ХРИСТОС

Навряд чи помилюся, коли скажу, що моя добра стара Україна дивилась на світ крізь призму Христа — його Різдва, життя, смерті й Воскресіння. Маю на думці не лише цілий букет христологічних мотивів у змалечку знаних Шевченком старовинних набожних піснях або у творчості тих авторів, чиї книжки він читав пізніше, наприклад у Петра Могили, Іоаникія Галятовського, Дмитра Туптала.

Ні. Справа тут куди глибша й складніша. Я б сказав, що світло Христа осявало в нашій традиції весь світ. Недаром же філософ Сковорода пробував описати поєднання «видимої» та «невидимої» природ у космосі за допомогою тих понять, що ними богослови споконвіку окреслювали незбагненне для розуму поєднання людської та Божої природ у Христі, — «нерозділимо і незмісимо». А хіба не так трактували історію України кирило-мефодіївські братчики, зокрема й Шевченко? Згадаймо 71-й параграф «Книг битія українського народу»: «І поєдналась Україна з Польщею, як сестра з сестрою, як єдиний люд славянський до другого люду славянського, нерозділимо і незмісимо, на образ іпостасі Божої нерозділимої і незмісимої, як колись поєднаються усі народи славянські поміж собою».

Христос перебуває в самісінькому осередді Шевченкового світу вже хоча б тому, що без Нього просто немислимі ані правда, ані свобода. Без Христа, — казав поет у «Марії», — люди й досі не знали б «правди на землі! / Святої волі!» Колись це була аксіома. Стверджував же Антоній Радивиловський у своєму «Квітнику Марії Богородиці»: «Казав апостол Павло: «Де дух, там свобода», — а я кажу: «Де хрест Христа, там і свобода». І в «Книгах битія українського народу» сказано те саме: «…Бо тільки там свобода, де дух Христов».

Так, це була аксіома. Але не слід забувати, що Шевченко, як завжди, не схожий ні на кого навіть тут. Справа в тому, що його христологія має відчутний «аріанський» присмак, характерний, зокрема, для деяких гілок протестантизму, а ще більше для тієї «релігії людськості», що виникла в 1830—1840 роках на ґрунті гегельянства й знайшла своє, мабуть, найяскравіше втілення в таких творах, як «Das Leben Jesu»[1] Давида Штравса, «Kritik der evangelischen Geschichte»[2] Бруно Бауера та «Das Wesen des Christentums»[3] Людвіга Фоєрбаха. Байдуже, чи знав Шевченко твори протестантських богословів, зокрема Штравсове «Das Leben Jesu», як гадали Василь Щурат і Дмитро Чижевський, чи не знав, як стверджував Данило Богачевський. Так чи інакше, його візія Христа суголосна протестантизму й молодогегельянській «релігії людськості» з її гаслом «людина людині Бог» або тезою Фоєрбаха: «Таїна Бога є не чим іншим, як таїною любові людини до самої себе». Недаром наш поет так наполегливо підкреслював людськість Спасителя. Христос, писав свого часу Петро Могила, «є Бог та людина. Бог, споконвіку рождений від Отчого єства, та людина, рождена від материнського єства напослідок віку. Справжній Бог і справжня людина… Він рівний Отцю за божественістю та менший від Нього за людськістю. Христос — один, хоч є Богом і людиною. Один — не переміною Бога на тіло, але обоженням людськості. Один — не помішанням єства, але єдністю лиця. Як розумна душа та тіло є людина, так Бог і людина є Христос, котрий постраждав заради нашого спасіння».

Микола Ге. Розп’яття. 1892

Якщо українські богослови, говорячи про Боже самоприниження-«кенозис», тобто про те, що Христос «умалив себе, прийнявши образ раба», і наголошували на тому, що Спаситель перед смертю терпів на серці «смуток, жаль, тугу, боязнь, страх, приниження, сором, зневагу й нудоту», а митці часом надавали картинам страстей домежної експресії, то все це, ясна річ, стосувалося тільки людської природи Христа й аж ніяк не стосувалося Його Божої природи. Тим часом Шевченко підкреслює людськість Христа так сильно, що вона значною мірою застує Спасителеву божественність. Може, і справді Шевченко, як сказано в жандармському рапорті від 26 липня 1859 року, визнавав одну «лиш віру в Ісуса Христа, та й то не як у Бога, а як у чоловіка, котрий своїм розумом заслужив між людьми довічну шану». На цій підставі Юрій Шевельов колись стверджував, що Шевченкова візія Христа близька до образу Спасителя на пізніх картинах Миколи Ге, де Христос-страждалець не має рис божественності й постає, як писав Лев Толстой, утіленням «живої людини», її мук і страждань.

Микола Ге. Голгофа. 1893

Та чи справді Шевченків Христос у терновій короні нагадував Спасителя на «Розп’ятті» або на «Голгофі» Миколи Ге? У 1850 році Шевченко хотів намалювати запрестольний образ Христа, повішеного між двома розбійниками, для храму Лоретанської Божої Матері в Оренбурзі. Ксьондз не дав на те згоди, але зберігся Шевченків ескіз «Розп’яття»[4]. Ні, Христос не схожий тут на образ, створений Миколою Ге. А потім наш поет хотів намалювати олійними фарбами такий самий образ для церкви Новопетровського укріплення. Знов не дозволили, але зберігся ескіз під назвою «Воскресіння». І тут Спаситель не схожий на Його образ у Ге.

Тарас Шевченко. Розп’яття. Ескіз. Сепія. 1850

Після цього Шевченко пробував виліпити образ Христа з алебастру. Броніслав Залеський, котрий бачив цю композицію, описав її ось так: «…Перед Христом, який сидить у терновому вінку, стоїть на колінах єврей, висолопивши язика, й, певно, дражнить його, а позаду стоїть другий і шмагає Спасителя по спині батогом». А вже наприкінці вересня 1857 року Шевченко нашкіцував голову Христа, змальовану з чудотворного образу Нерукотворного Спаса, чия копія була в зруйнованій у 1920-х роках церкві святого Георгія на Відкосі в Нижньому Новгороді. Погляньмо на цей малюнок. Чи не є оці широко-широко розплющені очі, зрештою, увесь оцей образ, який трактували колись як карикатуру (sic!), втіленням суто людського страждання? Можливо.

Тарас Шевченко. Голова Христа. Начерк. 1857

Можливо, і справді поет надто енергійно (кажучи словами одного з героїв Агатангела Кримського) «вчоловічує Ісуса». Принаймні в Шевченковій поезії Христос не раз і не два прямо протиставлений Богові[5], а крім того, часто зринає мотив «богополишеності» Христа-людини з його «Елі, Елі, лама савахтані?»[6], особливо якщо згадати цикл «В казематі» або «невольничу» лірику. Піднесення Христової людськості, цей свого роду релігійний «нарцисизм», красномовно засвідчує й апокрифічний сюжет Шевченкової «Марії», в основі якого перебуває ідея іманентного обоження людини. Як писав колись Костянтин Доброджяну-Геря, у цій поемі «Ісус і Марія — люди, … великі і святі тільки своєю любов’ю, боротьбою і своїм стражданням за немічних і нещасливих, за правду і світло».

А в чому ж тоді суть Христової науки? У любові до іншого, — твердо відповідає Шевченко. І самого Христа він іменує «Людинолюбцем», так, як споконвіку називали Його в церковних піснеспівах. Без любові до іншого все на світі втрачає свою вагу. Недаром за епіграф до послання «І мертвим, і живим…» поет обрав слова святого апостола Іоана: «Як хто скаже: «Я Бога люблю», та ненавидить брата свого, той неправдомовець»[7].

От тільки де та любов? «Де ж любов, — питає поет у щоденниковій нотатці від 15 липня 1857 року, — заповідана нам на хресті нашим Спасителем-людинолюбцем?» Справді, пройшли тисячоліття, а світ так і потопає в гріхах: «Тойді повісили Христа, / Й тепер не втік би син Марії». Та, попри це, сенс і виправдання людського життя Шевченко бачить у взорованій на Христі праведності.

Ідея «наслідування Христа», про яку так часто міркували українські письменники — від Кирила Ставровецького[8], Мелетія Смотрицького[9], Петра Могили[10], Лазаря Барановича[11], Антонія Радивиловського[12], Дмитра Туптала[13], Івана Максимовича[14], Григорія Сковороди[15] й аж до Ігоря Костецького, один з героїв якого каже: «І це всім нам веління: in imitatione Christi. Vita in imitando Christum»[16], — має для Шевченка фундаментальне значення. Принаймні в найтяжчі роки життя його настільною книжкою був знаний в Україні десь іще від часів Хмельниччини трактат Томи Кемпійського «De imitatione Christi»[17]. 28 лютого 1848 року поет прохав Варвару Рєпніну надіслати йому цю знамениту пам’ятку «нового благочестя». Своє прохання він повторює і 1 січня 1850 року. На цей раз Рєпніна надіслала йому книжку, не гаючись. Принаймні навесні цього ж таки 1850 року під час арешту поета в Оренбурзі «De imitatione Christi» в нього вилучили. Потім книжку повернули. А вже влітку 1857 року, покидаючи назавжди Новопетровське укріплення, поет подарував трактат Кемпійця своїй улюблениці, чотирирічній Наталочці Усковій, написавши: «Милій розумничці Наталочці від дяді Тараса Шевченка». Може, при цьому поет згадував, як десять років тому його щирий приятель Костомаров, ідучи за ґрати, подарував «De imitatione Christi» своїй нареченій Аліні Крагельській.

І вже напевно ідея «співрозп’яття» бринить у словах останнього великого Шевченкового твору — поеми «Марія», — якими він благає Богородицю за всіх праведних людей: «Подай їм силу / Твойого мученика Сина, / Щоб хрест-кайдани донести / До самого, самого краю». Чи не нагадують вам, дорогий читачу, ці рядки слова княжни Рєпніної, звернені до самого поета: «Хай воскресне Христос у душі вашій, мій добрий Тарасе Григоровичу, хай освятить Він душу вашу; хай засяє у вас свята благодать!» І попри те, що поет трактує Христа в різних стратегіях, про що свідчать бодай використані ним різні біблійні ймення Христа: Месія, Син Божий, Слово[18], син Давидів[19], Еммануїл[20], «пагінчик із пня Єсеєвого»[21], Христос для нього найперше Людинолюбець. Шевченко й сам був такий. Недаром Пантелеймон Куліш у своїй «Крашанці русинам і полякам» назвав його «мучеником чоловіколюбства», а через багато-багато років Тодось Осьмачка незадовго до смерті писав у своїх нотатках: «Я певний, що якби Шевченко з’явився перед Шекспіром і Гете, то вони б мали його перед своїми духовними очима, як божество, щось подібне до бого-чоловіка. Бо Шевченко збільшив славу Спасителя як Людолюба».

1 «Життя Ісуса» (нім.).
2 «Критика євангельської історії» (нім.).
3 «Єство християнства» (нім.).
4 Інша назва — «Смерть Спасителя».
5 Наприклад, у поемі «Неофіти».
6 У повісті «Варнак» цей сповнений болю крик подано по-слов’янському: «Боже мій, Боже мій! Вскую мя оставил єси».
7 Перше соборне послання святого апостола Іоана 4: 20.
8 Див. його «Учительну Євангелію».
9 Див. його «Тренос».
10 Див. його «Хрест Христа Спасителя та всякого чоловіка».
11 Див. його «Труби словес проповідних».
12 Див. його «Вінець Христа».
13 Див. його «Книга житій святих».
14 Див. його «Богомислення».
15 Див. його «Сад божественних пісень».
16 «До наслідування Христа. Життя в наслідуванні Христа» (лат.).
17 «Про наслідування Христа» (лат.).
18 «Така, як ти, колись лілея / На Іордані процвіла, / І воплотила, пронесла / Святеє слово над землею».
19 «…плем’я / Давидове у нас зійшло».
20 «І чабани його убогі / Еммануїлом нарекли».
21 «Святий закон! / І Авраама і Мойсея! / Возобновлять мужі єсеї».

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс. 544-548)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/Moia…

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov…samopiznannia.pdf?

/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /