ВІД УПОРЯДНИКА

Немає сумніву в тому, що публікування творів цілого покоління поетів, в наші часи уже призабутих, має безперечне значіння і для істориків літератури і для широкого читача, поскільки ці твори зберігають силу хоч в деякій мірі впливати на нього. Готуючи до друку твори харківських романтиків 30-х — 40-х років — Шпигоцького, Боровиковського, Костомарова, Метлинського і інших, ми й гадаємо заповнити певну прогалину в історіях літератури і в ерудиції літературній читача. Треба сказати, що твори цих забутих уже письменників, крім Костомарова і Метлинського (вид. „Руської письменности“, що до речі його важко вже здобути), не то що видавалися, але не робилося спроб навіть зібрати і розшукати розпорошений по старих часописах російських їхній літературний матеріял. В нашому виданні твори їх за хронологічним порядком мають скласти чотири томи. До першого увійдуть твори І. Срезневського, Л. Боровиковського і О. Шпигоцького, до другого — Метлинського, до третього — Костомарова, до четвертого — Корсуна, Петренка і С. Писаревського. Крім того, хоч і окремим виданням, але ж у цьому плані „Харківських романтиків” вийдуть три томи поезій Я. Щоголева. Таким чином, літературна школа 30-х— 40-х років представлена буде досить повно, але звичайно не вичерпливо.

Не ставлячи в цьому передньому слові завдання детально з’ясовувати зміни й еволюцію романтичної школи (про це буде докладно сказано в розвідках до кожного тому), проте можемо відзначити, що осередками, навколо яких формуються групування романтиків, будуть для нас харківські альманахи, в яких вміщувалась продукція поетів тих часів. Таким чином „Український альманах” (1831-го року) був тою організаційною формою, що з’єднав коло себе найстаршу ґенерацію харківських романтиків (Шпигоцький, Срезневський, Боровиковський), альманахи „Сніп”, „Молодик” і нарешті „Южно-русский Сборник” кінець 30 і 40 років об’єднують середню ґенерацію (Метлинський, Костомаров) і нарешті наймолодшу (Петренко, Корсун, Я. Щоголев). Уже це дає виправдання такому саме розміщенню матеріялу по томах.

Ставлячи своїм завданням подати з одного боку характерні зразки романтичного стилю на початку XIX-го століття і з другого — маючи на увазі читабельність публікованого матеріялу, подаємо в цих збірках насамперед поетичні твори українською мовою, по спроможності повно, і вибір віршів російських. Хоч далеко не все надбання наших поетів, не позначене романтичними рисами, являється справді малоцінним і нечитабельним матеріялом, зосібна це сказати треба про байки Боровиковського, які передруковувалися аж два рази, але ж доводиться рахуватися з наперед означеною метою даного видання. Воно повинно представити типові зразки романтичної поезії. Щодо самих матеріялів, то вміщуємо тут не тільки твори вже опубліковані, але й не видруковані до цього часу, що їх пощастило розшукати в рукописних відділах Російської Академії Наук, Пушкінського будинку, Публічної бібліотеки. За можливість користуватися цими матеріялами при цій нагоді редактор складає свою щиру подяку співробітникам цих установ.

А. Шамрай

***

А. ШАМРАЙ
ХАРКІВСЬКА ШКОЛА РОМАНТИКІВ
(Передні уваги)

Ставлячи своїм завданням в окремих статтях подати портрети представників романтичної до Шевченківської літератури і висвітлити окремі характерні явища літературного і громадського побуту 30 — 40 років, мушу спинитися, бодай в загальних рисах, над питаннями принципового характеру. В чому полягає специфічна складність такої теми і її спеціяльні завдання? Перш за все — в повній нерозробленості фактичній цього періоду української літератури, і друге — у великій плутанині, що існує в наших історико-літературних поняттях. Не можна сказати, щоб імена Срезневського, Метлинського, Костомарова, Петренка та інших не були відомі в наших літературних традиціях. Ще в старих підручниках історії української літератури (Петров, Дашкевич, Огоновський) находимо характеристики їхньої творчости, спроби зв’язати їхню літературну діяльність з поезіями молодого Шевченка і т. ін., нарешті спроби висвітлити їх біографії на підставі матеріялу відомого, так що і зараз ми в деякій мірі можемо посилатися на них. Правда, не всі діячі того часу були відомі нашим історикам літератури — діяльність О.Шпигоцького, Л.Боровиковського-поета були для них порожнім звуком, алеж кінець-кінцем старим історикам літератури доводилось рахуватися з наявністю фактичного матеріялу, просто не мали вони можливости використувати в свій час рукописні фонди. Алеж переважно мали ми занадто схематичні портрети поетів-харків’ян, без детальної і поглибленої характеристики, як засобів їх письма, так і того цілого літературного руху, що його вони репрезентували. Велична постать Шевченка ніби потьмарила роботу його попередників. В сприйнятті ближчого до того часу покоління критиків до-Шевченківська література характеризується трьома славними іменами — Артемовського-Гулака, Котляревського і Квітки-Основ’яненка. Вивчаючи джерела Шевченківської поезії, зверталися до російської і польської літератури, і найменше цікавилися літературною діяльністю його українських попередників. Знаменний факт, що найбільше свідчить про необізнаність з українською літературою 30-х — 40-х років.

Левко Боровиковський (1806 — 1889)

Характеристики окремих поетів цього часу в старих підручниках звичайно не поширювалися до сумарного огляду творчости цілого літературного покоління 30-х — 40-х років. Визрівання нових поглядів на українське письменство і його завдання, шукання нових форм літературних, як воно виявилося в літературній практиці і в статтях критичних, організація журналістики — словом те, що ми звемо літературним життям в широкому значінні, процесом в його активних, характерніших виявах, що становить так би мовити faculté maîtresse того чи другого літературного покоління, — таких питань до цього часу навіть не ставили. Звичайно, основна тенденція, під знаком якої йшло формування смаків молодого покоління — захоплення фолькльором, великий вплив народньої пісні на стиль наших поетів 30-х — 40-х років була одзначена уже давно (Пипін, Петров, Дашкевич, Огоновський і інші), але яке місце посідала в їх творчості народня пісня, як захоплення пісенним матеріялом впливало не тільки на стиль, але й на психоідеологію наших перших романтиків, відповіді якоїсь задовільної в старих працях ми не находимо.

Те саме треба сказати і про інше, не менш важливе, питання для висвітлення початків нашого романтизму, як модифікувалися в поглядах наших романтиків доктрини нової літературної школи, піднесені на Заході, і які причини тих своєрідних особливостей що ними позначаються фази нашого романтизму поруч з літературами іншими.

Нарешті еволюція українського романтизму, від творчости перших харківських романтиків до Шевченка і потім пізніші його шляхи в 60-х і 70-х роках. Словом, перед дослідниками непочате поле для роботи, і роботи не одного року.

Почати хоч би з нібито безсумнівного питання про час зародження нашого романтизму — і ми потрапляємо на низку суперечностей, що їх находимо у відомих уже спробах періодизації української літератури, суперечностей, які важко між собою погодити. Дискусія про хронологічну канву, за якою відбувалася зміна літературних шкіл в українському письменстві, почалася з появи книжки Дашкевича „Отзыв о сочинении г. Петрова „Очерки новой украинской литературы XIX-го столетия”. Петров, як відомо, узявши вже усталену в російській літературі схему зміни шкіл, псевдоклясичної, сантиментальної, романтичної і т. ін., спробував застосувати цю схему до характерних проявів українського літературного процесу, дещо деталізувавши її відповідно до своєрідности української літератури, як, напр., „период национальной литературы“, до якого він відносив творчість Шевченка, Костомарова, Куліша, односячи зародження романтичних смаків до 30-х років ХІХ-го століття.

Амвросій Метлинський (1814 — 1870)

Проти такої схеми і повстав Дашкевич, заперечуючи доцільність і об’єктивність такого поділу і головне підкреслюючи своєрідні прикмети української літератури, що не можуть, на його думку, вкластися в усталені схеми періодизації інших літератур. Для нас важливо власне в його аргументації посилання на захоплення „народністю”, цебто на захоплення фолькльором, що було, як відомо, дуже типове для певної стадії романтизму. На його думку, ці симпатії до фолькльору в українському письменстві виявилися на самому початку XIX-го століття. Не находить він у творчості наших перших письменників ні впливу літературного клясицизму, ні сантименталізму, навпаки — „исходным пунктом в развитии украинской литературы была любовь к своей народности, естественная, а не привнесенная извне, потребность самовыраження на родном языке, привязанность к родному слову. Эти двигательньїе начала постепенно усиливались по мере развития самопознания и самосознания”. (Ст. 103). І далі „любовь к своей народности, виразившаяся у Метлинского и у других поэтов, была главною двигательною силою новейшей украинской литературы, как и многих других литератур XIX-го века“. (Ст. 105). З цього погляду Дашкевич не бачить істотної ріжниці між творчістю Котляревського, Артемовського-Гулака і пізнішими українськими поетами — основні риси гумору і деякого сантименталізму, „вытекающего из сущности народного характера” — однаково можна побачити в тій чи іншій мірі і в творчості письменників пізніших. Словом — „Карамзин, Озеров, Жуковский подражали французам и немцам, а в украинских произведениях Котляревского и Гулака-Артемовского сразу водворился реализм и живая народная речь“. (Ст. 88).

Якою б не здавалася довільною тенденція автономізуваги українське письменство від загального європейського руху, але в ній виявляються певні принципи, до яких треба приглянутися пильніше, перш ніж заперечувати їх. В широкому і докладному описові літературного процесу на Україні в першій половині XIX-го століття дає себе пізнати намагання автора довести, що попередній до романтичного періоду етап в українському письменстві був часом ще не усвідомленого як слід потягу до народньої творчости, що потім у праці романтиків знайшов „свое идеологическое выражение”. Не важко помітити, що в розвиткові історико-літературної думки на Україні в XIX-му столітті погляди, висловлені Дашкевичем, повторювалися і деталізувалися, витіснивши схему Петрова, найшовши своє докладне обґрунтовання у відомій книзі С. Єфремова „Історія українського письменства”, що появилася вже на початку XX-го століття. На думку Єфремова, українські письменники починають з живого вивчання народу, його повір’їв, леґенд і т. ін. і кінець-кінцем як би не була малоподібна „Енеїда” Котляревського до того, що ми звичайно узиваємо романтичною поемою, проте імпульси, що змусили автора взятися за перо, ті самі, що водили і рукою романтиків — захоплення народністю, національна свідомість і т. ін.

З 1924-го року з’являється книжка М. Зерова „Нове українське письменство”, в якій автор спробував відновити схему Петрова, тільки змодернізувавши її і давши докладніше обґрунтування певним періодам нового українського письменства. М. Зеров встановлює ті ж основні стилі в розвиткові нової літератури, не вдаючись в деталізацію їх, як це зробив, не зовсім влучно, М. Петров. Перша половина XIX-го століття в українському письменстві репрезентується, за М. Зеровим, двома стилями — 1) доба клясичних пережитків та сантименталізму (перші 30 років XIX ст.), 2) доба романтичних поглядів і форм (з кінця 20-х років до кінця 60-х). Ця схема найшла загальне визначення і популяризується тепер часто в історико-літературних розвідках (див., напр., „Українські Пропілеї” під ред. І. Айзенштока). Власне лише в рецензії акад. С. Єфремова на цю працю находимо принципове розходження, заперечування тенденції „зробити українське письменство початку XIX століття лиш провінціяльною паростю літератури російської”.

Не будемо входити в розгляд доцільности цих схем періодизації українського письменства, згадавши про них побіжно у зв’язку з поставленим питанням про початки романтизму. Визнаючи рацію і за Петровим, і за Зеровим в їх спробах диференціювати явища нового українського письменства і зв’язати його з розвитком письменства світового, не можемо однак цілком зіґнорувати і поглядів, висловлених, скажемо сумарно, і народниками. Справа, звичайно, не тільки в тому, що, як каже І. Айзеншток, народникам за всяку ціну хотілося ізолювати українське письменство від російського і довести за всяку ціну, що воно виникло „з глибини духу народнього”, а в тих в історично-незаперечних фактах, які, не порушуючи схеми, запропонованої хоча б М. Зеровим, вносять деякі корективи до неї, зумовлені особливістю історико-літературного процесу на Україні. Нам здається принаймні, що тенденція народників стерти ріжницю між діяльністю Котляревського і його ближчих наступників з молодшими представниками дошевченківської літератури має одну рацію — саме хронологічну поплутаність в змінах літературних жанрів на початку XIX століття. Погоджуючись без застереження з тим, що зародження романтичних смаків припадає у нас на 30-ті роки, як думає Петров, чи на кінець 20-х, як гадає Зеров, — все ж мусимо дати деякі потрібні пояснення.

Не будемо зараз спинятися на визначеннях романтизму, дуже складних, суперечливих, багато бо фактів ідеологічного, літературного порядку зв’язується з романтизмом, але немає сумніву, що доба так званого раннього романтизму в світових традиціях відзначається саме великою зацікавленістю фолькльором, спробами стилізації народньої пісні, популяризацією пісенних тем і т. ін.

Досить навести кілька прикладів з літературної продукції на початку XIX століття, щоб побачити, що ця цікавість до народньої творчости пробуджується значно раніше. У 1819 році виходить етнографічна збірка Цертелева, у 1825 році „За Німан іду“ С. Писаревського, у 1827-му збірник Максимовича, в 1828-му низка віршів Боровиковського, Шпигоцького й інших, і тільки в 1834 — перший том „Малороссийских повестей” Квітки, представника старшого покоління. Краса і художність народньої пісні, як зразок для наслідування, як матеріял не тільки для пародії — була заманіфестована ще на початку століття. В передмові Цертелева до збірника дум відчуваємо вже це: „Вообще же в песнях малороссийских все просто и благородно… Прекрасные Осиановы описання бури едва ли заключают в себе более живости і верности… Малороссийская поэзия чувствами исполнена. Вообще проглядывает в оной тихое уныние, повсюду сопутствующее поэту… Сочинитель, конечно, не имел никакого понятия о правилах поэзии; не знал ни Горация, ни Буало, ни Батте, ни Ешенбурга — но природа, щедрая к любимцам своим, внушила ему сии счастливые выражения…“.

…

(закінчення буде)

Джерело:
ХАРКІВСЬКА ШКОЛА РОМАНТИКІВ
ТОМ ПЕРШИЙ
ВСТУПНІ СТАТТІ, РЕДАКЦІЯ
І ПРИМІТКИ А. ШАМРАЯ
ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНИ
ХАРКІВ 1930

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Shamrai_Ahapii/Kharkivska_shkola_romantykiv_Tom_1/
Харківська школа романтиків. Том 1
Агапій Шамрай

https://shron1.chtyvo.org.ua/Shamrai_Ahapii/Kharkivska_shkola_romantykiv_Tom_1.pdf