Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. РОСІЯ

РОСІЯ

Ніколай I – жандарм Європи. Карикатура XIX ст.

16 серпня 1862 року майбутній видатний історик та ідейний монархіст родом із Чернігівщини Дмитро Самоквасов сповіщав Михайла Максимовича про одну сенсаційну новину, яка облетіла Санкт-Петербург: «А Шевченка прибрали з пам’ятника тисячоліття Росії і на його місце поставили Миколу І».

Величний монумент «Тисячоліття Росії», що височить і сьогодні навпроти стародавнього, зведеного ще за часів Ярослава Мудрого, Софійського собору у Великому Новгороді, нагадуючи своєю формою чи то вже «шапку Мономаха», чи вічовий дзвін, буде урочисто відкрито через три тижні — 8 вересня 1862 року. На ньому є горельєф Миколи І, а горельєфа Шевченка нема…

Слід сказати, що робота над цим пам’ятником розпочалася ще за життя поета, у 1859 році. На ту пору він дружив із молодшим за себе майже на двадцять років художником і скульптором Михайлом Микешиним і не раз навідувався до нього в майстерню, що була на ливарному дворі Академії мистецтв, неподалік від квартири поета. Поданий Микешиним проект пам’ятника «Тисячоліття Росії» переміг на конкурсі, молодий митець отримав державне замовлення і тепер напружено працював з ранку до ночі, бо часу було вкрай мало. А щочетверга ввечері Микешин запрошував до себе на дружні розмови істориків і письменників — Костомарова, Тургенєва, Полонського та інших, — з якими говорив про історію Росії і про її найвидатніших діячів. Неодмінним учасником цих розмов був також Шевченко, бо Микешин, як сам потім казав, «ставив його дуже високо» й просто обожнював як людину.

Ясна річ, тут не раз виникали палкі суперечки. І, знаючи запальний характер поета, Микешин дивувався, що Шевченко був «напрочуд тактовний і стриманий у висловах, хоч часто й дуже помітно хвилювався, навіть не міг спокійно всидіти на місці, а нервово ходив туди-сюди, похмуро зиркаючи з-під густих брів своїми ясними очима». Та невдовзі все з’ясувалось: це поет просто «заряджався», чекаючи, «поки розійдеться по домівках втомлена дебатами компанія».

От тоді й починалося щось справді феєричне… Тоді Шевченко казав усе, що було в нього на серці. Спершу короткими й уривчастими фразами, а потім, розпалюючись усе більше й більше, він виголошував цілі «поетичні декламації», сповнені гніву, іронії й жовчі. Добряче діставалось і поетам, наприклад Державіну за його славослів’я Катерині-«Феліці»[501] та Пушкіну за його «Полтаву»… Діставалось і державним діячам та коронованим особам, а надто — Петрові І…

Єкатєріна II (зліва), Олександр Безбородько (в центрі)

Може, якраз оці гарячі поетові слова спонукали Микешина внести в уже затверджений імператором список найвидатніших мужів імперії зміни. Невдовзі після того, як Шевченка не стало, Микешин на свій страх і ризик викреслює зі списку «Письменники» імена завзято критикованого Шевченком Державіна та «творця російського гекзаметра» Гнідича, а на їхнє місце ставить Гоголя й самого Шевченка. Може, якраз бурхливий Шевченків антицезаризм спонукав Микешина, попри всі вмовляння, навіть попри звинувачення Михайла Юзефовича в тому, що він «ображає російську історію й російський народ», рішуче відмовитись поміщати на пам’ятнику горельєф Миколи І, прямо в очі кажучи великому князю Костянтину Миколайовичу, що з іменем його батька багато хто пов’язує пригноблення вільної думки. І хоч 25 січня 1862 року Олександр ІІ наказав помістити на пам’ятник фігуру свого батька, Микешин не схотів її робити — фігуру Миколи І, який сидить у мундирі козачого генерала біля Олександра І, виготовив Роберт Залеман…

Та повернімось до Гоголя й Шевченка. Імена цих українських письменників украй збентежили начальника Міністерства шляхів сполучення й публічних будівель, генерал-ад’ютанта Костянтина Чевкіна, який керував роботами зі спорудження пам’ятника. Чевкін, бувши, за спогадами Отто фон Бісмарка, людиною «надзвичайно тонкого й гострого розуму», виступив категорично проти Гоголя й Шевченка. Про Гоголя він сказав Микешину: «Це хіба тільки у вашій студентській голові Гоголь виріс до історичного діяча». Що він говорив на адресу Шевченка, не знаю, та вже напевно не компліменти. Тоді Микешин звернувся як до третейського судді до самого Олександра ІІ, і 30 листопада 1861 року імператор постановив: Гоголя залишити, а Шевченка прибрати

Так завершилась ця історія. Зрештою, інакше й бути не могло. Згадаймо постаті тих українців, які є на монументі «Тисячоліття Росії». Не говорю тут про старокиївських князів, про Данила Галицького чи святих Києво-Печерської лаври. Не говорю про Костянтина Острозького, Петра Могилу, Дмитра Туптала, Георгія Кониського, Дмитра Бортнянського. Скажу лиш про тих, чиї образи найяскравіше втілюють ідею «єдиної і неділимої» монархії.

Богдан Хмельницький

Ось із шанобливим поклоном віддає свою гетьманську булаву Російській короні Богдан Хмельницький. Ось стоїть, тримаючи якусь чималу книгу, Феофан Прокопович — той, хто анафемував Мазепу й був головним ідеологом імперії за часів Петра І. Ось побожно дивиться на Катерину ІІ видатний будівничий імперії світлійший князь Олександр Безбородько.

Ось, приклавши руку до грудей, радить щось імператорові Олександру І князь Віктор Кочубей — нащадок Василя Кочубея, чиє серце так палало любов’ю до Петра І [502], що він зрікся гетьмана Мазепи в його боротьбі з імперією.

Віктор Кочубей (в центрі)

А ось сидить генерал-фельдмаршал Іван Паскевич, цей, за словами Пушкіна, «могучий мститель злых обид, кто покорил вершины Тавра», а крім того, став «світлійшим князем Варшавським» за придушення польського Листопадового повстання 1830—1831 років.

І хто ж вони всі для Шевченка? «Дядьки отечества чужого», — як скаже поет 26 листопада 1860 року в поезії «Бували войни й військовії свари…». Може, у цих словах прямо відлунюють суперечки щодо монумента «Тисячоліття Росії». А хто такий Шевченко для Чевкіна й Олександра ІІ? Ясна річ, не «перший великий поет нової великої літератури», як називав його в некролозі Аполлон Григор’єв. Шевченко для них — помилуваний державний злочинець, який проповідував ідеї свободи й незалежної України. Хіба він міг бути на монументі «Тисячоліття Росії»?

Іван Паскевич (в центрі, сидить)

Отак замість нашого поета, як тоді казали, там з’явився імператор Микола І. Навіть за небосхилом земного життя поет та імператор продовжували боротися один з одним. На цей раз імператор переміг. Та, ясна річ, без Шевченка історія Російської імперії буде неповна. Це майже те саме, що історія Римської імперії, з якою поет не раз порівнював миколаївську Росію, без Спартака.

А чи вважав Шевченко цю неозору імперію своєю батьківщиною? Ні. Ясна річ, він писав: «наше отечество», «наше православне отечество», «наше несходиме отечество», ба навіть «наше російське православне незміриме царство», — маючи на увазі всю Росію. Він називав декабристів, страчених 13 липня 1826 року в кронверку Петропавлівської фортеці, «першими нашими апостолами-мучениками», а Герцена — «нашим одиноким вигнанцем»…

Та це ні на йоту не змінює суті справи. Батьківщина для Шевченка одна — Україна. Я навіть не кажу тут про його поезію. Просто всі люди, які знали поета, в один голос стверджують, що любов Шевченка до України була всеосяжна й рідкісна. Недаром Акакій Церетелі, поговоривши з поетом, писав: «Правду кажучи, я вперше зрозумів з його слів, як треба любити батьківщину і свій народ…».

Михайло Микешин

Та, може, найкраще передав це автор пам’ятника «Тисячоліття Росії» Михайло Микешин. Уся поетова «пристрасна й могутня любов, — казав він, — була так зосереджена на його рідній Україні, що в його палкому серці, здається, і не залишалось більше любовного запасу для чогось іншого…».

Шевченко жив Україною. І суто російські сюжети для нього не існували. Наприклад, для нього нічого не важить опозиція двох імперських столиць: Москви й Санкт-Петербурга, — така вагома для російських письменників або для Гоголя, котрий не раз міркував про ту духовну «дистанцію гігантського розміру», що пролягає між Москвою й Петербургом. У Шевченковому світі її нема, бо поет живе Україною. Якщо Шевченко і змальовує Санкт-Петербург в образі «нового Вавилона», називаючи його і «смітничком Миколи», і «чортовим болотом», то він протиставляє це місто — і в географічному, і в політичному, і в метафізичному сенсах — не Москві, а своїй рідній Україні.

А поза межами цієї опозиції Шевченко цінував Санкт-Петербург і, на відміну від багатьох, ніколи не називав його зневажливо «Фінополісом». Для поета це — «північна Пальміра» з її «тихоплинною красунею Невою», розкішною архітектурою, садами, Академією мистецтв, колом незабутніх друзів — талановитих, щирих, вільних… Мабуть, кожен, хто потрапляє в Санкт-Петербург, стає інакшим. Та це місто впливає на всіх по-різному. Скажімо, уродженець Сорочинців Гоголь став тут великим письменником, а водночас носієм типово «провансальського» світогляду, Бєлінський, чиє дитинство пройшло в глухому повітовому містечку Чембар Пензенської губернії, — знаменитим літератором, а водночас шовіністом, для якого китайці — «пародія на людей», кримські татари — схожі на своїх баранів і верблюдів, українці — нездатні до «морального руху й розвитку», американці — «паскудно-доброчесна… громада торгашів», німці — «тупий… ниций народ»…

А от для Шевченка Петербург став тим містом, де з ним, як писав Євген Маланюк, «відбулося чудо «овідієвих метаморфоз»…, де кріпак став вільним, маляр перетворився в поета, а поет виріс на національного пророка». І саме цей, сформований у Петербурзі, полум’яний український патріотизм поета знаходить свій, може, найяскравіший вияв у тому, з якою любов’ю він змальовує інші народи: чи вже казахів, чи мешканців Бухари[503]…

Ілля Рєпін (1844—1930) “Прометей”. Ілюстрація до поеми Т. Шевченка “Кавказ”.

А як рішуче він став на захист кавказьких народів у їхній кривавій борні за свободу. Колись Драгоманов писав, що протест Тургенєва проти кріпацтва — «се тихий шепіт у порівнянні з голосними прокляттями, якими нап’ятнував його Шевченко». Так само гаряче й на весь голос поет виступив і проти загарбницьких воєн імперії на Кавказі, тоді як інші літератори не спромоглися навіть на «тихий шепіт». Тож коли Микола Костомаров запевняв, що Шевченка «аж ніяк не можна запідозрити в тій крайній винятковості, яка доводить любов до своєї місцевої батьківщини до неприхильного ставлення до всієї російської вітчизни», він мав рацію тільки в одному: поетова любов до свого народу ніколи не оберталася на нелюбов до інших народів імперії, з якою він уперто боровся. А що ж для нього велич «єдиної і неділимої»? Та ось вона:

«У нас же й світа, як на те —
Одна Сибір неісходима,
А тюрм! а люду!.. Що й лічить!
Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!»

501 Пам’ятаєте: «Богоподобная царевна / Киргиз-Кайсацкия орды! / Которой мудрость несравненна…»?
502 Після смерті Кочубея на його гербі з’явився образ полум’яного серця й девіз: «Elevor ubi consumer!» («Вивищують, коли помираю!» — Лат.).
503 «Який статний народ, які прекрасні голови! (чисто кавказьке плем’я) і постійна поважність, без найменших гордощів».

Леонід Ушкалов

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс.417-421)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/_dosvidu_samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_dosvidu_samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци, підбір ілюстрацій, підписи до них – Краснопілля Інфо /

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.