БІДНІСТЬ ЯК КІНІЧНИЙ ЖЕСТ: УКРАЇНСЬКА ВЕРСІЯ

Не так давно мені випала нагода прочитати книгу-діалог «Unser Jahrhundert» («Наша епоха»), в якій п’ятий канцлер ФРН Гельмут Шмідт, той самий, що колись охрестив СРСР «Верхньою Вольтою з балістичними ракетами», та німецько-американський історик Фріц Штерн розмовляють про минуле століття. Загалом, політика мене мало цікавить, тож я навряд чи розгорнув би цю книгу, якби її українським перекладачем не був мій син. І маю сказати, що кілька годин, витрачених на читання книги, не стали для мене змарнованим часом, бо співрозмовники – добре освічені, щирі, небайдужі люди, за чиїми плечима велике й насичене подіями життя, яке зробило обох мудрими. У ході їхньої розмови зринає чимало цікавих питань, зокрема й ось таке: чи можна контролювати сучасний капіталізм за допомогою якихось правил, тобто шляхом регулювання? Шмідт відповідає на це ствердно, а от Штерн сумнівається, бо, на його думку, сьогоднішня нестримна гонитва людей за багатством – річ дуже тривожна й регулювання навряд чи зарадить справі, якщо не змінити людську свідомість.

«Це пов’язано з вихованням, – каже він, – передовсім із моральним вихованням. Жадібність слід самостійно обмежити певними рамками, адже має бути зрозуміло, що в житті є інші цінності, крім грошей…» Штернові здається, що засада: «Багатство понад усе!» – явище зовсім недавнього часу. Мовляв, іще в середині минулого століття нічого такого не було. Недаром тоді молодь залюбки йшла до університетів на різні спеціальності, а тепер значна частина студентів хоче вивчати бізнес і лише бізнес. Навіщо? «Тільки задля того, щоб заробляти гроші. Сьогодні гроші мають соціальну й моральну цінності, яких вони не мали після війни». Більше того, «сьогодні гроші – єдина форма визнання. Власне кажучи, це страшно!»

Шмідтові не дуже імпонують оці нотки «культурного песимізму». Та ні, – заперечує він, – безмежна жага багатства – явище старе як світ. Воно було ще, приміром, у римлян. Пригадаймо хоч би Марка Ліцінія Красса. Мабуть, це взагалі прикмета людської природи, бо завжди й скрізь є люди, які думають, що «для них не існує меж». І якраз тому суспільство має всіляко пильнувати ці межі. Доки людина збагачується своїм власним коштом, нехай собі збагачується. Та тільки-но вона починає робити це коштом сусіда, як приходить суддя й каже їй: «…Ти не маєш рації, спершу поверни крадене, а потім сядеш до в’язниці. Морське піратство – це дуже вдалий приклад того, що потяг до самозбагачення не є чимось новим». Те, що зараз відбувається в Сомалі, – продовжує Шмідт, – колись давно було й у Північному морі, й на Балтиці. І коли західні держави вживають заходів, щоб покласти цьому край, – то дуже добре. За допомогою судового нагляду треба покласти край також махінаціям фінансових менеджерів, бо це те саме, що й піратство. Хоч, ясна річ, світогляд сьогоднішніх фінансових менеджерів-піратів буде характерний для декого й через тисячі років…

Ось такі дві позиції. Я не розуміюся на фінансовому менеджменті та й про піратство знаю не дуже багато, хоч у моїх жилах і тече кров українських піратів-ушкалів, але ця розмова Штерна зі Шмідтом наштовхнула мене на думку поміркувати про те, як трактували питання багатства й бідності в нашій традиції. Маю на думці не житейські реалії, бо тоді, мабуть, одразу ж доведеться визнати, що правда цілком на боці Шмідта. Казав же ще на початку XVII століття Мелетій Смотрицький у своєму «Паренезисі»: зараз люди живуть за принципом – «хто вкрав, той прав». А хіба в сьогоднішній Україні діє якийсь інакший принцип? Тим паче, що для недавніх бідняків – громадян «Верхньої Вольти з балістичними ракетами», – які тільки-но відчули смак «заборонених плодів» споживацького суспільства, гроші цілком природно затьмарили все на світі. Ні. Я хочу поговорити про моральні ідеали й етос, тобто про те, що виходить за межі повсякденності. А це речі, які, мабуть, найвиразніше оприявнює література – предмет моїх професійних зацікавлень.

І ось тут одразу ж впадає в око одна, здавалося б, доволі дивна річ: у трактуванні питань багатства й бідності симпатії українських письменників споконвіку були на боці бідності. Хіба що в тих авторів чи героїв, котрі існували в системі координат людей «третього стану», багатство відігравало роль соціальної і моральної цінності. Так було і в старовину, наприклад за часів Мазепи, коли мандрівний чернець Климентій Зиновіїв, чий світогляд навряд чи відрізняється від світогляду звичайного селянина або ремісника, у поезії «Про вбогих людей» писав: «О горе бідним людям убогим на світі, / бо не можуть повної радості іміти». Та сама думка й у поезії «Про багатство й про убогість»: «Кожен хотів би собі також багатим бить, / але мусить на світі так жить, як набіжить». Отже, багатство – добро, бідність – зло. Так було й у ХІХ столітті. Досить пригадати хоч би образи всіляких глитаїв на зразок Герасима Калитки – героя комедії Карпенка-Карого «Сто тисяч», який співає справжню осанну багатству: «Ох земелько, свята земелько, Божа ти дочечко! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки… Приобрітав би тебе без ліку. Легко по своїй власній землі ходить. Глянеш оком навколо – усе твоє: там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленіла вже пшениця і колосується жито; і все то гроші, гроші, гроші…». Так було й зовсім недавно. Олександр Довженко в автобіографічній повісті «Зачарована Десна» писав про свого батька: «…Батько так ненавидів всякий нестаток, що навіть саме слово «бідність» ніколи не вживав до своєї особи. Замість «моя бідність» він міг сказати «моє багатство», наприклад: «Моє багатство не дозволяє купити мені нові, пробачте, чоботи». Цей селянин табуює слово «бідність» так, немовби йдеться про якусь нечисту силу.

Мабуть, у цій настанові можна вбачати щось схоже на «протестантську трудову етику», тобто уявлення про те, що на багатієві спочиває Божий дар. Принаймні концепт «багатство – Божий дар» не раз зринав іще в нашій старій літературі. Зокрема, автор почаївської книги 1772 року «Зерня Божого слова» пригадує розказану Діогеном Лаерцієм у трактаті «Про життя, науку та вислови знаменитих філософів» (VI, 87) і Флавієм Філостратом у «Житті Аполлонія Тіанського» (I, 13) історію про те, як давньогрецький філософ-кінік Кратес викинув у море своє добро, аби воно не заважало йому бути вільним. А далі пробує уявити, що б сталося, якби в той час біля Кратеса опинився апостол Павло. «Праведне багатство, – пише він, – є Божий дар і може… бути сходженням людини до небесного блаженства, якщо тільки розпорядитися ним як слід. Навіщо нерозважливо відкидати Божий дар або цуратись його? Я сміло поручуся, що коли б славетний філософ Кратес знав Бога й коли б святий Павло трапився в той час, коли він висипав своє багатство в море, кажучи: «Геть від мене злі спокуси! Погублю я вас, щоб ви мене не погубили!» – то притримав би йому руку, звісно. Чи може багатство погубити тебе, мов живе? Не погубить воно тебе, якщо ти сам себе не погубиш».

І все ж таки наші старі автори куди частіше поціновували багатство десь так, як це робив Кратес. Ось хоч би Григорій Сковорода, який в одному з листів до Ковалинського вслід за Плутархом протиставив бідняка Кратеса можновладцю Олександрові Македонському: «Олександр прагнув здобути інші країни, а Кратес, маючи тільки торбу і плащ, провадив життя, ніби якесь свято, серед дотепів і сміху». Ясна річ, філософ говорить тут не про всяку бідність, а про бідність добровільну, про бідність-чесноту, яка, зрештою, не має нічого спільного зі «старчачими торбами». До цієї теми він повертався досить часто. Наприклад, переспівуючи Горація у 24-ій пісні «Саду пісень», філософ не без виклику проголошував свій «голяцький» жереб: «Вас Бог одарив ґрунтами, та вдруг може те пропасть. / А мій жребій з голяками, та Бог мудрості дав часть». Іншого разу він писав: «Я зневажаю Крезів, не заздрю Юліям, байдужий до Демосфенів, жалію багатих: нехай володіють собі, чим хочуть». Те саме й у містерії «Боротьба архістратига Михайла із Сатаною»: я «по-світовому найбідніший, а по-Божому – найбагатший». Але, мабуть, краще, ніж деінде, філософ змалював свій «голяцький» жереб у поезії з промовистою назвою «Похвала бідності». Її початкові строфи звучить так:

«О блаженна й свята – уділ мій бідносте,
Справжня мати серцям, рідна і лагідна!
Всім, хто в морі зазнав горя і пагуби,
Супокійная гаване!

О щасливий, хто зміг думкою гострою
Зрозуміти, які втіхи незмірені
Ти приносиш усім, хто вшанував тебе
Серцем щирим і радісним».

А ось прикінцеві строфи:

«Але ті жебраки – як я прославлю їх? –
Що на серці у них прагнення золота,
Ті захланні старці, що до скарбів земних
Так пожадливо горнуться.

Ні, покіль іще ти оком пожадливим,
Мов злиденний той Ір, рвешся до золота,
То й без скринь золотих ти не наблизишся
До правдивої бідності.

Був убогий Христос, – бо зневажав скарби,
Павел був нуждарем, бо не жадав утіх,
Не в старчачих торбах, бідносте, ти живеш
В серці чистім і праведнім».

Неважко помітити, що це та сама стратегія, в якій міркували про бідність добре знані Сковородою старі філософи, найперше кініки. Недаром Сковороду називали колись і «кініком», і «Діогеном наших днів». Схожа настанова характерна також для стоїків, наприклад для Сенеки, у чиїх «Моральних листах до Луцілія» сказано: «Убогий не той, хто мало має, а той, хто більшого прагне».

Зрештою, бідність у розумінні Сковороди – то не що інше, як прояв самодостатності мудрого чоловіка, його прагнення уподібнитись Богові. У притчі «Убогий Жайворонок» є сентенція: «Кому менше в жизні треба, / Той ближає всіх до неба», – яку нерозважливий тетервак Фрідрік пов’язує з наукою Сократа: «А хто ж це співає? Якийсь старий архідурень на ім’я Сократ». Герой Сковороди має на увазі Сократове міркування, переказане Ксенофонтом (Меморабілії І, 4, 10): «На мою думку, не мати жодних потреб – риса божества, а мати найменші потреби – значить бути дуже близьким до божества; але ж божество досконале, а бути близьким до божества – значить бути дуже близьким до досконалості». Коротшу версію цього Сократового судження передав уже згадуваний доксограф Діоген Лаерцій (ІІ, 27): «Чим менше чоловікові треба, тим ближче він до богів».

Сковородинський ідеал бідності співзвучний, ясна річ, не лише з настановами кініків чи стоїків. Він дуже нагадує також «карнавалізований католицизм» Франциска Асизького – чоловіка, зарученого з «прекрасною дамою Бідністю». Здається, першим на цю обставину звернув увагу ще в 1936 році Ніколай Арсеньєв, коли на сторінках кеніґсберзько-берлінського квартальника «Kyrios» назвав Сковороду «православним українським Франциском Асизьким». І попри те, що святий Франциск не належав до особливо популярних у старій Україні авторів (покликання на нього мені доводилось бачити хіба що в нотатках Касіяна Саковича на берегах «Літоса» Петра Могили), у цій паралелі, безперечно, є сенс. Сковороду та Франциска, як писав через півстоліття після Арсеньєва Юрій Лотман у статті «Про одне темне місце в листі Григорія Сковороди», єднає «ідея «святої» бідності, заперечення власності й водночас ідея одухотвореності, богонаповненості природи». А звідси – сковородинське уславлення Христа як «єврейського Епікура», тобто як того, хто поєднав бідність із «філософією радощів». Та коли йдеться про бідність-чесноту, то будь-який чоловік, котрий претендує на звання філософа (безвідносно до школи), має її шанувати. Згадаймо хоч би історію про Юстина Мученика, що її переказав у «Книзі житій святих» Дмитро Туптало. Одного разу Юстин пішов до школи філософа-перипатетика. Але філософ не схотів навчати його задарма. Тоді Юстин, «бачачи, що той сріблолюбець, покинув його як здирника і як такого, що не годен навіть зватися філософом, бо не вміє нехтувати мирським багатством».

Звісно, можна при бажанні й шкилювати з добровільної бідності філософів, як те робив Яків Козельський: мовляв, «презирство, що його філософи виказують до багатства, є не чим іншим, як їхнім прихованим бажанням помститися за свій уділ несправедливій фортуні…», – але це не міняє суті справи. Тим паче, що «похвала бідності» характерна не лише для етосу філософів. Не менш характерна вона й для світогляду кобзарів та лірників – мандрівних співців, без яких несила уявити нашу добру стару Україну. Мабуть, найкрасномовнішим свідченням цього є те, що знаменитий Остап Вересай, цей, кажучи словами Максима Рильського, «Гомер наш польовий», був відлучений від кобзарського цеху, коли почав надто вже вихвалятися своїм успіхом у панів та ще й брязкати подарованою йому золотою табакеркою. Тоді інші цеховики спитали: навіщо тобі золота табакерка, коли ти навіть не можеш її бачити? Цей епізод майже дослівно збігається з притчею Сковороди «Вдячний Єродій», де мавпа Пішек з гордістю каже: недавно мароканський монарх подарував моєму синові, який служить при його дворі пажем, табакерку. А мудрий птах Єродій з подивом запитує: «Навіщо йому табакерка?». «Як навіщо? – дивується вже Пішек. – Невже ти не знаєш, що наш рід славиться тим, що найкраще наслідує людей? Носи та май, хоч і не нюхай». І там і тут – варіації на тему тіньового, несправжнього існування, чиєю неодмінною прикметою є багатство. Я б сказав, що це варіації на тему диявола-миродержця як «Божої мавпи».

Добровільна бідність постає ідеалом і в старовинних козацьких думах, що їх співали кобзарі. Пригадаймо хоч би такі твори, як «Козак Голота», «Козацьке життя», а особливо – «Козак летяга Фесько Ганжа Андибер». Ось колоритний портрет Андибера: «На козаку, бідному летязі, / Три серомязі, / Опанчина рогожовая, / Поясина хмельовая; / На козаку, бідному летязі, сап’янці – / Видно п’яти і пальці, / Де ступить – босої ноги слід пише; / А ще на козаку, бідному летязі, шапка-бирка – / Зверху дірка, / Шовком шита, / Буйним вітром підбита…» І, коли зважити на те, що Фесько Ганжа Андибер – багатий запорозький гетьман, його голяцьке вбрання перетворюється на дуже яскравий кінічний жест. Воно так само промовисте, як і одна, здавалося б, дрібна деталь у повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба»: запорожець, якого Бульба та його сини зустрічають неподалік від Січі, навмисне запацьорив дьогтем свої дорогі шаровари з червоного сукна, щоб показати «повне до них презирство». Колись Микола Костомаров, говорячи про героїв роману Пантелеймона Куліша «Чорна рада», пробував пояснити цей кінізм козаків самими умовами їхнього життя – перемінного, мандрівного, сповненого пригод та ще й такого, що не сьогодні-завтра може обірватися. Ці обставини й справді годні формувати відчуття нікчемності земних благ. Та головним, як на мене, є інше, а власне, те, що козаки – люди лицарського стану, в чиїй ієрархії вартостей вершиною є не гроші, а свобода. Віддзеркалюючи ідеали козацтва, Мелетій Смотрицький – чи не перший український письменник, котрий порівняв запорожців з лицарями Мальтійського ордену (згодом це порівняння зринатиме не раз, зокрема в оповіданні Юрія Косача «Вечір у Розумовського»), – іще 1623 року писав у своїй «Юстифікації невинності»: «Солодкою, неймовірно солодкою є свобода, бо за неї, буває, легко віддають не тільки багатство, не тільки здоров’я, а навіть саме життя». А роком раніше те саме стверджував і Касіян Сакович у віршах про гетьмана Сагайдачного. Він каже, що свобода – це найбільше добро, яке тільки може бути в людини, адже все Боже твориво за власним єством прагне свободи. А далі – про тих, хто її гідний: «Лиш вона не кожному може бути дана, / Тільки тим, що боронять вітчизну і Пана. / Грудьми її лицарі в війнах здобувають. / Не грошима, а кров’ю її викупають». Отже, багатство – ніщо, свобода – все.

А ще, говорячи про козацьку зневагу до багатства, не слід забувати й того, на чому наголошував свого часу Костомаров: потреба захищати власну віру породжувала в козаків «релігійну настоєність духа, внутрішнє благочестя, підлеглість життя набожному світогляду». Недаром, як скаже пізніше Дмитро Чижевський, герої роману «Чорна рада» висловлюють свої думки ледь не цитатами з трактату Томи Кемпійського «De imitatione Christi» («Про наслідування Христа»), на самісінькому початку якого зринає максима: «Марнота – шукати зникоме багатство й покладати на нього надії». Ідея «наслідування Христа», що була стрижневою в нашій класичній літературі, а згодом дуже виразно прозвучала, наприклад, у «Повісті про останній сірник» Ігоря Костецького: «І це всім нам веління: in imitatione Christi. Vita in imitando Christum», – нерозривно пов’язана з добровільною бідністю. Особливо це стосується світогляду «земних янголів» – ченців, адже вони приносять Богові в дарунок дві речі: чистоту й добровільну бідність. Ось що сказано в «Печерському патерику» про чернігівського князя Миколу Святошу. Він «облишив славу й багатство, честь і владу свого земного зникомого князювання заради вічного Царства небесного (як той стародавній індійський царевич Йоасаф)». І далі: він прийняв добровільну бідність, чого досі не робив жоден із руських князів. Більше того, у цій системі координат на багатство раз по раз лягає чорна диявольська тінь.

Мабуть, найвиразніше її помітно в змальованій Іваном Вишенським розмові диявола-миродержця з голяком-странником. «Якщо ти хочеш бути ідолопоклонником, сріблолюбцем і здирником, – каже диявол, – я зроблю тебе митником, купцем або корчмарем…». У відповідь на це голяк риторично питає: «Що ж мені за пожиток із тих сіл і маєтностей, і з великого багатства, коли я голий і босий, без усього того, буду сидіти в пеклі?» Те саме бачимо й тоді, коли наші письменники звертаються до Христової притчі про багатія й Лазаря (Лк. 16: 19–31). Ясна річ, вони можуть трактувати її по-різному, наприклад у суто моральній стратегії, як те робить Кирило Ставровецький у своїй «Учительній Євангелії» («Але й нині чимало є таких багатіїв і сластолюбців цього світу, які сидять у притонах з музиками, день і ніч служать гріху й Сатані, насолоджуються розпустою і пиятикою. Самі сидять у світлих домах і в подвійному одязі, а неімущі та бідняки, кинуті на гноїщі перед воротами їхніми, від холоду помирають»), або в соціально-національній, як те робить оповідач Шевченкової повісті «Прогулянка…»: «О мої милі, непорочні земляки мої! Якби й матеріальним добром ви були такі ж багаті, як моральною сердечною красою, ви були б найщасливішим у світі народом! Але ж ні! Ваша земля, немов Рай, немов сад, виплеканий рукою людинолюбця Бога. А ви всього лиш дармові працівники в тому плодоносному, розкішному саду. Ви – вбогі Лазарі, що харчуються крихтами, котрі падають від розкішних трапез ваших зажерливих ненаситних братів». Та в усякому разі симпатії письменників на боці бідних. Не кажу вже про те, що сріблолюбство, котре Інокентій Гізель у пенітенціалії «Мир з Богом чоловіку» окреслював як «надмірне бажання щось мати», наші класики беззастережно прилучали до смертних гріхів. Наприклад, Іван Максимович у своєму «Богомисленні», услід за Першим посланням святого апостола Павла до Тимофія (6: 10), енергійно підкреслював, що сріблолюбець – чоловік «неправедніший за всіх». Звідси випливало й неприхильне ставлення до тих професій, що мали на меті збагачення як таке: до торгівлі, а особливо – до лихварства. Якщо ставлення до торгівлі в старій Україні було просто прохолодне (скажімо, якийсь читач кінця XVII століття робить на берегах пенітенціалія Гізеля навпроти слів «Про купецьку лжу» прикметну нотатку: «Жоден купець не може без того обійтися, хіба що перестав би торгувати»), то лихварство вважали дуже великим злом. У щойно згаданій книзі Гізель писав: лихва – це «прибуток, який виникає не з праці, не з купівлі, а тільки з позики», і всі закони – Божий, церковний та цивільний – «проклинають лихву». Та, мабуть, найрадикальніше висловлює негацію лихви київська «Учительна Євангелія» 1637 року: «лихва – то справжнє розбишацтво». Недаром на старовинних іконах Страшного суду лихваря з мотузкою через плече, на якій висять гаманці з грошима, неодмінно малювали одним з мешканців пекла.

Словом, як казав Лазар Баранович у своїй «Аполлоновій лютні»: «Злото – зло то…». Навіть концепт «золотого віку» у творах наших класиків зазнає промовистої метаморфози: «золотий вік» – це час панування «золотого тільця». Ось, наприклад, вірші з «Театрону» Івана Максимовича: «Золотий нині вік, честь злотом подається, / Злота ради і любов всіх умножається». Більше того, це вік, коли геть усе перетворюється на золото. Сам Христос мав би стати золотом, якби хотів, щоб юрба рушила вслід за ним. Пригадаймо популярні в могилянських курсах поетики вірші «De Christo»: «Був виноградним кущем я, ніхто не зривав з мене ягід, / Був я потоком, ніхто з мене води не напивсь. / Деревом став я, ніхто не бажав собі тіні моєї. / Став я вожатим, ніхто слідом за мною не йшов. / Фебом я став, і ніхто теж не сяяв від нашого світла. / Став пастухом, за моїм стадом ніхто не пішов. / Що ж мав робити Ісус, коли золото люблять всі дуже? / «Щоб полюбили мене, золотом стану», – сказав».

Ясна річ, оце всеосяжне панування «золотого тільця» не могло не породжувати в людських душах туги за ідеальним, бажання правди, а часом і стрімкий гін «на маргінеси». Саме на цьому ґрунті вже в ХІХ столітті виникає, зокрема, босяцька, чи пролетарська, поезія. З українських поетів, мабуть, найяскравіше змалював босяцьке життя Іван Манджура, котрий і сам був босяком та ще й гірким п’яницею. Згадаймо такі його твори, як «Босяцька пісня» («Чого мені журитися…»), «Бурлака» («Бреде бурлак степом рано…»), «Старий музика» тощо. «Мені голотонька миліш, / Між нею душеньці миліш, / І де голота, там і я…» – писав Манджура, майже дослівно повторюючи сковородинське: «А мій жребій з голяками…».

Манжура Іван Іванович (1851 — 1893)

Що таке бідність для Манджури? Виразний кінічний жест, заперечення суспільної конвенції, жага свободи, прагнення нічим себе не зв’язувати. Недаром Михайло Мочульський, розглядаючи пролетарську поезію Манджури, порівнював її зі скандальною «Піснею голодранців» («La chanson des gueux») Жана Рішпена, котрий поруч із Верленом, Рембо, Кро та іншими належав до кола поетів-бунтарів, чи «проклятих поетів». Волоцюги, жебраки, злодії, сутенери, повії – ось хто були герої поезії Рішпена. Одне-єдине, що, на думку Мочульського, відрізняє Рішпена від Манджури, так це те, що «Рішпен змалював свої типи натуралістично, без ніяких прикрас… У їх поведінці виявляється побіч одчайдушності подекуди й цинізм. На «дно суспільства» не кинув Рішпен ні одного променя». Тим часом український поет «змалював своїх пролетарів теж вірно, але надихав їх теплом свого серця, замість звірячих інстинктів дав їм м’яке серце…» Кінізм Манджури – то, так би мовити, «кордоцентричний кінізм».

Та в усякому разі ця кінічна настанова, відчуття маргінальності й «невідсьогосвітності» криє в собі потужну руйнівну силу. Недаром Ісай Нахов охрестив колись своїх улюблених філософів-кініків «професійними революціонерами стародавнього світу». Мабуть, правильною буде й зворотна теза: професійні революціонери – це кініки новочасного світу. Ось хоч би Тимофій Жук – герой повісті Панаса Мирного «Лихі люди». Перша риса, яка вирізняє його серед інших, – підкреслено неаристократичні манери (типова прикмета «нігілістів» і «нігілісток»), хоч він і виріс у дворянській родині, а отже, має гарне виховання. А друга – його добровільна бідність, бо він, як каже наш письменник, належить до тих диваків, які «зрікаються свого добра, свого роду і йдуть на неминучу погибель…». З одного боку, світогляд Жука, поза сумнівом, має питомо релігійне підложжя. Власне кажучи, його сміло можна розглядати як «imitatio Christi». Це особливо помітно в образі іншого героя повісті – Петра Телепня: «У Петра дух захопило у грудях. Шкода йому рідного батька й матері, що зросли у інших установах, викохалися на інших звичаях… «Что мні и тебі, жено?» [Ів. 2: 4] – вчувається йому – і носиться перед його очима святий образ святого чоловіка». Та з другого боку – звідси всього лиш крок до кінічного у своїй основі ідеалу «надлюдини», такого популярного в колах українських революціонерів. Згадаймо хоч би наших есерів-«боротьбистів», чий моральний максималізм мав своїм наслідком радикальний вихід за межі звичайного людського життя. Звідси ж таки – і Тичинина поетизація комунарів, які не мають нічого «свого», навіть одягу, і яким сняться вночі утопічні фаланги Фур’є («Живем комуною»), і ненависть до «міщанства», котрою бринять слова поезії Сосюри «Місто», написаної в роки НЕПу: «Я не знаю, хто кого морочить, / але я б нагана знову взяв / і стріляв би в кожні жирні очі, / в кожну шляпку і манто стріляв…», – і багато-багато чого іншого.

Словом, мені здається, що ідеалізм споконвіку має своїм неодмінним наслідком заперечення моральної та суспільної цінності багатства, а отже, добровільну бідність, що її можна трактувати найперше як реакцію на те гасло, що визначає систему координат посткомуністичної України: «Багатство понад усе!». Кінізм ідеалістів – це антитеза цинізму багатіїв.

Джерело:
Ушкалов Л.В. Сковорода, Шевченко, фемінізм… : Статті 2010–2013 років / Л. В. Ушкалов. – Харків : Майдан, 2014. – 312 с.
(сс. 259-269)

Веб-джерело:
https://kharkiv-nspu.org.ua/wp-content/uploads/2014/11/L_Ushkalov_statti_2014.pdf