Війна талановито вміє змінювати долі. До війни ми жили звичайним життям, крутилися у колі “друзі-робота-сім’я”, та буремні події 2014-го, а потім повномасштабна війна росії проти нашої держави змінили повсякдення назавжди. Це стосується і моєї колеги-журналістки з Сум Тетяни Голуб. Її матеріали про героїв, яким потрібна допомога для лікування й реабілітації після поранень, неодноразово публікувались і на сторінках «Перемоги». Ще Тетяна займається краєзнавством, проводить неперевершені екскурсії Сумами і Сумщиною. А ми не так давно, в тому, іншому, довоєнному житті, разом з нашим краєзнавцем Олександром Десятниченком запрошували Тетяну з друзями у с.Славгород познайомитись з історичною спадщиною – колишнім приміщенням садиби Надаржинських-Корсакових-Голіциних. Нещодавно у ці екскурсійні об’єкти з багатою історією прилетіли російські ракети…
Візити Тетяни Голуб на Краснопільщину не припиняються й сьогодні, тільки ціль їх вже зовсім інша, разом із своїми колегами по волонтерському цеху, зокрема Олександром Бортником, везуть у прикордоння трохи гуманітарки – продуктові набори та ліки за заявкою. Цього разу вирушили до Грабовського.
– Продукти збирають небайдужі жителі Сум, у когось з них живуть друзі або родичі в Італії, які відгукуються на прохання про допомогу, звичайно ж, надходить допомога із Західної України, – розповідає дорогою пані Тетяна. – Є в нас два ну дуже активні хлопці – Толік Горбенко та Саша Бабченко, для яких немає майже нічого неможливого. Коли є така можливість, намагаємось хоч якось допомогти тим населеним пунктам, які наразі перебувають під обстрілами, вже побували майже у всіх «гарячих» точках області, сьогодні їдемо до Грабовського. Маршрут нам відомий, адже були тут декілька разів відразу після того, як село залишили росіяни.
Але залишивши територію, рашисти не думають залишати у спокої місцевих жителів, здійснюючи обстріли села, його околиць та доріг. Вирви від вибухів добре видно обабіч шляху, у хлібному полі.
Про те, якої біди наробили росіяни, розповідають вже самі сельчани, як десять днів село було без води, бо росіяни поцілили у водонапірну башту, про постійні перебої із інтернетом і електроенергією.
Відновлювати водопостачання у селі теж довелось під обстрілами, розповідає староста Грабовського старостинського округу Лариса Кремезна.
– Приїхала бригада з «Теплоенерго», почали роботи, а росіяни відкрили вогонь, ледве хлопці встигли виїхати з-під обстрілів. З другого разу таки підключились до старої мережі, пустили воду, але вона побігла з усіх щілин. Перекрили воду, наші хлопці вже самотужки доладовували, копали вручну лопатами, щоб не ризикувати технікою і не провокувати росіян. Але й це не врятувало від обстрілів, знову почали гатити, – розповідає староста про невеселі будні життя у прикордонні.
Та проблема з водою, це лише одна із багатьох, які доводиться щодня вирішувати старості разом із односельцями, а їх у селі з кожним днем залишається все менше. Якщо до війни у Грабовському проживало 540 чоловік, то наразі залишилось 290. І якщо обстріли триватимуть, люди, особливо молодь, й надалі в пошуках безпечного місця проживання, залишатимуть обжиті рідні місця.
– Нам би з ліками якось допомогти, коли у селі був фельдшер, вона робила замовлення, привозила, кому що треба, тепер з цим біда, комусь родичі ліки привозять або передають кимось, але ж не всім так щастить, – кажуть місцеві жителі. Лариса Олексіївна Кремезна підтверджує, що така проблема дійсно є, і не лише з постачанням ліків, а й продуктів, бо далеко не всі постачальники ризикують їхати у крайнє прикордонне село. Місцеві жителі вдячні Краснопільській райспоживспілці, яка раз на два дні забезпечує с. Грабовське хлібом.
– Постійно цікавлюсь у своїх водіїв, які везуть хліб у Грабовське, чи не потрапили під обстріл? Водії відповідають, що їх «хлібовозки» вже «примелькалися», а от щодо іншого транспорту, то водії вже самі приймають рішення, хто ризикованіший, той і їде, – розповідає Сергій Федорович.
– Ось так і живемо, що на автоматні черги з того боку кордону й уваги не звертаємо. А вже їх зенітки чи БМП б’ють, куди завгодно. Вуха закриваєш, а воно не допомагає, колись до вечора свист в ушах стояв від тих пострілів, – каже староста Лариса Кремезна.
Місцеві жителі свою старосту поважають, кажуть, не залишила село у найстрашніші часи окупації, вела себе гідно, відмовилась від їхньої «гуманітарної» допомоги, чим викликала невдоволення своїм рішенням у «асвабадітєлєй».
– Має ж бути елементарний здоровий глузд, – коментує Лариса Олексіївна. – Спочатку обстріляли наше село, пошкодили будинки, а потім пироги свої пропонують, де тут логіка? Та й зрадників ніде не люблять, це ж давно відомо. А ті часи окупації згадуємо, як страшний сон. Пам’ятаю, як раділи, коли випало багато снігу, адже було б з чого воду топити, якої не було у селі. Тоді вижили, будемо вірити у краще майбутнє і сьогодні.
О. МОЦНИЙ
Джерело:
Газета “Перемога”, № 24, 29 липня 2022 року
