Весну кожен уявляє по-своєму. Мені, наприклад, страшенно подобається, як змальовував її Аркадій Любченко. Весна, — писав він у «Вертепі», — це коли «нарешті з далеких країн повернули дні, коли жовтожарий павучок, примоцувавши вгорі павутинку, наважився спускатися нижче й нижче. Коли забриніли в повітрі злотаві шуми, коли запахли перші несміливі трави й перша несмілива брость, а скрізь зацвіла одвертіша усмішка, а тіло почало набрякати збудним напоєм, а кров почала непокоїтись подихом повстань…».
Це — весна в уяві письменника Українського Ренесансу 1920-х років. А перша весняна замальовка з’явилась у нашій літературі ще у ХІІ столітті, коли знаменитий проповідник Кирило Турівський написав ось таке: «Сьогодні весна красується, оживляючи земну природу, буйні вітри, тихо повіваючи, плоди плекають, а земля, годуючи насіння, зелену траву рождає». Правда, це не пейзаж, а алегорія приходу Христової віри — середньовічна література взагалі не знає, що таке «чистий» пейзаж.
Та навіть уже на схилку барокової доби весняні замальовки все ще зберігатимуть досить відчутний алегоричний присмак. Згадаймо хоч би рядки поезії Сковороди:
«От вона, молодість року!
Природи лице оновилось;
Радо підняв хлібороб звичної праці тягар.
Передбачаючи зиму прийдешню, в турботі хазяйській,
Саду пильнує свого, ниви свої засіва.
Скажеш: щасливий оратай. Але щасливіший од нього,
Хто залюбки обробив ниву душевну свою».
Весна тут — не просто світла, радісна й запашна «молодість року». Це варіація на тему, що її домежно просто й виразно сформулював вольтерівський Кандід: «Il faut cultiver notre jardin»[1]…
А що таке весна для Шевченка? Перш за все, час, коли стались найважливіші події в його житті. Коли вже пахло весною, поет народився. 25 квітня 1838 року він стане вільною людиною. Того дня, — згадував Іван Сошенко, — я сидів у своїй напівпідвальній квартирі й малював євангеліста. «У нашому холодному Петербурзі запахло весною. Я відчинив вікно, яке було якраз на одному рівні з тротуаром. Аж раптом через це вікно в мою кімнату залітає Тарас, перекида мого євангеліста, та й мене самого ледь не збиває з ніг. Він кидається мені на шию й кричить: «Свобода! Свобода!» Навесні 1840 року вийшов «Кобзар». Навесні 1847 року поет опинився за ґратами. Через десять довгих-довгих літ, 7 квітня 1857 року, до нього надійшла звістка про свободу.
Та навіть коли поет уже відчув подих смерті, він покладав усі свої надії на весну. «От якби до весни дотягнути! — казав він Миколі Лєскову наприкінці січня 1861 року. — Та на Україну… Там, може б, і полегшало, там, може б, ще хоч трошки подихав». Весна і смерть для нього несумісні. Пам’ятаєте, як він молився за прекрасну юну жінку в посланні «N. N. — Така, як ти, колись лілея…»?
«Веселий рай
Пошли їй, Господи, подай!
Подай їй долю на сім світі
І більш нічого не давай.
Та не бери її весною
В свій рай небесний, не бери,
А дай твоєю красотою
Надивуватись на землі».
Поет асоціює цю красу із чимось давнім-прадавнім. «Зима з контрактами та іншими радощами, — каже оповідач повісті «Прогулянка…», — невидимо промайнула переді мною. Перед лицем березневого сонця білий сніг сконфузився й почорнів. Струмки весело заворушились у горах і побігли до свого пращура Дніпра-Білогруда сповістити про наближення свята богині Яри». Хто вона, ця богиня Яра? Може, Яра-Ярилиха, про яку поет міг читати в працях білоруського етнографа Павла Шпилевського. Той писав, що в його земляків є такий старовинний звичай: 24 або 27 квітня дівчата сходяться ввечері, обирають серед себе ту, яка буде богинею Ярою, одягають її в біле-біле вбрання, кладуть на голову вінок, в одну руку дають череп, що символізує переможену зиму, а в другу — житнє колосся, що символізує родючість, садовлять її на білого коня, а самі співають пісень на честь бога Ярила. Шевченко був знайомий зі Шпилевським і мав у своїй особистій бібліотеці дві його книжки з дарчими написами: «Путешествие по Полесью и Белорусскому краю» та «Мозырщина».
Так чи інакше, поет страшенно любив весну, час, коли йому хотілося втекти з міста (подалі від міста!), щоб насолодитись пробудженням природи, її чарівними запахами, вдихнути чисте-пречисте повітря, послухати голоси птахів, щоб усе твоє єство пройняла радість існування. «Не кажу вже весна, — признається оповідач повісті «Прогулянка…», — один лиш запах весни годен вивести мене в поле не те що з Києва — із самого Парижа». Недаром такою свіжістю, чистотою й первозданністю віє від Шевченкових весняних замальовок. Ось, наприклад, поема «Гайдамаки»:
«Встала й весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом,
Барвінком укрила;
І на полі жайворонок,
Соловейко в гаї
Землю, убрану весною,
Вранці зострічають…»
Ранок. Чарівна дівчина-весна, схожа чи то вже на богиню Яру, чи то на Флору, якою та постає на картині Боттічеллі «Весна» або на картині Луїзи Віже-Лебрен «Флора», прокидається, будить землю й прикрашає її квітами під спів соловейка. Справді райська картина. Одна біда — ця дивовижна краса не в силі зупинити людського божевілля. Весна — як диво, весна — як контраст. Те саме й у поезії «Чума»:
«Весна, садочки зацвіли;
Неначе полотном укриті,
Росою Божою умиті,
Біліють. Весело землі,
Цвіте, красується цвітами,
Садами темними, лугами.
А люди біднії в селі,
Неначе злякані ягнята,
Позамикалися у хатах
Та й мруть»…
Весняні картини в Шевченка майже завжди якісь невеселі, бо вони — всього лиш яскравий контраст до картин людського горя й сліз. Навіть його знаменита весняна ідилія «Садок вишневий коло хати…» (інша назва — «Травневий вечір») — ця, як казав Франко, «немов моментальна фотографія настрою поетової душі, викликаного образом тихого весняного українського вечора», — по вінця сповнена туги, бо написана в тюрмі. Шевченкова весна бринить тугою і тоді, коли він пише про самого себе, як у поезії 1860 року «Минули літа молодії…»:
«Не жди весни — святої долі!
Вона не зійде вже ніколи
Садочок твій позеленить,
Твою надію оновить!»
Леонід Глібов назве такий настрій «журбою». Хистка, конечна лінія людського життя сумовито тьмяніє на тлі вічного кола природи й буяння весняних вод:
«До тебе, любо річенько,
Ще вернеться весна,
А молодість не вернеться,
Не вернеться вона».
1 «Плекаймо наш сад» (франц.).
Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс.87-89)
Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia/
https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia.pdf
/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /