Анатолій Таран: Військовий ритуал (III)

Анатолій Таран
Військовий ритуал
Героїчна балада

(продовження)

***

Оля:
Не була, а знаю.
Ось ця береза. Вишня. Зацвіла!
Я так хотіла, щоб вона цвіла!
І щоб сьогодні.

Ліда:
І лавочка ось поряд — біля неї.
Давай посидимо.
Давай.

Оля:
Під вишенькою рідною, давай…

Ліда:
То звідки знаєш ти оці місця?

Оля (листа діставши):
Він мені писав. І про березу.
А оцю ось вишню
назвав він… Знаєш, Олею назвав…

Ліда:
Чудний. Це ж дерево. Це ж вишня.
З твоїм ім’ям. Цікаво: вишня — Оля!
Ех, хто ж моїм ім’ям хоч би сосну…
А це що?

Оля:
Лист. Він вірша написав:
«Змінившись із ракетного поста,
в березовому тихому зітханні,
де тінь ракети синя і густа,
пишу листа, листа пишу коханій…»

Дівчата йдуть за вишню, за дерева.
Лунає музика. А потім все стиха.
А через хвилину Тарас виходить.
З ним Віталій — друг.

Тарас:
Віталію, там скільки вже хвилин?

Віталій:
Та що ти, зробиш крок — і все питаєш?!
Вже без хвилини — рівно, як просив.

Тарас:
Лиши мене тут, Вітю.

Віталій:
Що за диво?!

Тарас:
Ти розумієш, обіцяв я Олі,
що в день оцей і саме в цю хвилину
прийду до вишні,
мов прийду до неї.
Вона ж про мене думатиме теж.
Цікаво, чи зустрінемось думками!..

Віталій:
От ці поети — люди неземні!

Тарас іде до вишні. А з-за неї… виходить Оля.
Білопінна вишня, немов фата на Олі-нареченій.
Вона сюди прийшла, прийшла із казки.

Віталій:
Оце так чудо —
вишня ожила!

Тарас до Олі підступа несміло. А Оля руку подає Тарасу.
І вальс весняний і вишневий звучить і ллється крізь вишневий цвіт.
Пливуть, кружляють Оля із Тарасом. Мов пелюстки весняного цвітіння,
в зеленім листі юності солдат. Віталій грає на гітарі стиха.
І Ліда стиха вальс оцей співа.

Мій коханий, мій любий солдате,
ти пішов у далекі краї.
Буду я тебе там виглядати,
де тебе провели солов’ї.

Де зелених немає гаїв,
де ніколи нема солов’їв,
у пустелі, і в тундрі, і в морі
твоє серце почує мій спів.

Мій солдате, мій любий, коханий,
ти себе не тривож в далині.
Рідна пісня тебе не обмане,
і зігріє чекання мене.

Де зелених немає гаїв,
де ніколи нема солов’їв,
у пустелі, і в тундрі, і в морі
твоє серце почує мій спів.

Мій коханий, мій любий солдате,
ти повернешся в рідні краї,
буду я тебе там зустрічати,
де тебе провели солов’ї…

І раптом різко, мов між тиші — вибух. Чи вибух тиші.
І металу крик. Сигнал тривоги, мов сигнал війни серед цвітіння вишень і кохання.
Біжать солдати із обіймів пісні. В огонь тривоги. Як батьки у бій.

Тарас:
Зустрінемося завтра. Там, на святі.

Ліда:
Хай буде свято вічним і живим!

Оля:
Чекати буду я тебе, як свята!

Дівчата йдуть під звуки метронома. То стука серце і рахує час ударів серця грізної ракети…
Там, де Священне Вогнище, як Пам’ять,— червоне полум’я й сирен тривожний клич.
Там мов злилися в кольорі і в звуці серця людей і міць грізна ракет.
Там охоронці неба і кордонів готові в бій. І чуть суворий голос.

Товаришу полковник! Чергові засоби приведені в готовність номер один!
У повітрі відмічається підліт літака-порушника. Напрямок польоту — на бойові порядки частини.
Ціль знаходиться в квадраті 76 24 52.

Голос командира:
Командирам підрозділів доповісти про готовність до ведення бою!

Голос по радіо:
Перший дивізіон до бою готовий! Ціль бачу… Супроводжую…

І знов секунди і удари серця.

Голос командира:
Командиру першого дивізіону… Ціль 50 14 в квадраті 76 17 63…

Секунди серця. Грім гучний секунд.

Доповідь по радіо:
Ціль 50 14 змінила курс… Знаходиться в квадраті 78 66 41… Віддаляється…

Голос командира:
Готовність номер два… Черговим засобам продовжувати нести службу…

І знову серце, і секунди, й серце…
В цей час широким кроком до частини йде інженер Величко із Сергієм.
Назустріч їм — черговий офіцер.

Офіцер:
Так, так,
до вас ми щойно
відпускали сина.
Та терміново він вернувсь в частину.
Зустрінетесь надвечір, як гаразд.

Величко:
Що ж, служба. Хоч і жаль. Та розумію.
Хотілося побачити Тараса.
Пішов він в армію, як я був за кордоном.
А тут призначення: на комбінат, в те місто,
де служить син. І от осічка —
невоєнне діло…
Після наради.

Сергій:
Час вже на нараду.

Величко:
Колись було: із корабля — на бал.
Тепер: із літака — і на нараду.

Сергій:
Хвилину зачекаєм: я он бачу —
наш перший секретар сюди іде.

Усміхнений заходить Корнієнко. Із ним якийсь помпезний молодик.

Корнієнко:
На першу в місті нашому нараду,
я бачу, ви і першим ідете?

Величко:
Та ще була тут і військова справа…
Але вже потім. Зараз до міськради.

Корнієнко:
А це і є ось працівник міськради.
Наш Гопцаренко. Наш ентузіаст.
Він вас і підготує до наради.
Я повернусь, і підемо разом.
Бо тут мені казали, що із неба
впав чоловік — відомий астроном,
мій друг дитинства.
Йде він теж в міськраду.
Десь між дерев його перехоплю.
Незручно ж друга в кабінеті ждати.

Виходить Корнієнко по алеї.

Гопцаренко:
Так от, товариші, я про нараду.
У чому суть? А суть для вас у тім:
на території кар’єру комбінату
є поховання із часів війни.
Говорять, що могила то солдата.
А хто похований — нікому не відомо.
А може, й не похований ніхто.

Сергій:
За нею наглядають піонери.
І наші комсомольці наглядають.
Й легенда про солдата між людей…

Гопцаренко:
Легенда?! Може бути й без могили.
То ще не факт.
Фантазія, і тільки.
Повинна буть архітектурна цінність
у кожній пам’ятці для наших поколінь.
Повинні ми зробить монументально
і грандіозно,
краще, ніж в столицях,
щоб тут були і нові ритуали,
і мітинг чи щось інше провести
як слід,
щоб масово було і грандіозно
і щоб хвилююче, хвилююче було!
Для цього треба мать єдиний комплекс.
Зробити перенесення останків
з тих поховань,
що значення загального не мають.
До речі, і у вас те поховання
уже, вважай, у центрі на кар’єрі.
Невже ж то ми і мислити і діять
нарешті по-державному не можем?!
Це ж просто необхідність виробнича.
Безвихідь виробнича. Ось що це. А ми — емоції!
Поточна лінія — то лінія поточна!
Вона не терпить збочень! Що ж, конвейєр
вперед, то вбік, назад терзать почнем?!
її величність лінія поточна!
Ви інженер, товаришу Величко,
і зможете довести чітко це.

Величко:
А ви скажіть, товариш Гопцаренко,
Чи маєте якусь ви спеціальність?
Чи є у вас професія?

Гопцаренко:
Так, є.
Та зараз це питання недоречне.
Я вам — відповідальний працівник.

Величко:
А я тут ні, я тут не інженер.

Гопцаренко:
Хто ж ви тоді у вас, на комбінаті?

Величко:
Не інженер я тут.
Я просто — син.

Гопцаренко:
Всі ми сини. Сини не тільки батька.
А і сини країни.
А Вітчизна
могутнішать повинна, квітувать.
І треба їй робить технічний поступ.
Естетику спільнонародну їй!

Величко:
А що ж, громадянине Гопцаренко,
якби у Києві та там, де наш Хрещатик,
знайшли геологи такі запаси нафти,
що тільки там, а поряд вже — ніде,
то вздовж Хрещатика ми бурові поставим?
А як під храмом Василя Блаженного —
та поклади там золота? То що?!

Гопцаренко:
Технічні рішення знайти — нема проблеми.
Продовжим суперечку на нараді.

Виходять всі. Відразу ж із частини з’явились Шурлаков і генерал.

Волошко:
Підійдуть зараз друзі-побратими.
У нас у кожного чимало є рідні:
брати і сестри, внуки і небожі.
Та є між родичів у нас однополчани —
то особлива поміж всіх рідня:
чим далі час, коли ми поріднились,
тим ми рідніші з кожним днем стаєм.

Зітхнув. Помовчав сивий генерал.

Волошко:
То ж як, до вечора, до зустрічі — готові?

Шурлаков:
Так точно! Все готово. Тільки є
одна неясність чи то неув’язка…

***

(продовження буде)

Джерело:
Анатолій Таран.
Ветерани фронтового дитинства: Поезії.— К.: Рад. письменник, 1986.— 158 с.

Вперше у всесвітній Web-мережі розміщено на сайті “Краснопілля Край Слобожанський” (krasnews.at.ua) з 29.04.2012 по 04.05.2012.

Адреса сторінки Анатолія Тарана у WebArchive сайту krasnews.at.ua:
http://web.archive.org/web/20171229160458/http://krasnews.at.ua/publ/krasne_slovo_zemljakiv/anatolij_taran/26

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.