Від з’ясування питання про стан українського руху напередодні революції 1917 р. безпосередньо залежить розуміння його масштабності й впливовості, ідеологічних орієнтирів, поведінки в революційну добу, долі боротьби національних проектів та ін. Інакше кажучи, це може бути матеріал для класичного гріха істориків – пророцтва, зверненого в минуле.

Тим часом нинішнім дослідникам воно, схоже, видається або настільки очевидним і зрозумілим, що не потребує спеціального вивчення, або ж, навпаки, надто складним і безперспективним для з’ясування. Хіба що цим можна пояснити відсутність серйозних спроб його наукової розробки як на концептуальному, так і на емпіричному рівні.

В сучасних монографіях, присвячених історії українських політичних партій Наддніпрянщини, дане питання здебільшого обходиться – шляхом (найчастіше) перенесення акцентів на революційну добу 1917-1921 рр.[1] або ж, навпаки, обмеженням хронологічних рамок досліджень періодом до Першої світової війни[2]. Поодинокі і фрагментарні спеціальні статті, переважно молодих дослідників[3], неспроможні істотно змінити ситуацію.

Характеризуючи стан українського руху напередодні Лютневої революції, доцільно зосередитися на його політичній складовій, оскільки діяльність національно-культурних об’єднань у роки Першої світової війни, за рідкісним винятком, була унеможливлена антиукраїнською політикою імперської влади. Для розуміння організаційного стану українського політичного руху важливо враховувати його динаміку протягом міжреволюційного десятиліття (1907 – лютий 1917 рр.). Поміж іншим, це дає можливість не лише виявити інформацію про діючі осередки, а й певною мірою скласти уявлення про потенційні, латентні, законсервовані структури. Не підлягає сумніву, що міжреволюційне десятиліття було для українського руху періодом боротьби за виживання. Проте її результати виявились не однаковими для окремих партійних складових.

Найбільш популярна і численна серед українських партій до 1907 р. включно Українська соціал-демократична партія (УСДРП, до грудня 1905 р. мала назву Революційна українська партія) в подальшому поступово, але неухильно втрачала своє лідерство. Загальна тенденція її організаційного розвитку, причому на всіх хронологічних відрізках міжреволюційного періоду, була низхідною. Тогочасне партійне керівництво було одностайне в тому, що партія, як ціле, припинила своє існування вже у другій половині 1907 р.[4]

Михайло Русов (1876 — 1909)

Боротьба за збереження чи відновлення партії в 1909-1910 рр. дещо пригальмувала руйнівні процеси, проте не досягла бажаного результату. Ослаблення керівних органів УСДРП (ЦК і Закордонної групи), їхня відірваність від місцевих організацій, тривала боротьба за лідерство в партії між ними, а також між визначними партійними діячами (М. Поршем, А. Жуком, В. Винниченком, Л. Юркевичем), яка переливалась у гострі дискусії щодо ідеологічної трансформації і тактичних змін, фактично паралізували вплив партійного центру на периферію. Крім того, до Першої світової війни було зруйновано організаційну структуру не тільки на загальнопартійному рівні, а й усіх місцевих осередків. З іншого боку, припинивши існування як партія, УСДРП протягом усього десятиліття зберігала свою присутність на місцях. Рівень і характер цієї присутності змінювались: у другій половині 1907 р. це була активна діяльність більшості організацій, у 1908-1911 рр. головним чином велася боротьба за виживання і збереження партійних структур, а в останні роки мали місце лише епізодичні прояви існування окремих партійних груп.

Андрій Жук (1880 — 1968)

За нашими даними, з 15 активних організацій УСДРП лівобережних губерній (Полтавської, Харківської і Чернігівської), які разом з Київською утворювали територіальне ядро українського руху в Російській імперії, протягом 1911-1914 рр. (до Першої світової війни) заявляли про себе (і то час від часу або взагалі одноразово) 8, у тому числі в 1911 р. – 7, 1912 р. – 3, 1913 р. – 2, 1914 р. – жодна[5]. Низькі показники та регресивна динаміка переконливо засвідчують, що партійні структури перебували у стані колапсу.

Микола Порш (1879 — 1944)

Свого часу нами на основі зібраних даних про стан лівобережних осередків УСДРП було визначено 4 рівні їхнього організаційного стану[6]. Рівень 4 (найвищий) організаційного життя – це фаза повної (всебічної) активності. В ідеальному варіанті це означає, що існує повноцінна структурована організація, яка очолюється власним комітетом і регулярно веде «зовнішню» роботу (у суспільстві). Рівень 3 можна назвати «внутрішньопартійною» фазою, за якої організація зберігає повноцінну структуру, взаємодіє з іншими партійними осередками, але не веде роботи серед населення. Рівень 2 – це фаза «внутрішньоорганізаційна», коли організація функціонує, не виходячи за власні межі, зв’язки з іншими партійними осередками не фіксуються. Рівень 1 можна визначити як «латентний» або «пасивний»: у джерелах фігурують повідомлення про наявність членів організації чи якісь її елементи, проте відсутні дані про будь-які прояви активності. Нуль означає відсутність інформації про організацію.

Організаційний рівень структур УСДРП на Лівобережжі (друга половина 1907 – початок 1917 рр.)

Загальний організаційний рівень УСДРП на Лівобережжі упродовж міжреволюційного десятиліття відображає графік, побудований за пересічними щорічними показниками.

На основі цих даних можна виділити три підперіоди організаційного існування структур УСДРП на Лівобережжі: друга половина 1907 р. – активна діяльність більшості організацій (індекс 3,5 – між рівнями 3 і 4); 1908-1910 рр. – боротьба за виживання і збереження організаційних структур (рівень 2); 1911 р., як перехідний, і 1912-1916 рр. – відсутність, за рідкісними винятками, проявів партійного життя (індекс 0,5 – між нульовим і першим рівнями). У 1916 р. з 15 відомих організацій у 8 рівень організаційного життя дорівнював нулю, у 6 – одиниці і лише одна (Харківська) мала рівень 2.

За словами О. Висоцького, до початку 1917р. «дотягли» тільки Харківська організація – «остання з діючих в Україні» (але й вона була розгромлена за лічені дні до падіння царату, в лютому), а також Петербурзька – єдина, що проіснувала до Лютневої революції[7]. Проте й ці скромні параметри потребують уточнення. Харківський осередок (фактично група) відродився влітку 1915 р. за сприяння члена Бюро ЦК УСДРП В. Винниченка й діяв лише близько півроку[8]. Його чисельність становила 10-15 чол. Постійних зв’язків з пролетаріатом група не мала: за словами Я. Довбищенка, «вплив української соціал-демократичної організації серед харківського робітництва… рівнявся майже нулю»[9]. Результативнішою була діяльність серед студентства, де функціонувала «українська соціал-демократична фракція».

Яків Довбищенко (1887 — 1954?). Фото 1949 року, Харків, під час слідства органами МГБ СССР

У ніч на 22 січня 1916 р. в Харкові була проведена жандармська «ліквідація» так званої «Української революційної організації», в ході якої під арешт потрапили й Я. Довбищенко та Ю. Тищенко – лідери групи УСДРП, які згодом були вислані в адміністративному порядку до Сибіру[10]. Після цього Харківська організація УСДРП припинила існування. Щоправда, жандармські джерела містять інформацію про існування і діяльність окремих осіб і груп, пов’язаних з партією. У Харкові, зокрема, вони фіксували «студентську фракцію» УСДРП. За агентурними даними, на початку 1917 р. до її складу входили Г. Хоперська, С. Холявин, О. Безпаленко, М. Івахненко, О. Ісакова, З. Сало, Т. Олесіюк, Є. Монченко[11]. Остання 11 лютого 1917 р. потрапила до в’язниці разом з групою української патріотичної молоді без виразної партійної належності[12]. Схоже, саме ці події О. Висоцький трактує (на наш погляд, безпідставно) як розгром місцевої організації УСДРП.

УСДРП – єдина з українських партій, яка піддається хоча б мінімальному кількісному аналізу. Цілковита відсутність даних про чисельність і структуру інших партій уже сама по собі свідчить про їхню організаційну слабкість, тож мова може йти лише про загальні тенденції їхнього розвитку.

Динаміка іншої ліворадикальної української партії – соціалістів-революціонерів (УПСР), створеної чи, точніше, проголошеної в 1907 р., упродовж наступного десятиліття виглядає інакше, порівняно з УСДРП. Друга половина 1907 р. була позначена розгромом партійного центру й еміграцією лідерів, арештами активістів. Партія, як ціле, припинила своє існування, а її організації і гуртки розвалились або перейшли у глибоке підпілля.

З 1911 р. почалося пожвавлення партійного життя, що супроводжувалося частковим відродженням організаційної структури на місцях, і до початку світової війни в розвитку партії мала місце виразна висхідна тенденція. На користь цьому, на нашу думку, дещо несподівано спрацювали молодість і маловідомість УПСР, через що вона не була в той період об’єктом пильної уваги правоохоронних органів. В цьому, між іншим, істотна відмінність становища УПСР від російських есерів, які трактувалися (й відповідно переслідувалися) владою як одна з найвпливовіших і найрадикальніших революційних сил. УПСР, заснована вже після поразки революції, не спромоглася тоді створити ефективну організаційну структуру, налагодити роботу серед населення, організувати якісь помітні акції від свого імені тощо. Жандармські архіви практично не містять агентурних розробок і дізнань щодо місцевих організацій партії.

Важливим позитивним чинником організаційного відродження/становлення УПСР була наявність ефективно і злагоджено (на відміну від УСДРП) діючих центрів – очолюваної М. Залізняком емігрантської Головної Ради УПСР з продуктивною видавничою базою і Київського комітету, який фактично виконував функції партійного центру на території Росії. В літературі й джерелах містяться відомості про відродження чи виникнення протягом 1911-1913 рр. до десятка організацій і груп партії[13]. Один з її лідерів, очільник Київського комітету М. Ковалевський, заявляв пізніше, що українські есери перед війною «мали вже значні і сильні організації майже по всіх містах України»[14]. Втім, «партійність» цих утворень здебільшого умовна, оскільки не відомо, наскільки вони були ідеологічно й організаційно інтегровані в партійний організм, чи були пов’язані з Головною Радою або київським центром тощо. Як і в роки революції, існувала не партія, а українсько-есерівська течія, належність до якої була швидше не організаційною, а ідейно-емоційною, ґрунтувалася на прихильності до гасел, пропонованих партією, та бажанні приєднатися до неї.

Микола Ковалевський (1892 — 1957)

Початок Першої світової війни загальмував процес становлення УПСР. Активізація партії, радикальні гасла, зв’язок із закордонним центром і Союзом визволення України – все це зробило її важливим об’єктом боротьби влади з «мазепинством». Умови діяльності значно погіршились, тож, очевидно, слабкі периферійні групи мусили її згорнути. Натомість осередки, які мали більші кадрові можливості, залишалися доволі помітними. Продовжувалися й заходи, спрямовані на створення цілісного партійного організму, посилення ролі УПСР у визвольному русі. До творення структурованої організаційної мережі справа не дійшла – подібне завдання навіть не ставилось, проте робити на цій основі висновок, що на початок 1917 р. УПСР «швидше була схожа на рух, до того ж такий, що сходив на той час нанівець»[15] (підкреслення наше – С. Н.), було б невиправдано. Джерела засвідчують організаційну присутність і активність українських есерів на місцях до останніх днів самодержавства.

Ситуація впродовж міжреволюційного періоду в Товаристві українських поступовців (ТУП), створеному в 1908 р. на основі Української радикально-демократичної партії, не може бути оцінена однозначно. Хоча його члени, як представники поміркованої течії українства, в основній своїй масі й не зазнали арештів, ув’язнень і заслань, адміністративний тиск на них та репресивні заходи щодо національних культурно-просвітницьких установ не тільки урізали поле практичної діяльності тупівців, а й справляли загальне гнітюче враження, провокували деморалізацію, зневіру, апатію. Все це негативно позначилося на функціонуванні осередків Товариства, активності його членів. Разом з тим вдалий спосіб ідейно-організаційної трансформації дозволив українським лібералам піти по суті єдино можливим для них шляхом організованого відступу, зберегти людей і продовжити справу. І хоча громади ТУП в організаційному відношенні виглядають аморфними, а їхня діяльність – малопомітною, на практиці ця форма українського руху зберегла від руйнування його, здавалося б, найбільш незахищену центристську течію, більше того, забезпечила їй провідне становище і виявилася чи не найбільш відповідною умовам суспільно-політичної реакції.

Значною мірою це пов’язано з так званим «широким» характером ТУП. Мається на увазі не так той загальновідомий факт, що членами Товариства були представники різних партій, як своєрідний спосіб його функціонування. Без усвідомлення цієї обставини неможливо зрозуміти, як нечисленне об’єднання «м’якотілої» ліберальної інтелігенції, недосвідченої у справах конспірації і далекої від популістських радикальних (як у соціальному, так і в національному плані) гасел, змогло не лише зберегтися, а й повернути собі лідерство в національному русі. Громади ТУП утворювали верхній – політичний і конспіративний – рівень комплексу, який можна назвати національно-демократичною або ліберальною течією в українському русі. Пониження організаційного рівня і «широкий» характер існування Товариства викликали до життя своєрідне явище, яке можна було б окреслити поняттям «протогромади» ТУП. Маються на увазі групи українських активістів (відповідна діяльність яких надійно підтверджена джерелами), що, можливо, формально не належали до Товариства (встановити чи спростувати це неможливо), але щонайменше були пов’язані з ним, діяли цілком у його дусі. Легальною формою їхнього існування за певних умов і до певного часу (в різних місцевостях по-різному) були національно-культурні об’єднання («Просвіти», українські клуби тощо). Здебільшого саме ці групи складали периферію Товариства, репрезентували його у далеких від центрів політичного життя повітах, забезпечували там упродовж міжреволюційного десятиліття тяглість українського руху, а з вибухом революції 1917 р. буквально за кілька днів трансформувались у повноцінні організації ТУП. Лише з урахуванням їх можуть бути сприйняті відомі дані про кількість громад ТУП – близько 60 [16].

Іван Стешенко (1873 — 1918)

Крім того, ТУП було пов’язане з громадськими установами й окремими людьми, які здебільшого не підозрювали про існування не лише такого зв’язку, а й самого Товариства. Ця комунікація здійснювалася, з одного боку, через членів ТУП, на яких покладалися відповідні функції, а з іншого – через далеких від «політики» симпатиків, які більш чи менш активно й регулярно виявляли підтримку українським акціям. Зокрема, саме в ті роки і головним чином зусиллями ТУП стала помітною робота представників українства в кооперативних об’єднаннях, органах місцевого самоврядування, використання можливостей яких утворювало своєрідний «третій ешелон» (після політичних і культурно-просвітницьких осередків) національного руху.

Ще одним важливим елементом функціонування Товариства була взаємодія з політичними партіями – українськими і російськими (головним чином з кадетами). Саме така розгалужена система зв’язків, впливу і взаємодії давала можливість порівняно невеликій, організаційно слабкій і позбавленій власних політичних важелів організації реалізовувати свої плани, зберігати вплив на суспільне життя. З іншого боку, тільки в цьому контексті можна говорити про керівну роль ТУП в українському русі. Поступовці дійсно вели за собою значну кількість національно-культурних об’єднань, партійних і позапартійних патріотів, але немає доказів, що вони поширювали свій вплив і на політичні партії – чи на всеукраїнському, чи на місцевому рівні.

Сформовані раніше зв’язки УДРП і «широкий» характер ТУП дали можливість створити своєрідну, а головне – досить розгалужену і тривку систему організаційних структур, зв’язків і впливів. Її ядром були громади ТУП, а комунікативні функції між ними й населенням виконували «протогромади» та підконтрольні Товариству громадські інституції; використовувалися з цією метою і можливості органів місцевого самоврядування (завдяки особистому представництву і впливам ТУП). Ця, на перший погляд, рихла, неієрархізована система з розмитими організаційними контурами на практиці виявила свою життєвість, здатність функціонувати в умовах жорсткого переслідування українства.
…

(закінчення буде)

1 Висоцький О. Ю. Українські соціал-демократи та есери: досвід перемог і поразок. К.: Основні цінності, 2004. 272 с.; Бевз Т. А. Партія соціальних перспектив і національних інтересів (Політична історія УПСР). К.: ІПіЕНД імені І. Ф. Кураса НАН України, 2008. 587 с.; ГоловченкоВ. І., Солдатенко B.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни. К.: Парламентське вид-во, 2009. 448 с.; та ін.
2 Головченко В. Від «Самостійної України» до Союзу визволення України: Нариси з історії укр. соціал-демократії поч. ХХ ст. Х.: Майдан, 1996. 190 с.; та ін.
3 Кудрявська Я. В. Український соціалізм напередодні революції 1917 року // Політологічний вісник. 2009. Вип. 43. С. 83-94; Кліщинський П. В. Осередки соціалістичних партій Правобережної України в роки Першої світової війни: умови діяльності, основні форми і методи роботи (1914 – лютий 1917 рр.) // Вісник Кам’янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка. Історичні науки. 2015. Вип. 8. С. 300-310; та ін.
4 Праця. Львів, 1909. Ч. 1. С. 1; Чацький [Порш] М. Сучасний момент в життю української нації і завдання української соціал-демократії // На теми дня: Зб. статей. Львів, 1910. С. 12; Доклад Української соціал-демократичної робітничої партії Росії Міжнародному соціалістичному конгресові в Копенгазі. Львів, 1910. С. 1-2; Короткий нарис партійної історії // Наш голос. 1911. Ч. 6-8. С. 293-294.
5 Наумов С. О. Український політичний рух на Лівобережжі (90-і рр. ХІХ ст. – лютий 1917 р.). Х.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2006. С. 204.
6 Докл. див.: Там само. С. 185-189.
7 Висоцький О. Ю. Українські соціал-демократи та есери: досвід перемог і поразок. С. 47.
8 Тищенко Ю. Участь В. Винниченка в революційному русі 1914-1916 рр. // Володимир Винниченко (Статті й матеріали). Нью-Йорк, 1953. С. 45, 47.
9 Степанюк В., Довбищенко Я. З історії українського соціал-демократичного руху (1900-1918 рр.). Харків, 1918. С. 22.
10 Державний архів Харківської області (далі – ДАХО). Ф. 3. Оп. 287. Спр. 5760. Арк. 70, 118.
11 Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі – ЦДІАК України). Ф. 336. Оп. 2. Спр. 97. Арк. 103, 107.
12 ДАХО. Ф. 3. Оп. 287. Спр. 6058. Арк. 38; Спр. 6078. Арк. 65.
13 Животко А. 50 років (До історії Української партії соціалістів-революціонерів). Прага: Вільна Спілка, 1936. С. 9; Политические партии России: Конец ХІХ – первая треть ХХ в.: Энциклопедия. М.: РОССПЭН, 1996. С. 641; Висоцький О. Ю. Українські соціал-демократи та есери: досвід перемог і поразок. С. 39.
14 Ковалевський М. При джерелах боротьби: Спомини, враження, рефлексії. Інсбрук, 1960. С. 182-183.
15 Висоцький О. Ю. Українські соціал-демократи та есери: досвід перемог і поразок. С. 47.
16 Енциклопедія українознавства: Словник. частина. Париж-Нью-Йорк: Молоде життя, 1980. Т. 9. С. 3230.
…

Сергій Олександрович Наумов
доктор історичних наук, професор кафедри історії України історичного факультету
Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна

Джерело:
Наумов, С. (2019). Напередодні: організаційний стан українського руху в Російській імперії на початку 1917 року. Дриновський збірник, 10, 305-313. Retrieved із https://periodicals.karazin.ua/drinov/article/view/14288

Наумов С. О. Напередодні: організаційний стан українського руху в Російській імперії на початку 1917 року.
У статті аналізується організаційний стан українського політичного руху (на-ціональних партій та молодіжних об’єднань) в Російській імперії напередодні Лютневої революції 1917 р. Досліджуються питання про рівень активності та взаємодії центральних і місцевих структур, а також міжпартійні відносини та роль окремих організаційних складових національного руху.

Ключові слова: 1917 рік; український національний рух; УСДРП; УПСР; ТУП; УНП; Юнацька спілка.

Опубліковано
2019-09-23

Веб-адреси:
https://periodicals.karazin.ua/drinov/article/view/14288
https://periodicals.karazin.ua/drinov/article/view/14288/13447
Том 10 (2017): Дриновський збірник
Напередодні: організаційний стан українського руху в Російській імперії на початку 1917 року