Ушкалов Л.В. Україна і Європа: нариси з історії літератури та філософії / Л. В. Ушкалов. – Харків: Майдан, 2016. – 316 с. (сс. 239-249)

Восени 1901 року київський лікар Яновський після обстеження Лесі Українки висловив побоювання, що вона може захворіти на сухоти, і порадив їй поїхати на зиму до Італії. Батьки вирішили, що найкраще буде їхати в славетне курортне місто Сан-Ремо, де їхні родичі Садовські мали власну віллу на бульварі Каваллотті. Так і зробили. Отож, холодну пору 1901-1902 років Леся провела в Італійській Рів’єрі. Так само буде й наступного сезону. 31 жовтня 1902 року, в п’ятницю, поетка вже під’їжджала на потязі до Генуї. Ось Сампірдарена, остання станція перед Генуєю. Потяг рушає далі. Якийсь літній пан-італієць каже Лесі, показуючи рукою вдалину: «Он наша Генуя». Поетка дивиться в той бік і помічає сиву легку імлу. Їй здається, що то туман. Ні, – каже італієць, – то не туман, а фабричний дим. І цей дим налягав прозорим покривалом на «суворі та непишні» будинки передмістя, в яких мешкали бідняки…

На ніч Леся Українка зупинилась у Генуї, а наступного дня, 1 листопада, прибула на віллу «Наталія» в Сан-Ремо. Тут поетка житиме аж до 15 травня 1903 року. Сонце, море, квіти, карнавал, регати, мандрівки в гори – справжній тобі «блакитний рай». Слід сказати, що Леся дуже любила Сан-Ремо[1]. 2 листопада 1902 року, на другий день після свого приїзду сюди з Відня, вона сповіщала рідних, мовляв, тут і досі літо, температура +25, кругом усе квітує, а люди купаються в морі – після віденських туманів і вологи тут дуже приємно. І далі: «Взагалі проти Австрії мені Італія, а надто Сан-Ремо, здається «дома»: тут і тепліше, і привітніше – і природа, і люди» (т. 11, с. 367)[2]. Словом, у Сан-Ремо Лесі, за її ж таки словами, було «так добре, як лише може бути добре на чужині, та ще й на Kurort’і» (т. 11, с. 302).

Меморіальна дошка на віллі, де проживала Леся Українка

Утім, поетка не тільки поправляла здоров’я. Вона працювала, хоч лікарі відводили їй на роботу не більше шести годин на добу та ще й із двома тривалими перервами. 8 січня 1903 року Леся не без іронії писала Феліксові Волховському: «Мені лікарі дають зовсім малий «робочий день», сливе такий, як колись в ідеальному соціалістичному раю має бути!»[3]. Так чи ні, а саме тут, у Сан-Ремо, 21 січня 1903 року Леся Українка написала поезію «Дим». Мені здається, вона зробила це на замовлення. Річ у тому, що Сергій Єфремов попрохав її подати свої поезії до альманаху «На вічну пам’ять Котляревському» (т. 12, с. 34). З небагатьох нових ліричних творів Леся обрала «альпійський пейзаж» «На Земмерінгу», написаний тут-таки в Сан-Ремо 16 листопада 1902 року. А другий твір написала ось тепер, змалювавши в ньому ті почуття, що охопили її, коли вона майже три місяці тому побачила фабричний дим на околицях Генуї. Це й була поезія «Дим». Через кілька днів Леся надіслала обидва твори Сергієві Єфремову. Однак в альманасі «На вічну пам’ять Котляревському», що побачив світ 1904 року в київському видавництві «Вік», було надруковано тільки замальовку «На Земмерінгу». «Дим» цензура не пропустила. Аж у 1923 році, у ході підготовки семитомової збірки творів Лесі Україки, Борис Якубський дістав автограф «Диму» в Сергія Єфремова[4]. Нарешті, у 1924 році, через двадцять років після написання, «Дим» був оприлюднений у першому томі зібрання творів поетки, що його видавало кооперативне видавництво «Книгоспілка»[5].

Про що ж ідеться в цій чималій за обсягом поезії? Зазвичай історики літератури кажуть: про братерство між народами. Ось хоч би розгляд «Диму», поданий у передмові Євгена Шабліовського до найповнішої на сьогодні збірки творів Лесі Українки у дванадцяти томах: «Починається вірш з мотивів туги за рідним краєм: «Для нас у ріднім краю навіть дим / Солодкий та коханий…». Спогади про Україну переплітаються з ліричним замилуванням чудовими пейзажами італійських «рижових полів», з захопленням барвистими картинами чарівної природи. Але далі ці почуття відходять на задній план. Поетеса бачить околиці Генуї, вглядається в її промислові квартали, укриті отруйним димом передмістя, де живуть робітники… Біль і страждання італійських робітників нестерпні їй; вона пізнає в цих «невільницьких обличчях» братів свого народу: «Той дим проник мені у саме серце, / і стиснулось воно, і заніміло, / і вже не говорило: чужина»»[6].

Шабліовський був далеко не перший, хто розумів цю поезію саме так. Задовго до нього, іще в 1924 році, – щойно «Дим» з’явився друком, – Андрій Музичка, зацитувавши прикінцеві рядки поезії, вигукнув: «Як після цього міг Д. Донцов у своїй праці «Поетка українського рісорджімента» сказати про Лесю Українку… , що нитки інтернаціоналізму «були їй чужі», що «інтернаціоналізмом вона не захоплюється»?»[7]. Дмитро Донцов і справді із властивим для себе запалом протиставляв Лесю Українку ледь не всій нашій літературі. Мовляв, саме на ґрунті інтернаціоналізму «співали інші про «червоний стяг» (Олесь), про «всесвітній пожар» (Семенко), про «гурт світовий» (О. Коваленко), боліли серцем за працюючі маси ворожої нації (гл. Франко – «Тюремні сонети», ХХІІІ, XLШ, XLV) або простягали до неї руку згоди, як Старицький або Кониський, котрому «славян усіх в одній сім’ї побачить» хотілося»[8]. Навіть Шевченко!.. А от у Лесі Українки – все інакше: «Сі нитки інтернаціоналізму й угоди були безконечно чужі світоглядові Лесі Українки… Інтернаціоналізмом вона не дуже захоплюється»[9].

Але облишмо ці суперечки щодо світогляду нашої поетки. Як на мене, у поезії «Дим» вона змальовує всього лише своє хвилеве враження – не більше. Чому я так гадаю? Тому що відчуття чужини насправді нікуди не зникло. У листах Лесі Українки із Сан-Ремо, із цього «блакитного раю», раз у раз бринить туга за рідним краєм. Ось хоч би лист від 6 березня 1903 року до своєї подруги Маргарити Комарової-Сидоренко: «…Мені обридло курортне життя, хочеться жити і працювати нормально і не на чужині (вона вже мені увірилась, хоч вона і гарна)» (т. 12, с. 43). А Людмила Старицька-Черняхівська згадувала: Леся не раз казала, «що не має вже сили більше жити сим життям оранжерейної рослини, відірваної від рідного ґрунту, а мусила жити і, живучи там далеко від свого краю, думкою лишалася в нім»[10]. Словом, навряд чи Андрій Музичка помилявся, коли стверджував, що на чужині Леся Українка, немов та бояриня з її однойменної поеми, «тужить і вмирає за рідним краєм»[11].

А крім усього іншого, за часів перебування Лесі в Сан-Ремо навіть «солодкий дим» не міг їй бути надто приємний, бо вона мала недужі легені. У квітні 1902 року поетка прямо писала Михайлові Кривинюку: «Порох, дим і сажа – то мої найбільші вороги тепер…»[12] [10, с. 619]. А вже 4 листопада цього ж таки року Леся в листі до своєї сестри Ольги розповідала про те, як їхала до Сан-Ремо: «Дорогою від негоди, протягів і найгірше від диму в тунелях напав мене кашель, але тепер вже минає» (т. 11, с. 369). Хіба не про те саме свідчать і ось оці рядки «Диму»: «…Тунель! І дим влетів мені в вікно / Гіркою хмарою – поганий дим…» (т. 1, с. 292)? Словом, «солодкий дим» – то символ, запозичений з літературної топіки. Ба більше – початкові рядки «Диму»: «Для нас у ріднім краю навіть дим / Солодкий та коханий…» (т. 1, с. 292) Леся Українка подає як цитату. Але що вона цитує? В академічному виданні творів поетки у дванадцяти томах із цього приводу немає жодних пояснень. Може, видавці вирішили не коментувати ці рядки тому, що в чорновому автографі «Диму» поетка сама вказала на джерело:

«Для нас у ріднім краю навіть дим
Солодкий та коханий…» Так колись
Казав старий Гомер: сліпії очі,
Либонь, не гриз тоді легенький дим
з багаттів хатніх; жертви й гекатомби
палилися не часто, більше в співах… (т. 1, с. 422).

Певна річ, Леся Українка, яка, за словами вже згаданого Донцова, мала «ледве чи не найглибшу освіту в крузі товаришів пера»[13], з дитинства чудово знала Гомера не лише в перекладі, але й в оригіналі. Річ у тому, що восени й узимку 1881-1882-го та 1882-1883 років Леся разом із братом Михайлом за допомогою репетиторів опанувала програму трьох класів хлоп’ячої гімназії, зокрема грецьку й латинську мови[14]. Класичних мов її навчав студент юриспруденції Університету св. Володимира Лебединський[15]. І грецьку мову Леся знала так добре, що могла перекладати Гомера. Так, узимку 1884 року в Колодяжному вона пробувала перекладати «Іліаду»[16]. А згодом узялася за переклад «Одіссеї». 25 березня 1888 року вона писала з Колодяжного до Драгоманових: «… Я почала переводити «Одіссею» і вже переложила дві рапсодії…» (т. 10, с. 20). Проходить іще кілька місяців, і на початку жовтня цього ж таки року Леся сповіщає свого брата Михайла: «…Пишу «Одіссею», писатиму її цілу зиму» (т. 10, с. 25). І справді, у рукописах поетки зберігся переклад третьої рапсодії «Одіссеї» та п’яти рядків четвертої рапсодії (т. 2, с. 295-307). Але це далеко не все. Свого часу Михайло Драй-Хмара довідався від Климента Квітки, що Леся «ще замолоду, коли жила в Колодяжному, переклала з «Одіссеї» 3 пісні»[17].

Саме з «Одіссеї» походить образ диму вітчизни. У перекладеній Лесею першій рапсодії Афіна, прохаючи Зевса повернути Одіссея в його рідну Ітаку, каже, що німфа Каліпсо: «Повними ласки й облуди словами всечасно чарує, / Тільки б свою він Ітаку забув. Одіссей же невтішно / Прагне узріти хоч дим, що над рідним підноситься краєм, / Потім і вмерти готовий» (Одіссея, І, 57-58)[18]. В «Одіссеї» ж таки зринає й образ «солодкості» вітчизни: «Кращого-бо [в оригіналі: γλύκιον – солодшого] за вітчизну нічого нема і за рідних / Наших, хоч би довелось і в заможному домі нам жити, / Та у чужій стороні, од вітчизни далеко й від рідних» (Одіссея, ІХ, 34-36)[19]. У пізнішій традиції гомерівські образи диму вітчизни та її солодкого смаку поєдналися в один. Це бачимо в «Понтійських листах» Овідія (1, 3, 33-34), де поет каже: мудрого Одіссея манив на чужині дим вітчизни (fumum de patriis), бо всіх нас манять до себе незбагненні солодощі (dulcedine) рідного краю[20]. А Вергілій у «Буколіках» пов’язав образ диму вітчизни з ідилічним сільським пейзажем. У першій еклозі Тітір каже Мелібеєві: «Ложем нам буде трава, а вечерю ми маєм розкішну: / Добре оддавлений сир, і каштани, і яблука спілі. / Глянь-бо: ген-ген над хатами димок уже в’ється вечірній, / І від гірських верховин по долинах послалися тіні»[21]. Мені здається, Вергілієві «Буколіки» виразно відлунюють ось у цих рядках «Диму» Лесі Українки:

І мріялись мені далекі села:
Дівчата йдуть, співаючи, з ланів,
Клопочуться хазяйки невсипущі,
Стрічаючи отару та черідку,
Господарі вертаються з роботи,
Не прискоряючи ходи, поважно,
А нишком поглядають на димок,
Що в’ється понад комином низеньким,
І думають: «Оце ж воно й вечеря…» (т. 1, с. 292).

Утім, ані в Гомера, ані в Овідія, ані у Вергілія немає образу «солодкий дим вітчизни». Кажуть, що самі фрази «dulcis fumus patriae» («солодкий дим вітчизни») й «et fumus patriae dulcis» («і дим вітчизни солодкий») з’явилися аж у XVII столітті в Речі Посполитій.

Тим часом у західноєвропейських літературах обидві ці формули майже невідомі [22]. Що ж тоді цитує Леся Українка, кажучи: «Для нас у ріднім краю навіть дим / Солодкий та коханий…»? Цілком можливо, що це слова зі славетної комедії Олександра Грибоєдова «Лихо з розуму»: «И дым отечества нам сладок и приятен» (І, 7). Чацький, який щойно повернувся з мандрів додому, під час першої зустрічі із Софією, згадавши не надто приємних йому людей, що їх він колись знав, каже: «Опять увидеть их мне суждено судьбой! – / Жить с ними надоест, а в ком не сыщешь пятен? / Когда ж постранствуешь, воротишься домой, / И дым отечества нам сладок и приятен!»[23]. Саме після «Лиха з розуму» фраза «И дым отечества нам сладок и приятен» набула популярності[24], а Леся Українка тримала в пам’яті чимало «крилатих» фраз, узятих з російської класики. Скажімо, у листі до Михайла Павлика від 9-10 травня 1899 року (т. 11, с. 104) вона іронічно повторює слова Ломоносова про «собственных Невтонов и быстрых разумом Платонов»[25].

Своєю чергою, репліка Чацького – то не що інше, як трохи змінені рядки поезії Гавриїла Державіна 1798 року «Арфа»: «Мила нам добра весть о нашей стороне: / Отечества и дым нам сладок и приятен»[26]. На цю обставину чи не вперше звернув увагу ще Яків Грот. «Ці рядки…, – писав він 1865 року в примітках до «Арфи», – стали приказкою. Їх часто повторюють, не знаючи, що вони належать Державіну»[27]. Правда, Державін і Грибоєдов трактували формулу «et fumus patriae dulcis» по-різному. Якщо Державін, перебуваючи далеко від своєї рідної Казані, сумував за нею, мовляв, навіть дим, що нагадує про вітчизну, для мене солодкий, то герой Грибоєдова перебуває вдома й іронічно говорить про якусь незбагненну й раптову симпатію до давно не бачених неприємних йому людей, мовляв, удома навіть гіркий дим здається не таким уже й гірким[28].

Але чи справді, питав той-таки Грот, образ «солодкого диму вітчизни» належить Державіну? Ні. «Перебираючи журнали, які виходили за його часу, – писав Грот, – я знайшов на заголовному аркуші «Российского магазина», що його видавав Ф. Туманський з 1792 по 1794 рік, латинський епіграф: «Et fumus patriae dulcis»…»[29]. І ця знахідка Грота виводить нас на надзвичайно цікаву й важливу тему: автори, завдяки яким образ «солодкого диму вітчизни» став відомий у Російській імперії XVIII століття, були українці. Історики літератури стверджують, що першенство належить тут поету й драматургу Федору Козельському (1734 – після 1799). Він походив із козацької старшини, був вихованцем Києво-Могилянської академії (закінчив клас риторики), а 1755 року переїхав до Санкт- Петербурга й продовжив навчання в Петербурзькій академічній гімназії, університеті, а потім служив у Сенаті протоколістом[30]. У 1772 році Козельський надрукував свої «Роздуми про любов до вітчизни» («Размышление о любви к отечеству»), де й зринула формула «fumus patriae»: «О, коль отечество всем должно быть любезно!.. / Кто будет, злом хотя, от оного отвратен? / Скажу с творцом: и дым отечества приятен»[31].

Зрештою, Федір Козельський – письменник не надто помітний. Той, хто зробив формулу «fumus patriae» справді знаною в колах освіченої публіки, був згаданий Гротом Федір Туманський. Він народився 1757 року в Родіонівці, поблизу тодішньої столиці Гетьманщини Глухова. Освіту здобув у Кеніґсберзькому університеті, куди вступив у 1773 році. Після повернення в Україну, у 1778-1779 роках, працював у Глухові над топографічним описом Лівобережної України, навіть пробував заснувати тут Академічне Товариство («Академическое собрание») – свого роду українську Академію наук. Цей план так і не був утілений у життя, оскільки автономія Гетьманщини вже була скасована й Глухів швидко втрачав своє значення столиці й культурного осередку Лівобережної України[32]. Та й сам Туманський у 1785 році переїхав на службу в Санкт-Петербург. Але в північній столиці імперії він займався не лише службовими справами. Він був досить активним літератором[33]. Крім того, видавав кілька журналів, найважливішим серед яких був щомісячник «Российский магазин», що виходив з вересня 1792-го по лютий 1794 року[34]. І в цьому журналі Туманський подав чимало матеріалів щодо історії та культури своєї вітчизни – України. Зокрема, у березневій, травневій, червневій, вересневій, жовтневій, листопадовій та грудневій книжках «Русского магазина» за 1793 рік був надрукований славетний літопис Григорія Граб’янки. На додаток до цього літопису Туманський у вже згаданих книжках та в лютневій книжці журналу за 1794 рік подав український тлумачний словник на 333 позиції, де пояснив такі поняття, як «гетьман», «курінь», «полки», «звичай», «потреба», «човен», «утиск», «шкода» тощо[35]. А за епіграф до свого журналу Федір Туманський узяв слова: «Et fumus patriae dulcis. И дым отечественный сладок» [36]. «…Поза всяким сумнівом, – писав про Туманського Олександр Оглоблин, – що йому і в Петербурзі був солодкий дим його рідної України. Не дарма ж згадувала його внучка, відомий український етнограф, Пелагея Яківна Литвинова, що «ні Петербург, ні закордонне життя не витруїли з нього «малоросса», а в напису на одній граматиці, що вихваляла «московский нежный выговор», він закреслив «нежный» і написав «испорченный»»[37].

Василь Каразин

Часом кажуть, що і Козельський, і Туманський надавали сентенції «et fumus patriae dulcis» того сенсу, що набуде свого класичного виразу в словах персонажа комедії Грибоєдова. Мовляв, після Козельського й Туманського ця сентенція в російських авторів зринає переважно так: автор перебуває на батьківщині, а не на чужині, тож формула «fumus patriae» стосується не батьківщини як такої, а, сказати б, чогось дрібного або навіть кепського, що в ній є. Тим часом використання цієї сентенції в питомо гомерівському сенсі (дим = нагадування, герой – далеко від батьківщини), тобто так, як це робив Державін, «залишається на російському ґрунті рідкісним явищем, винятком із правил»[38]. Мабуть, так воно і є. Тільки навряд чи це стосується українців Козельського й Туманського. Навряд чи це стосується й Василя Каразина, який у своїй знаменитій промові до слобідського дворянства, присвяченій справі відкриття в Харкові університету, казав:
«Приємно повернутися у свою вітчизну: і дим вітчизни солодкий! Якщо дикий гренландець, не зваблений ані квітучими полями Європи, ані її пишними спорудами, ані блиском розкоші, у захваті цілує замерзлий морський берег своєї вітчизни, якщо суворість природи не змогла відвести його від рідного підсоння, то якою ж має бути насолода людини, котра повернулася під спасенний небосхил, що був свідком її дитячих утіх і забав, людини, котра вирвалася з гамору столиць, що його завжди боялося її мирне серце, у край, який вона звикла вважати Едемом, домівкою невинності, і дружби, і спокою?.. Такі були мої почуття, шановні панове, і такими вони бувають щоразу, як мені вдається відвідати благословенні небом і землею наші краї» [39].

Певна річ, усі вони трактували образ «fumus patriae» таки ж у гомерівському сенсі, бо жили далеко-далеко від батьківщини. Їхня батьківщина – Україна, а не Санкт-Петербург. І навряд чи випадково Федір Козельський написав трагедію «Пантея» (за «Кіропедією» Ксенофонта), чия героїня – шанована полонянка в далеких чужих краях, така схожа на бояриню Лесі Українки, – каже: «Не столь мя тяготит сия сурова доля, / Как мучит завсегда свободная неволя»[40]. Словом, «дим вітчизни» нерозривно пов’язаний тут з образом Одіссея на острові Каліпсо. І можна припустити, що «солодкий дим вітчизни» в поезії Лесі Українки є не лише відлунням грецької та римської класики. То ще й трансльоване російською класикою відлуння нашої доброї старої України.

Леонід Ушкалов

1 Див.: Зґамбаті Е. Італія Михайла Коцюбинського та Лесі Українки: два обличчя одного міфу // Всесвіт. – 2007. – № 7-8. – С. 156-167.
2 Тут і далі Лесю Українку цитую за вид.: Українка Л. Зібрання творів у дванадцяти томах. – Київ, 1975-1979. – Т. 1-12, – зазначаючи в тексті том і сторінку.
3 Невідомі листи Лесі Українки // Леся Українка (1871-1971): Збірник праць на 100-річчя поетки. – Філядельфія, 1971-1980. – С. 290.
4 Якубський Б. До долі творів Лесі Українки // Червоний шлях. – 1923. – № 2. – С. 296.
5 Українка Л. Твори в семи томах. – Київ; Харків, 1923-1924. – Т. 1: Лірика. – С. 298-301.
6 Шабліовський Є. Леся Українка і наша сучасність // Українка Л. Зібрання творів у дванадцяти томах. – Київ, 1975. – Т. 1. – С. 29-30.
7 Музичка А. Леся Українка. Її життя, громадська діяльність і поетична творчість. – Одеса, 1925. – С. 47 прим.
8 Донцов Д. Поетка українського рісорджімента (Леся Українка). – Львів, 1922. – С. 16-17.
9 Там само. – С. 17.
10 Старицька-Черняхівська Л. Хвилини життя Лесі Українки // Літературно-науковий вісник. – 1913. – Т. LXIV. – Кн. X. – С. 26.
11 Музичка А. Леся Українка. Її життя, громадська діяльність і поетична творчість. – Одеса, 1925. – С. 41.
12 Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія життя і творчості. – Нью- Йорк, 1970. – С. 619.
13 Донцов Д. Поетка українського рісорджімента (Леся Українка). – Львів, 1922. – С. 3.
14 Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія життя і творчості. – Нью- Йорк, 1970. – С. 46, 51.
15 Там само. – С. 130.
16 Там само. – С. 54.
17 Драй-Хмара М. Леся Українка. Життя і творчість // Драй-Хмара М. З літературно-наукової спадщини. – Ню Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1979. – С. 50.
18 Гомер. Одіссея / Переклад із старогрецької Бориса Тена. – Харків, 2004. – С. 35.
19 Там само. – С. 190.
20 Ovidii Nasonis P. Opera omnia. – Lipsiae, 1845. – T. III: Fasti. Tristia. Epistolae ex Ponto. Ibis. Fragmenta. – Р. 282.
21 Зеров М. Твори в двох томах. – Київ, 1990. – Т. 1: Поезії. Переклади / Упоряд. Г. П. Кочур, Д. В. Павличко. – С. 199.
22 Корешков К. С, Зельченко В. В. «Дым отечества» от Гомера до Грибоедова // Русская судьба крылатых слов / Отв. ред. В. Е. Багно. – Санкт-Петербург, 2010. – С. 495.
23 Грибоедов А. С. Горе от ума: комедия в четырех действиях, в стихах / Редакция полного текста, примечания и объяснения составлены И. Д. Гарусовым. – Санкт- Петербург, 1875. – С. 171.
24 Коваль А. П., Коптілов В. В. 1000 крилатих виразів української літературної мови: Афоризми. Літературні цитати. Образні вирази. – Київ, 1964. – С. 477-478.
25 Ломоносов М. В. Полное собрание сочинений. – Москва; Ленинград, 1959. – Т. 8: Поэзия. Ораторская проза. Надписи (1732-1764 гг.). – С. 206.
26 Державин Г. Сочинения / С объяснительными примечаниями Я. Грота. – Санкт-Петербург, 1865. – Том второй: Стихотворения. – Ч. ІІ. – С. 192.
27 Там само. – С. 192 прим.
28 Корешков К. С, Зельченко В. В. «Дым отечества» от Гомера до Грибоедова // Русская судьба крылатых слов / Отв. ред. В. Е. Багно. – Санкт-Петербург, 2010. – С. 464-465.
29 Державин Г. Сочинения / С объяснительными примечаниями Я. Грота. – Санкт-Петербург, 1865. – Том второй: Стихотворения. – Ч. ІІ. – С. 193 прим.
30 Оглоблин О. Опанас Лобисевич (1732-1805). – Мюнхен; Нью-Йорк, 1966. – С. 22.
31 Корешков К. С, Зельченко В. В. «Дым отечества» от Гомера до Грибоедова // Русская судьба крылатых слов / Отв. ред. В. Е. Багно. – Санкт-Петербург, 2010. – С. 494.
32 Оглоблин О. Туманські // Оглоблин О. Люди старої України. – Мюнхен, 1959. – С. 250-252.
33 Лонгинов М. Н. Русские писатели в XVIII столетии. Федор Осипович Туманский // Русская старина. – 1873. – Т. ІХ. – С. 335-336.
34 Неустроев А. Н. Историческое разыскание о русских повременных изданиях и сборниках 1703-1802 гг., библиографически и в хронологическом порядке описанных. – Санкт-Петербург, 1875. – С. 723-731.
35 Оглоблин О. Туманські // Оглоблин О. Люди старої України. – Мюнхен, 1959. – С. 254-255.
36 Неустроев А. Н. Историческое разыскание о русских повременных изданиях и сборниках 1703-1802 гг., библиографически и в хронологическом порядке описанных. – Санкт-Петербург, 1875. – С. 723.
37 Оглоблин О. Туманські // Оглоблин О. Люди старої України. – Мюнхен, 1959. – С. 255.
38 Корешков К. С., Зельченко В. В. «Дым отечества» от Гомера до Грибоедова // Русская судьба крылатых слов / Отв. ред. В. Е. Багно. – Санкт-Петербург, 2010. – С. 500.
39 Речь, говоренная августа 31 дня 1802 года в собрании харьковского дворянства депутатом его коллежским советником В. Н. Каразиным, испросившим высочайшее соизволение на основание в городе Харькове университета // Молодик на 1844 год. Украинский литературный сборник, издаваемый И. Бецким. – Харьков, 1845. – С. 245.
40 Пантея. Трагедия ротмистра Федора Козельского // Российский театр, или Полное собрание всех российских театральных сочинений. – Санкт-Петербург, 1787. – Ч. IV. – С. 14.

Веб-джерело:
https://kharkiv-nspu.org.ua/wp-content/uploads/2016/11/L_Ushkalov_narysy_2016.pdf