Анатолій Таран
Військовий ритуал
Героїчна балада

(закінчення)

***

Шульга:
Товариш генерал. Звернутися. Дозвольте…

Ні, не чує.

Шульга:
Товариш генерал, простіть мене, простіть…

Мовчить Волошко, сивий, нерухомий.
Шульга оглянувсь й пада на коліна.

Шульга:
Простіть…

Волошко нерухомий, як граніт.

Волошко:
Що можу я? Я також перед пам’яттю солдата
готовий зараз стати на коліна.
Але чи маєм право ми на це?

Скорботно йде Волошко в цвіт, у вишні, в той білий сніг, немов у сивину.

Шульга:
Усе! Чого в житті боявсь найбільше — сталось!
Він тут… Не десь в полоні і не серед в’язників
концтаборів отих, не закордоном.
А тут він, у могилі.
А я і сам повірив — він в полоні.
А я тоді убитий був. Тоді.
Але й воскреслий був для трибуналу.
А вбитий — зараз!
Долетіла куля…
Дістала з сорок першого аж року!
Убила… Все, чим все життя я жив…
І ні газет, ні радіо — ні слави.
І книжка вже тепер моя не вийде.
Пожить надіявся… А жив?!
А як міг жити!
Усе життя я мучивсь, бо терпів.
Не міг з колгоспу щось додому взяти.
І на базарі торгувать не міг.
Бо ж — ветеран! Бо соромно! Негоже!..
О боже! Що я кажу?! Не зможу я отак!
Немов зняли відразу з мене одяг…
І голий… І печуть всі нагороди…
Немов вони приколені на душу!
Живий, а вбитий. Вбитий, а живий!..
Покаюся. Впаду я на коліна
перед всім світом.
Покаюсь — буду жить…

Йде геть, весь згорблений і сірий,
тягар років на плечі весь звалив…

А в сад вишневий входять піонери. Із квітами. Врочисті, юні йдуть.
Робітники, колгоспники, солдати. Старі і юні йдуть до Обеліска.
І він потроху ніби випливає, прояснюється, зримішим стає.
Спочатку, загоряється червона, як в небі, зірка, потім — шпиль вогню.
А разом з ним висвітлюється й жінка: хустка біла, кофта і спідниця.
Сільська бабуся. Це — вдова солдата. Дружина це загиблого бійця.

Тетяна Захарівна:
Вже сорок літ… З усіх дорог найдальших
я виглядала все тебе, Тарасе.
Й не знала — не гадала, що ти тут,
ось недалечко, зовсім, зовсім поряд.
Од хати нашої — до тебе, до могили
за день і пішки я дійти б могла,
а сорок літ ходила я без тебе.
Бувало, й хата, так, немов могила:
без тебе не світлиця — а темниця.
Тебе, Тарасе, ждала, ще й чекала.
І берегла: і люльку, і кресало,
що з діда-прадіда лишилися для тебе.
Тепер ось з тютюном та ще з кисетом
в могилу покладу тобі оце:
козацький споконвічний цей дарунок
в дорогу дальню. А сама отут
стояти завжди буду біля тебе.
Біля твого, Тарасе, Обеліска.
Й сама, як обеліск, я буду теж.
Стоятиму. И ходитиму від сина —
твого синочка, що одненький в тебе.
Мені ж колись на ярмарку циганка
п’ятьох дітей, як пальчиків на ручці,
в своїй простій щедроті нагадала.
Дві доченьки, Тарасе, й трьох синочків.
Але війна сильніша від гадалки.
Мені вдовину долю угадала…
Тобі ж в землі сирітство, мій Тарасе…
Хай хоч земля тобі вже пухом буде…
Прощай навіки, батьку наш — Тарасе…

І сумно йде вона від Обеліска. Йде до людей.
До сина притулилась. А він в руці тримає похоронку.

Величко:
Ось похоронка та на батька, мамо…

Вона бере у руку похоронку і до очей, як хустку, притуляє.

Тетяна Захарівна:
От батько і вернувся з фронту, сину.
Прийшов з війни…

Величко:
Прощайте, батьку… Тату…

А Одігнало притискає флягу.

Одігнало:
Прощай, Тарасе, друже, побратиме…

Стоїть Волошко серед ветеранів, поблизу фронтового
кулемета і Прапора, що вийняті з могили.

Волошко:
Прости й прощай, товаришу солдате!

Де ветерани — у строю солдати. Вони стоять, щоб ритуальну шану
загиблому віддать фронтовику. Б’ють автомати: постріли рішучі,
немов наказ, немов солдатська доля — салютом шани і салютом слави.

Волошко:
Перед трагічною хвилиною мовчання
словами говорити неможливо.
Оця хвилина більше нам розкаже,
ніж тисячі а чи й мільйони слів.
Солдата подвиг, про який сьогодні
дізнались ми, не вимовить словами.
А тільки серцем можна це сказать.
Але воно, на жаль, не має мови,
лиш має біль. І тому я прошу
солдата пам’ять вшанувать мовчанням.
Послухаймо в цю мить свої серця.

І в тиші стукіт, тільки серця стукіт…

Корнієнко:
Іван Григорович, а Прапор?

Волошко:
Так, так, Прапор…
Військова наша гордість і святиня.
До вас, онуки, я звертаю слово,
онуки наші — молоді солдати.
Ось прапор наш — ми вам передаєм
його як честь і совість покоління,
як нашу совість і як нашу честь.

Рева:
Ми високо пронесли прапори.

Одігнало:
їх — вище смерті.

Волошко:
Прапори життя.
Вони людей єднають, переходять
з колони до колони поколінь,
від батька і до сина переходять
ці прапори, як переходить кров.
Це спадкоємність…

Генерал цілує край Прапора, його передає стрункому молодому офіцеру.
І той торкається губами до вогню.

Шурлаков:
Прапор буде поряд
завжди у нас із Прапором частини.
І кулемет, і ящик, що зберіг
до наших днів цей Прапор,
також завжди будуть
в кімнаті бойової слави.

Одігнало:
Візьміть і флягу — побратимську флягу…

Шурлаков:
Спасибі вам за честь і за довіру.

Корнієнко:
А воїнам загиблим вічна шана
і наша вірність…

Одігнало:
І тобі, Тарасе…

Вінки і квіти біля Обеліска. Несуть їх і несуть, немовби то ріка любові
й шани нашого народу. І музика звучить, вплітається в вінки її печаль і цвіт,
що не зав’яне. За руки взявшись, Оля і Тарас — це наречені — йдуть до обеліска.
Благословення на усе життя вони сьогодні хочуть попрохати.
Він у солдатському у строгому мундирі. А з нею — вишні цвітом поділились.
І вже звучить мелодія могутня, як ствердження правічності життя.
І Обеліск, недавно ще суворий, такий гранітний і такий сталевий
в німотному народженні своїм, зацвів від квітів і вінків вишнево,
немов цей сад, немов сама весна так Обеліска душу оживила.
Почувся голос Вічного Солдата — то Голос честі й совісті народу.

Вічний солдат:
Відвічний я Солдат. Я у безсмертя лицар.
Я стільки вже років оберігаю вас.
Вже повторився я в мільйонах доль і лицях.
й вогонь моїх діянь у далині не згас.
Я дід. Я прадід ваш. Я ваша честь і слава.
І вітер, і листок, і краплю дощову,
і сонячне тепло, і пісню величаву,
ласкаві шпориші на стежечку живу,
і вишні рідний цвіт — те цвіту материнство,
і батьківство хлібів, і вічний рід землі —
усе я вам віддав з народження, з дитинства,
залишивши собі страждання і жалі.
Я вас оберігав. Я вас прикрив собою
на амбразурах зла — квітучість поколінь.
Я серцем об’єднавсь з трагічною судьбою
у передсмертний час моїх благословінь.
Благословляю вас, і ваші сподівання,
і ваш щасливий труд, і мрії наяву.
Благословляю вам, як суть життя — кохання,
бо у коханні сам безсмертним я живу!
Від Вічного Вогню запалюю світанки
і — у серцях вогонь на мить, на сотні літ.
Я вам усе віддав: себе, як серце — Данко!
Благословляю вас! Благословляю світ!

Джерело:
Анатолій Таран.
Ветерани фронтового дитинства: Поезії.— К.: Рад. письменник, 1986.— 158 с.
—

Вперше у всесвітній Web-мережі розміщено на сайті “Краснопілля Край Слобожанський” (krasnews.at.ua) з 29.04.2012 по 04.05.2012.

Адреса сторінки Анатолія Тарана у WebArchive сайту krasnews.at.ua:
http://web.archive.org/web/20171229160458/http://krasnews.at.ua/publ/krasne_slovo_zemljakiv/anatolij_taran/26