувалися з ним». Хто такий Михайло Фоменко, їх друзі розпитувати не стали – мабуть, теж захоплюються футболом – і побігли до кафе. Так що, Михайле Івановичу, Ви помилились – це не вчорашній і не позавчорашній день. Це наше сьогодення і майбутнє – таких людей, як Ви, знають всі покоління футбольних уболівальників.

Досьє
Михайло Іванович Фоменко. Народився 19 вересня 1948 року в с. Мала Рибиця Краснопільського району. Заслужений майстер спорту, заслужений тренер України, заслужений працівник фізичної культури і спорту України. Вихованець сумської футбольної школи «Спартак». Виступав за команди «Спартак» (Суми) (1966-69), «Зоря» (Ворошиловград) (1970-1971), «Динамо» (Київ) (1972-1978). За збірну СРСР провів 24 матчі, за олімпійську збірну СРСР – 5 матчів. Володар Кубка Кубків, Суперкубка, триразовий чемпіон СРСР, дворазовий володар Кубка СРСР, срібний призер чемпіонату Європи 1972 року, бронзовий призер Олімпіади 1976 року. До списків 33 кращих футболістів Радянського Союзу входив 6 разів. Тренував команди «Десна» (Чернігів), «Кривбас» (Кривий Ріг), «Гурія» (Ланчхуті), «Рашид» (Багдад), збірну Іраку, «Автомобіліст» (Суми), «Динамо» (Київ), «Верес» (Рівне), збірну Гвінеї, «ЦСКА-Борисфен» (Київ), «Металіст» (Харків), «Металург» (Запоріжжя), ЦСКА (Київ), «Таврія» (Сімферополь), «Салют» (Бєлгород). З 2012 по 2016 рік очолював збірну України, яку вперше в історії вивів у фінальну стадію чемпіонату Європи. Як тренер завоював з «Динамо» (Київ) Кубок України і став чемпіоном країни. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІ ступеня, орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Почесний громадянин Сум.

Анатолій Поляченко,
«Панорама» №38-2018

Джерело:
http://rama.com.ua/chelovek-legenda-eksklyuzivnoe-intervyu-s-yubilyarom-mihailom-fomenko/
Человек-легенда. Эксклюзивное интервью с юбиляром Михаилом Фоменко (Фото)
19.09.2018, 12:00

/переклад krasnopillia.info/

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.