Monthly Archives: Лютий 2021

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. НАДІЯ

Leave a reply

НАДІЯ

Не секрет, що людина живе надією. І кожному з нас відоме це трепетне відчуття. Воно настільки органічне, що ми навіть не задумуємось над тим, що воно таке. Це — як повітря. Поки воно є, його не помічаєш. І тільки коли ти опиняєшся десь на краю життя, десь там, де надія стає зникома, мов полум’я свічки на вітрі, ти раптом питаєш себе: що це за вогник?

Що таке надія? Сон наяву, як казав великий Платон? «Богословська» чеснота, без якої ти ніколи не зможеш урятувати свою безсмертну душу, — як стверджують християнські теологи? Continue reading →

Alma mater пам’ятає свого видатного вихованця

Leave a reply

25 лютого 2019 року передчасно пішов із життя український літературознавець, педагог, письменник, професор Леонід Ушкалов.

Два роки без ученого — це багато й мало. Багато, бо україністика втратила видатного дослідника української словесності, який прикладом свого життя утверджував ідеал сучасного науковця-гуманіста, наставника студентської молоді, багатогранного вченого з його енциклопедичними знаннями, проникливим розумінням літератури, філософії, релігії й широтою наукових пошуків та узагальнень. Мало, бо час осмислити зроблене ученим ще не настав. Continue reading →

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ПАМ’ЯТЬ

Leave a reply

ПАМ’ЯТЬ

16 липня 1852 року Шевченко писав Андрієві Козачковському з далекого-далекого Новопетровського укріплення в Переяслав: «Живу, можна сказати, одними лиш спогадами, та й хто ними не живе!» Дивна річ, оце життя спогадами. Це так, наче ти помер для біжучої миті, відійшов від життя кудись не знати куди й живеш реальністю, що існує тільки в тобі, тобто сама живе тобою. Щоб жити спогадом, треба померти — інакше нічого не вийде. А коли ти помираєш, тоді одразу опиняєшся в просторі, що реальніший за саму реальність, та водночас — ілюзорний, мов кіно про самого себе. Це може бути якась весела й запальна комедія, може бути щось схоже на детектив, страшилку чи фентезі…

Що завгодно — аж до якогось щемкого-прещемкого жанру, що не має назви. Мабуть, то просто сум за собою, як, наприклад, у Василя Стуса, який у неволі на чужині згадував широкий Дніпро, далекі київські каштани, свободу, обличчя друзів:

«Сосна із ночі випливала, як щогла.
Грудей торкнулась, як вода — весла,
як уст — слова. І спогади знесла,
мов сонну хвилю. І подушка змокла». Continue reading →

Олександра УШКАЛОВА: «Запах дощу…» і квіти…

Leave a reply

Пошана до життя вимагає
від кожного жертвувати частинкою
власного життя заради інших.
Альберт Швейцер

Тепер я точно знаю, що близькі люди — найдорожчі у світі!

Коли не стало мого дорогого чоловіка, мій світ перекинувся догори дриґом… Буквально за кілька днів після біди я опинилася в чужому місті, у чужій квартирі, з дітьми, але без нього… Я не розуміла, що сталося, що відбувається… Усе є, а його немає… Я хотіла все повернути назад, хотіла хоча б на хвильку опинитися у моєму старому світі. Хотіла, щоб було щось, що хоч якось нагадує про нього, створює відчуття його присутності. Continue reading →

Олександр Козир: Запах дощу над Краснопіллям

Leave a reply

ЗАПАХ ДОЩУ НАД КРАСНОПІЛЛЯМ

Така вже людська сутність: запам’ятовувати певні шматки з дитинства навіть до свого відходу в інший світ. Для нашого земляка, у майбутньому доктора філологічних наук, професора Леоніда Ушкалова це також не було винятком. Він мешкав на околиці селища Краснопілля і, мабуть, чи не найглибше від своїх однолітків спізнав принади довколишньої природи, її красу, адже його хатка розташовувалася на вулиці Зеленій, що в колишньому так званому Савченковому хуторі. Тут навколо чисте повітря, свіжість і прохолода від ставка, який за десяток-другий метрів від житла. А навколо лісові багатства, що й кликали постійно до себе хлопця. І він був зачарований цією красою, у його серце все це відкладалося, зберігалося у пам’яті. Continue reading →

Свято контексту (Олег Коцарев про «Мою шевченківську енциклопедію…» Леоніда Ушкалова)

Leave a reply

Друге видання книги Леоніда Ушкалова «Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання», яке побачило світ 2019 року, стало переможцем Всеукраїнського рейтингу «Книжка року» в номінації «ХРЕСТОМАТІЯ. Літературознавство / критика». Про це нам нагадав путівник з української якісної книжки «Український BEST. Мініенциклопедія книжкового дворіччя: 2019–2020», який щойно з’явився у київському видавництві «Майстер Книг». Пропонуємо відгук-презентацію українського літератора Олега Коцарева про книгу Леоніда Ушкалова з цього путівника. Continue reading →

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ЛЮБОВ

Leave a reply

ЛЮБОВ

Любов — велика таїна. Скільки разів люди хотіли збагнути, що воно таке, а все марно. Мені особисто серед моря думок про любов найбільше імпонує думка про те, що любов — це Божа присутність у світі. Це те, про що писав Сковорода в одному зі своїх листів: «Omnia praetereunt, sed Amor post omnia durat. / Omnia praetereunt, haud Deus, haud et Amor». Я б переклав це по-нашому десь так: «Все мина, лиш любов зостається по всьому, / Все мина, та не Бог, не любов».

А іншого разу той-таки Сковорода співає любові справжню осанну: «Хіба не любов усе поєднує, будує, творить, подібно до того, як ворожнеча руйнує? Хіба не називає Бога любов’ю його найулюбленіший учень Іоан? Хіба не мертва душа, позбавлена істинної любові, тобто Бога? Хіба всі дарунки, навіть янгольська мова, не є ніщота без любові? Що дає основу? — Любов. Що творить? — Любов. Що зберігає? — Любов, любов. Що дає насолоду? — Любов, любов, початок, середина і кінець, альфа й омега». Continue reading →

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. СЕРЦЕ

Leave a reply

СЕРЦЕ

Кажуть, що українці живуть серцем. 20 липня 1945 року, розмірковуючи над диптихом Павла Тичини «Війна», Євген Маланюк писав: «Серце — «тільки й є у нас ворог — серце» (Тичина). Це є центр. Ми є кордоцентричний народ (мій термін з року 1943)». Поет трактує Тичинин образ серця як інтуїтивне осягнення самого єства української ментальності: «І тут уся рокованість мого народу — і слабість, і сила його».

Українська «філософія серця» знайшла свій яскравий вияв і в Сковороди, і в Гоголя, зокрема у добре знаних Шевченком «Вибраних місцях з листування з друзями», і в поезії Куліша, і в трактаті Памфіла Юркевича «Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з наукою Слова Божого». Ясна річ, абсолютизувати «українськість» цієї філософії навряд чи варто хоч би тому, що «серце» відіграє важливу роль і в західній культурі. Західна «philosophia et theologia cordis»[1], яка має за джерело Платона й Біблію, іде ще від Августина й середньовічної містики до Данте, Паскаля й далі, аж до «ідеологічного психологізму» Антоніо Розміні. Continue reading →

Володимир Брюханов: Мої споминки про Василя Діденка

Leave a reply

Було це десь у кінці 50-х років. До Кривого Рога тоді приїздили Олесь Лупій, Василь Діденко і ще хтось. Зустріч з місцевими любителями поезії відбулася, здається, в колишньому тісному приміщенні редакції міської газети по вулиці Карла Маркса.

В ті часи в Кривий Ріг часто навідувалися у творчі відрядження київські літератори. Вони, як правило, розповідали про літературний процес в Україні, читали свої твори. Того разу молодих поетів представляв руданівцям керівник їхньої групи, хтось із когорти письменників старшого покоління. Та до того ми вже встигли перезнайомитися. Приємне враження справляє Олесь Лупій, скромний, стриманий, чемний у поводженні, спокійний у рухах. Статуру мав незавидну – тонкий, мов зелений пагінець, худорлявий до блідості. У великих очах – прихована задума. Continue reading →

Володимир Брюханов – поет, журналіст, подвижник з Осоївки

Leave a reply

Якось мені до рук потрапив один з номерів газети «Червоний Гірник». Коли я поділився враженнями від прочитаної статі, мій тато розповів мені, що його дідусь, мій прадід, теж друкувався у «Червоному Гірнику». Я і раніше чув, що мій прадід був письменником та поетом, але тепер мене це зацікавило ще більше. Тому я вирішив більше дізнатися про свого дідуся і загалом про цю газету.

Перший номер «Червоного гірника», головної у наш час Криворізької газети, побачив світ у неділю, 7 грудня 1924 року. Серед документів, які зберігаються у нашій родині після дідуся, є цікаве видання відомої на Криворіжжі історичної письменниці і журналіста Тетяни Петрівни Воронової «Газета і місто. 70 років разом», яка дослідила весь шлях становлення «Червоного гірника» від народження до сучасності. Continue reading →